Втрачений символ - Браун Дэн. Страница 6

Відвідувач аж скривився від болю.

— Вибачте.

— Та нічого, — відповів чоловік. — Зайва обережність у наш час не завадить.

— Та отож. — Нуньєсу сподобався цей чолов'яга. Дивно, але емоційний чинник багато важив у виконанні його обов'язків. Інтуїція була першою лінією оборони Америки проти тероризму. За визначенням одного посібника з безпеки, доведеним фактом було те, що інтуїція людини, її здатність боятися, є детектором точнішим за всі електронні пристрої у світі.

У цьому ж випадку інтуїція Нуньєса не підказала нічого, що могло викликати в нього страх. Тепер, коли вони стояли близько один до одного, він помітив лише одну дивну деталь: виявилося, що цей суворий на вигляд чоловік намастив обличчя якимось тональним кремом чи гримом. «Ну то й що. Ніхто не любить взимку видаватися блідим як сметана».

— У вас все в порядку, — сказав Нуньєс, завершуючи перевірку і ховаючи детектор.

— Дякую, — відповів чоловік і став забирати з тареля свої пожитки.

Тоді охоронець помітив на кожному з двох пальців, що стирчали з перев'язки відвідувача, татуювання. На пучці одного було зображення корони, а другого — зображення зірки. «Усі зараз неначе подуріли з цими татуюваннями, — подумав Нуньєс. — Хоча, напевне, робити татуювання на пучках дуже боляче.

— Боліло? — поцікавився він, кивнувши на пальці.

Чоловік поглянув на татуювання і хихикнув.

— Менше, ніж вам здається.

— Вам пощастило, — зауважив Нуньєс. — Моє — дуже боліло. Коли я був у таборі для новобранців, мені там зробили на спині татуювання з русалкою.

— Русалкою? — розсміявся бритоголовий чоловік.

— Так, — зніяковіло відповів охоронець. — Всі ми в молодості робимо помилки.

— Я добре вас розумію, — сказав відвідувач. — Я теж зробив велику помилку, коли був молодий. І тепер прокидаюся поруч із нею кожного ранку.

Вони обидва розсміялися, і чоловік пішов.

«Легко, як дитяча гра», — подумав Малах, пройшовши повз Нуньєса, і попрямував до ескалатора, що вів у глиб будівлі Капітолію. Пройти вестибюль виявилося завданням простішим, аніж він розраховував. Удавана сутулість та підмощений подушкою живіт приховували справжню статуру Малаха, а грим на обличчі та руках приховав татуювання, які вкривали все його тіло. Однак найгеніальнішою знахідкою став перев'яз, під яким Малах приховав один дієвий предмет, котрий він хотів пронести — і проніс всередину будівлі.

«Подарунок для єдиної у світі людини, здатної допомогти мені здобути те, чого я прагну».

РОЗДІЛ 5

Найбільший і технічно найдосконаліший музей світу є також однією з таємниць, що найретельніше охороняється. Тут зберігається експонатів більше, ніж в Ермітажі, Ватиканському музеї та нью-йоркському музеї Метрополітен...

Розташований на Сілвер-Гілл-роуд, сорок два-десять, біля Вашинґтона, музей являє собою масивну зигзагоподібну споруду, що складається з п'яти сполучених між собою корпусів, кожен більший за футбольне поле. Складно уявити, що за блакитно-металевим фасадом будівлі криється дещо химерне — чужий неземний світ площею шістсот тисяч квадратних футів, у якому є і «мертва зона», і власна «водна система», а також дванадцять з гаком миль шаф для зберігання.

Цього вечора науковець Кетрін Соломон, під'їжджаючи на своєму білому «вольво» до головної брами споруди, відчувала невиразний неспокій.

Охоронець посміхнувся.

— А ви хіба не футбольний вболівальник, міс Соломон? — і прикрутив звук у телевізорі, де показували спеціальну шоу-програму, що передувала грі.

Кетрін вимучила напружену посмішку.

— Сьогодні ж неділя.

— Ой, і справді. У вас же сьогодні зустріч.

— Він уже тут? — занепокоєно спитала вона.

Охоронець проглянув свої папери.

— Щось я не бачу його у списку.

