Втрачений символ - Браун Дэн. Страница 24

Директор Сато стояла біля нього, притиснувши долоню до рота і з похмурим інтересом вдивляючись у далеку стелю. Ленґдон відчув, що вона переживає зараз те саме, що переживали без винятку всі ті, кому довелося вперше побачити цей малюнок у самісінькому центрі Америки.

То була цілковита розгубленість.

«Ти не сама така», — подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

— На передньому плані — Джордж Вашинґтон, — пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. — Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

Сато й Андерсон промовчали.

— Поруч із ним, — продовжив пояснення Ленґдон, — видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он — Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам — Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. — Ленґдон по черзі показав на них рукою. — А онде — то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна — Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» — назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. — Професор нахилив голову і поглянув на Сато. — Знання — це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

— Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

— Можливо — для сучасної людини, — відказав Ленґдон. — Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. — Професор на мить замовк. — Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець — на купол.

— Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

— Так, пані, але...

— Шефе, — сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. — А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

Андерсон кивнув.

— Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою — і відчув, як його тіло заціпеніло.

— Йти туди немає потреби, — озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

— Немає потреби? — владно спитала Сато. — Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

— Узагалі-то, — втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, — про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...

— Хвилиночку, — сказав Ленґдон, — це не в тему. Портал, який шукає цей чоловік, є порталом фігуральним, брамою, якої не існує. Коли він сказав «Пітер вкаже шлях», він мав на увазі в метафоричному значенні. Цей жест — коли великий та вказівний пальці випростані догори — є добре відомим символом древніх таємниць і з'являється повсюдно у витворах древнього мистецтва. Саме він присутній у трьох найвідоміших зашифрованих шедеврах Леонардо да Вінчі: «Тайна вечеря», «Поклоніння волхвів» та «Святий Іоанн Хреститель». Це символ містичного зв'язку людини з Богом. Що угорі, те і внизу.

Химерні слова, сказані психом, здалися тепер більш доречними, аніж спочатку.

— Ніколи раніше не бачила цього жесту, — мовила Сато.

«Телевізор треба дивитися», — подумав Ленґдон, якому завжди було якось дивно бачити, коли професійні атлети тицяли пальцем угору, дякуючи Богу після вдалого стрибка чи кидка. І кожного разу його не полишала думка — а чи багато з них знає, що вони таким чином продовжують дохристиянську традицію подяки вищій силі, котра — на коротку мить — перетворила атлета на бога, здатного творити чудеса.

— Не знаю, чи ця інформація стане в пригоді, — зауважив Ленґдон, — але Пітерова рука не перша подібна рука, що з'являється в цій ротонді.

Сато зміряла професора таким поглядом, наче він з глузду з'їхав.

— Прошу?

Ленґдон кивнув на її смартфон «Блекбері».

— Виґуґліть «Джордж Вашинґтон Зевс».

Сато спочатку завагалася, але потім почала таки натискати на кнопки. Андерсон стиха підійшов до неї і став пильно вдивлятися в екран їй через плече.

Ленґдон продовжив:

— У цій ротонді колись домінувала масивна скульптура гологрудого Джорджа Вашинґтона, зображеного у вигляді бога. Він сидів у точнісінько такій позі, як і Зевс у Пантеоні, — з голими грудьми, мечем у лівій руці, а великий та вказівний пальці правої руки були випростані догори.

Нарешті Сато, певно, знайшла це зображення, бо очі Андерсона, який прикипів поглядом до «Блекбері», ошелешено округлилися.

— Стривайте, це хто — Джордж Вашинґтон?

— Так, — підтвердив Ленґдон. — Зображений у вигляді Зевса.

— Погляньте на його руку, — мовив Андерсон, і досі зазираючи Сато через плече. — Його правиця — в такому самому положенні, як і рука містера Соломона.

«Я ж казав, — подумав Ленґдон, — що Пітерова рука не перша, яка з'явилася у цій залі». Коли зі статуї оголеного Джорджа Вашинґтона, створеної скульптором Гораціо Ґрино, вперше зняли покривало в ротонді, багато людей жартували, що то, мабуть, Вашинґтон у відчаї простягнув руку, щоб вхопити хоч якусь одіж. Однак американські релігійні ідеали змінилися, і ця гумористична критика згодом призвела до суперечок. Статую прибрали і заточили до сараю в східній частині парку. У наш час вона знайшла притулок в Смітсонівському національному музеї американської історії, де ті, хто її бачив, навіть і не підозрювали, що перед ними — одна з останніх древніх ланок, що сполучала сучасність із тією епохою, коли батько нашої країни панував у Капітолії як бог... подібно Зевсу, який панував у Пантеоні.

Сато почала набирати на своєму смартфоні якийсь номер, вочевидь вирішивши, що з'явився зручний момент, аби перевірити роботу своїх підлеглих.

— Що ви накопали? — спитала вона і почала терпляче слухати. — Ясно... — Вона впритул поглянула на Ленґдона, а потім на руку Пітера. — А ви впевнені? — спитала директор і знову на мить замовкла, вислуховуючи пояснення. — Добре, дякую. — Сато відімкнула зв'язок і знову повернулася до Ленґдона. — Мої специ здійснили пошук і виявили існування вашої так званої «таємничої руки», а також підтвердили все, сказане вами: п'ять позначок на пучках — разом із зіркою, сонцем та ліхтарем. Вони підтвердили також той факт, що ця рука в давнину означала запрошення до набуття секретної мудрості.

— Радий чути, — скупо подякував Ленґдон.

— Не надто радійте, — кинула Сато. — Схоже, що ми зайшли у глухий кут: доки ви не скажете мені те, що досі не сказали.

— Перепрошую?

Сато наблизилася до Ленґдона.

— Ми повернулися туди, звідки вийшли, професоре. Ви не сказали мені нічого такого, про що я не змогла б дізнатися від своїх працівників. Тому я ще раз питаю: чому вас привезли сюди цього вечора? У чому ваша окремішність? Що ви знаєте такого, чого ніхто більше не знає?