Втрачений символ - Браун Дэн. Страница 11

— Не зовсім... Ні, не мертвий.

— Не зовсім? — заволав Ленґдон, і його голос різким відлунням відбився від стін залу. Сім'я туристів з подивом витріщилася на нього. Він відвернувся і стишив голос.

— Не можна померти «не зовсім». Людина або помирає, або ні!

— Ви мене дивуєте, професоре. Я гадав, що ви краще знаєтесь на таємницях життя та смерті Між життям і смертю існує цілий світ, світ, у якому зараз витає Пітер Соломон. Він може або повернутися до вашого світу, або переміститися до іншого... залежно від того, як ви поводитиметеся зараз.

Ленґдон спробував вмістити у своїй свідомості щойно почуте й обміркувати.

— Що вам від мене потрібно?

— Усе дуже просто. Колись вам надали доступ до однієї досить древньої речі. І цього вечора ви мені про неї розкажете.

— Я й гадки не маю, про що ви кажете.

— Невже? Не клейте дурня, що не знаєте про древні таємниці, котрі вам ввірили.

Раптом Ленґдон почав усвідомлювати, про що могло йтися. Древні таємниці. Він нікому й слова не сказав про свої пригоди в Парижі кілька років тому, але фанатики Священного Грааля прискіпливо вивчали всі газетні публікації. Дехто з них зв'язав докупи дрібки інформації й запевнив себе, що тепер Ленґдон утаємничений у секретні відомості про Священний Грааль, а може, і про його місцезнаходження.

— Слухайте, — сказав професор. — Якщо йдеться про Грааль, то запевняю вас, я знаю про нього не більше за...

— Не ображайте мої розумові здібності, містере Ленґдон, — відрізав співрозмовник. — Мені байдуже до дріб'язкових дурниць на кшталт Священного Грааля чи жвавих дебатів у всьому світі стосовно того, чия версія історії є кращою. Мене абсолютно не цікавлять регулярні дискусії стосовно релігійної семантики. Бо на ці питання лише смерть може дати відповідь.

Рішучість тону співрозмовника викликала в Ленґдона збентеження.

— Про що ж тоді йдеться?

Незнайомець на кілька секунд замовк.

— Можливо, вам відомо, що в цьому місті є древній портал.

«Древній портал?»

— І сьогодні, професоре, ви відімкнете його для мене. Вам слід пишатися, що я до вас звернувся: це найграндіозніше запрошення у вашому житті. Я вибрав не кого-небудь, а саме вас. І тільки вас.

«Ти просто з глузду з'їхав».

— Вибачте, але ви зробили хибний вибір, — відказав Ленґдон. — Я нічого не знаю ні про який древній портал.

— Ви, мабуть, погано мене зрозуміли, професоре. Вас вибрав не я... вас вибрав Пітер Соломон.

— Що? — спитав Ленґдон ледь чутним шепотом.

— Містер Соломон розповів мені, як знайти цей портал, але зізнався, що лише одна людина у світі зможе його відімкнути. І ця людина — ви.

— Якщо це дійсно сказав Пітер, то він або помиляється, або... сказав неправду.

— Гадаю, що ні. Містер Соломон був у вкрай слабкому і непевному стані, коли зізнався мені в цьому, тому я схильний вірити йому.

Напад гніву вколов Ленґдона, як гострий кинджал.

— Попереджаю вас, якщо ви завдасте Пітерові шкоди...

— Професоре, ви спізнилися з погрозами, — відказав чоловік іронічним тоном. — Я вже витягнув з Пітера Соломона те, що мені потрібно. Але заради нього самого я пропоную вам забезпечити мене тим, що мені потрібно від вас. Зараз час має велике значення... для вас обох. Раджу вам знайти портал і відімкнути його. Пітер вкаже вам шлях.

— Пітер? Мені здалося, наче ви сказали, що він в чистилищі?

— Що вгорі, те і внизу, — відповів чоловік.

І знову холодні мурашки побігли по спині Ленґдона. Ця химерна відповідь була древньою максимою герметизму, котра проголошувала віру в фізичний зв'язок між небесами та землею. Що вгорі, те і внизу. Ленґдон швидко оглянув просторе приміщення і подумав: «Як же сталося, що все так несподівано пішло сьогодні шкереберть?»

— Слухайте, я нічого не знаю ні про який древній портал. Я викликаю поліцію.

