11/22/63 - Кінг Стівен. Страница 26

Я відвернувся, сьорбнув пива й зітхнув.

— Саме те, що треба.

— Йо, нема нічого кращого за пиво в спекотний день. Немісцевий, авжеж?

— Так, з Вісконсину, — я простягнув руку. — Джордж Емберсон.

Він потис її, назвався:

— Френк Анічетті. — Дзеленькнув дверний дзвоник. — А це мій хлопець, Френк-молодший. Привітайся з містером Емберсоном з Вісконсину, Френкі.

— Вітаю, сер, — він подарував мені кивок і посмішку, а потім обернувся до батька. — Тайтес загнав ваговоз на підйомник. Каже, що десь біля п’ятої буде готовий.

— Ну, то й добре. — Я чекав, що далі Анічетті 1.0 запалить сигарету, і я не був розчарований. Він затягнувся, а потім знову повернувся до мене. — Подорожуєш у справах чи задля розради?

Я затримався з відповіддю на якусь хвильку, але не тому, що підшукував, що сказати. Що мене бентежило, так це те, як ця сцена то відхиляється від оригінального сценарію, то знову повертається до нього. Втім, Анічетті, схоже, не звернув на це уваги.

— У будь-якому разі, ти вибрав правильний час для приїзду. Більшість літніх туристів вже поїхали, а за тим і ми розслабилися. Бажаєш черпак ванільного морозива до свого пива? Зазвичай це коштує ще п’ять центів, але щовівторка я знижую ціну до нікелю [128].

— Тату, ти повторюєш цей жарт уже десять років, — делікатно промовив Френк-молодший.

— Дякую, але мені й так смачно, — проказав я. — Я тут у бізнесових справах, до речі. Подивитися деяку ділянку у… Сабатусі? Гадаю, саме така в нього назва. Ви чули про таке місто?

— Щонайменше, все моє життя, — усміхнувся Френк. Він випустив з ніздрів дим, а потім подарував мені проникливий погляд. — Довгенький шлях заради того, щоби поглянути на якусь ділянку.

Я відповів йому усмішкою, в якій мусило читатися послання: аби ви знали те, що знаю я. Напевне воно й прочиталося, бо він мені підморгнув. Дзвоник над дверима дзеленькнув, і увійшли леді по фрукти. Стінний годинник ПИЙ ЗБАДЬОРЛИВУ КАВУ показував 12:28. Очевидно, ту частину сценарію, де ми з молодшим Френком обговорюємо оповідання Ширлі Джексон, з цієї версії вирізано. Я трьома довгими ковтками допив своє кореневе пиво, й буквально відразу ж мені судомою скрутило живіт. Персонажі романів рідко ходять на горщик, але в реальному житті ментальне потрясіння часто провокує фізіологічні реакції.

— Скажіть, у вас тут часом нема чоловічого туалету?

— Даруйте, ні, — сказав Френк-старший. — Все думаємо влаштувати, але влітку ми надто заклопотані, а взимку якось завжди здається, що замало коштів для новацій.

— Ви можете сходити за рогом, у Тайтеса, — сказав Френк-молодший. Черпаючи морозиво, він клав його до металевого циліндра, готувався зробити собі молочний коктейль. Раніше він цього не робив, і я з деякою тривожністю згадав про ефект метелика. Мені навіть привиділося, що я бачу, як той метелик тріпоче крильцями просто в мене перед очима. Ми змінювали цей світ. Тільки деякі дрібниці — безкінечно крихітні деталі — проте таки змінювали.

— Містере?

— Вибач, — відгукнувся я, — тяму заклинило.

На його обличчі відбилося здивування, та тут же він розсміявся:

— Ніколи не чув раніше такого, але звучить цікаво.

Отакої, можливо, далі він сам десь промовить цю нову фразу, коли йому трапиться втратити хід думок. І вираз, котрий мусив би ввійти до американського сленгу лише в сімдесятих-вісімдесятих, дебютує раніше. Але про передчасний дебют говорити недоречно, бо в цьому часовому потоці він відбудеться точно за розкладом.

— Тайтесів «Шеврон» зразу за рогом праворуч, — уточнив старший Анічетті. — Якщо це у вас… гм… термінове, то, будь ласка, можете скористатися й нашим туалетом нагорі.

— Ні, все в порядку, — відповів я і, хоча вже був дивився на стінний годинник, тепер умисно поглянув ще й на свій наручний — «Б’юлова» на вельми путящому браслеті «Спайдел». Добре, що їм не видно було циферблат, бо я забув переставити стрілки, тож там все ще був час 2011 року. — Але мушу вже йти. Справи чекають. Якщо не пощастить, вони заберуть у мене більше одного дня. Ви не могли б мені порекомендувати поблизу якийсь пристойний мотель?