— Я зарано приїхала. — Кетрін привітно помахала рукою і поїхала далі звивистою під'їзною дорогою до свого звичного місця на нижньому поверсі невеликої двоярусної стоянки. Вона зібрала необхідні речі і швидко зиркнула на себе в дзеркало заднього огляду — скоріше через звичку, аніж марнославство.

Кетрін Соломон пощастило мати пружну середземноморську оливкову шкіру своїх предків, тож навіть у п'ятдесят років вона мала гладеньке обличчя. Косметикою вона майже не користувалася, а густе пряме чорне волосся носила просто, без зачіски. Як і її брат Пітер, вона мала сірі очі та тендітну й елегантну аристократичну статуру.

«Вас запросто можна прийняти за близнюків», — часто казали їм люди.

Їхній батько помер від раку, коли Кетрін було лише сім років, тому вона його майже не пам'ятала. А брат, старший за Кетрін на вісім років, став на шлях, що вів до визнання патріархом родини Соломонів набагато раніше, аніж комусь мріялося. Втім, як і очікувалося, Пітер увійшов у цю роль з гідністю та силою, що личили гучному імені їхньої родини. Він і донині опікувався Кетрін, наче вона була маленькою дівчинкою.

Попри братові спонукання, які він час від часу висловлював, та чималу кількість претендентів на руку і серце Кетрін, вона так і не вийшла заміж. Її супутницею життя стала наука, і наукова діяльність виявилася надзвичайно сприятливою для самореалізації та вкрай захопливою. Жоден чоловік не міг цього дати, тож Кетрін ні про що не шкодувала.

Коли вона вперше почула про ноетичну науку, про цю галузь іще ніхто не знав, але за останні роки ноетика почала розкривати нові двері до розуміння здатностей людського розуму.

Наш нерозвіданий потенціал просто вражає.

Дві книги Кетрін з ноетики утвердили її репутацію лідера в цій загадковій та непевній галузі знань, але її найостанніші відкриття обіцяли — після публікації — зробити ноетичну науку популярною темою розмов серед широкого загалу в усьому світі.

Однак сьогодні їй думалося про що завгодно, тільки не про науку. Вранці вона отримала вкрай тривожну інформацію стосовно свого брата. «Я і досі не вірю, що це правда». Увесь день вона лише про це й розмірковувала.

По вітровому склу заторохтів дощ, і Кетрін хутко зібрала свої речі, щоб швиденько перебігти до будівлі музею. Вона вже вийшла з авто, коли раптом задзвонив її стільниковий телефон.

Кетрін глянула на номер абонента — і глибоко зітхнула. А потім заправила волосся за вуха і вмостилася в авто, щоб відповісти на дзвінок. За шість миль від неї Малах ішов коридором Капітолію, притиснувши до вуха мобільник. І терпляче чекав відповіді на дзвінок.

Нарешті почувся жіночий голос.

— Алло?

— Нам знову треба зустрітися, — сказав Малах.

Довга пауза.

— Все гаразд?

— Я маю нову інформацію, — відповів Малах.

— Розкажіть.

Малах глибоко вдихнув.

— Це стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія...

— Ну і?..

— Його можна знайти.

— Ви хочете сказати, що... що та річ справді існує? — спантеличено спитала Кетрін.

Малах посміхнувся сам собі.

— Інколи трапляється, що легенда, яка живе сторіччями, живе не просто так...

РОЗДІЛ 6

— А чи можна ближче під'їхати? — Роберт Ленґдон відчув раптову хвилю тривоги, коли водій припаркував авто на Першій вулиці, за добрячу чверть милі від будівлі Капітолію.

— Боюся, що ні, — відповів водій. — Ви ж знаєте — діє закон про внутрішню безпеку. Тепер не дозволено ставити авто біля важливих споруд. Вибачте, сер.

Ленґдон поглянув на годинник і з подивом побачив, що вже за десять хвилин сьома. Вони втратили багато часу, оминаючи будівництво в зоні Національної алеї. До його лекції лишалося десять хвилин.

— Погода змінюється, — мовив водій, вискочивши з авто, щоб розчинити Ленґдонові дверцята. — Вам доведеться поквапитися. — Професор простягнув руку за гаманцем, щоб віддячити водієві, але той відмахнувся. — Ваш господар заходу вже додав до моєї платні щедрі чайові.