— Невже ви досі не зрозуміли? Невже ви не второпали, чому вибрали саме вас?

— Ні, не второпав, — відказав Ленґдон.

— То нічого, незабаром зрозумієте, — хихикнув незнайомець. — Це може статися будь-якої миті.

І телефон замовк.

Ленґдон простояв як укопаний кілька лячних секунд, намагаючись вмістити у свідомості те, що тільки-но трапилося.

Раптом звідкись почувся несподіваний різкий звук.

Він долітав із ротонди.

Хтось несамовито кричав.

РОЗДІЛ 10

Раніше Роберт Ленґдон багато разів заходив до ротонди, але ще ніколи не доводилося йому вбігати туди зі спринтерською швидкістю. Влетівши до приміщення через північний вхід, він помітив групу туристів, що скупчилися в центрі. Кричав маленький хлопчик, і батьки заспокоювали його. Решта юрмилися довкола, а охоронці щосили намагалися відновити порядок.

— Він витягнув її зі свого перев'язу, — мовив хтось тремтячим голосом, — і залишив прямо тут!

Ленґдон підійшов ближче і кинув побіжний погляд на те, що спричинило такий гармидер. Предмет, що лежав на підлозі Капітолію, і справді був химерний, але не настільки, щоб через нього верещати.

Ленґдонові багато разів доводилося бачити пристосування, що лежало долі. На мистецькому факультеті Гарварду таких штуковин було повно. Скульптори та художники за допомогою цих повнорозмірних пластмасових моделей намагалися передати риси найскладнішої частини людського тіла, і цією частиною було, найдивніше, не обличчя. Нею була людська рука. «Хтось залишив руку манекена в ротонді?»

Штучні манекенові руки, або хендкени, як їх часто називали, мали шарнірно-рухомі пальці, що давали змогу митцеві розташовувати штучну кінцівку в будь-якій, потрібній йому позиції. І найчастіше ця позиція у студентів-другокурсників була ось якою: пальці стиснуті в кулак, а середній стирчить догори. Однак ця рука-манекен на підлозі лежала долонею догори, а її вказівний та великий пальці вказували на стелю.

Коли Ленґдон підійшов ближче, він збагнув, що то якийсь незвичний хендкен. Його пластикова поверхня не була звично гладенькою, на ній виднілися легкі зморшки та маленькі пігментні плями. Вона була дуже схожою...

На справжню шкіру.

Раптом Ленґдон закляк як укопаний.

Бо побачив кров. Господи милосердний!

Виявилося, що відрізану п'ясть — для надання стійкості — наштрикнули на гострий дерев'яний кілок. Хвиля нудоти накотила на професора. Боячись дихнути, Ленґдон присунувся на дюйм і побачив, що пучки вказівного та великого пальців прикрашають крихітні татуювання. Та не вони привернули його увагу. Погляд Ленґдона відразу ж перемістився до знайомого золотого персня на підмізинному пальці.

Ні!

Ленґдон відсахнувся.

Він збагнув, що перед ним — відрізана права рука Пітера Соломона. І відразу ж усе довкола попливло і почало обертатися.

РОЗДІЛ 11

«Чому ж не відповідає Пітер? — подумала Кетрін Соломон, вимикаючи телефон. — Де він є?»

Упродовж трьох років Пітер Соломон незмінно приїздив першим на щотижневі недільні зустрічі о сьомій вечора. Це був їхній приватний сімейний ритуал, спосіб підтримки родинного зв'язку на початку нового тижня, а для Пітера — ще й спосіб триматися в курсі роботи Кетрін в її лабораторії.

«Він же ніколи не запізнюється і завжди відповідає на дзвінки. — Та ще гіршим було те, що Кетрін і досі не знала, що скаже братові, коли він зрештою приїде. — Я й гадки не маю, як питати у нього про те, що я дізналася сьогодні».

Її кроки ритмічно відлунювали цементною підлогою, що, немов хребет, пронизувала споруду Центру підтримки. Відомий під назвою «Головна вулиця», цей коридор сполучав п'ять масивних корпусів-сховищ. А на висоті сорок футів розташовувалася циркуляційна система жовтогарячих повітроводів. Вони пульсували, наче кровоносні судини, що рухаються в такт із серцем, проганяючи крізь споруду тисячі кубічних футів фільтрованого повітря.