— Ти маєш на увазі автокемпінг? — перепитав Анічетті-старший. Він якраз втоптував недопалок в одну з тих попільничок СМАКУЄ ДОБРЕ ВІНСТОН, які вишикувалися на шинквасі.

— Так, — цього разу моя посмішка, либонь, виглядала не багатозначною, а радше дурнуватою… і знову мені зсудомило шлунок. Якщо я скоро не вирішу цю проблему, вона може вилитися в серйозну ситуацію із залученням номера 911. — Мотелями ми називаємо їх в себе, у Вісконсині.

— Ну, я би, мабуть, порадив кемпінг «Модрина», це приблизно миль за п’ять звідси по 196-му шосе, у твоєму напрямку, на Люїстон.

А Анічетті-молодший додав:

— Там поряд кінотеатр драйв-ін.

— Дякую за пораду, — підвівся я зі стільця.

— Я тебе прошу. А якщо захочеш привести в порядок зачіску перед якоюсь зі своїх ділових зустрічей, завітай до перукарні Бавмера. Він добре знається на своїм ділі.

— Дякую. Ще одна цінна порада.

— Поради безплатні, інша справа кореневе пиво — «американцю, продано» [129]. Гарного вам перебування в Мейні, містере Емберсон. До речі, Френкі, допивай свій коктейль і катай назад до школи.

— Аякже, тату, — цього разу мені підморгнув юний Френк.

— Френку? — озвалася закличним голосом одна з леді. — А ці помаранчі свіжі?

— Свіжі, як ваша посмішка, Леоло, — відповів він, і леді захихотіли. Я тут не намагаюся нічого прикрасити; вони дійсно захихотіли.

Я пройшов повз них, кивнувши їм «леді». Дзеленькнув дзвоник, і я вийшов у світ, що існував до мого народження. Але цього разу, замість перейти дорогу до того двору, де містилася кроляча нора, я попрямував глибше в цей світ. На протилежному боці вулиці п’яниця в довгому чорному пальті жестикулював перед продавцем у халаті. Картка, якою він там розмахував, мусила бути не жовтого, а помаранчевого кольору, але загалом він цілком вписувався у сценарій.

«Шеврон» Тайтеса містився поза супермаркетом «Червоне & Біле», де Ел знову й знову колись купував одне й те саме м’ясо для своєї харчевні. Судячи з оголошень у вітрині, лобстер тут ішов по шістдесят дев’ять центів за фунт. Навпроти маркету, на ділянці, яка в 2011 лишалась порожньою, стояла велика червоно-коричнева будівля з дверми навстіж і всякого роду вживаними меблями на виду — дитячі коляски, плетені гойданки та м’які крісла типу «татусь відпочиває», яких там, схоже, було припасено найбільше. На вивісці над дверима було написано: БЕЗЖУРНИЙ БІЛИЙ СЛОН. Додатковий щит — на тринозі, поставленій так, щоби впадати в око тим, хто їде на Люїстон — зухвало запевняв: ЯКЩО У НАС ЧОГОСЬ НЕМА, ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ВОНО ВАМ НЕПОТРІБНЕ. У кріслі-гойдалці там сидів парубок, про котрого я вирішив, що це й є власник, він курив люльку і дивився на мене. На ньому була майка на бретельках і слакси. А ще він мав борідку, котру я оцінив як адекватно зухвалу саме для цього острівця в потоці часу. Його зачесане назад волосся утримувалося вкупі якимсь гелем, але було довгеньким і вилося на зашийку, що навело мене на згадку про колись бачене старе рок-н-ролове відео: Джеррі Лі Люїс стрибає на роялі й співає «Великі вогняні кулі» [130]. Напевне, власник «Безжурного білого слона» мав репутацію місцевого бітника.

Я привітався з ним, ворухнувши пальцем. Він відповів мені слабесеньким кивком, продовжуючи смоктати свою люльку.

У «Шевроні» (де звичайне паливо коштувало 19,9 центів, а «супер» на пенні дорожче) якийсь чоловік у синьому комбінезоні й з наїжаченим коротким волоссям працював біля вантажівки — явно тієї, про яку говорилось в Анічетті, вирішив я, — котра містилася на підйомнику.

— Містере Тайтес?

Він поглянув через плече.

— Га?

— Містер Анічетті сказав, що я можу скористатися вашою туалетною кімнатою.