Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 100

З її рукава у долоню ковзнув ніж із зубатим, наче пилка, краєм.

— Ні, — бездумно ляпнув Бран. — Я не можу…

Здоровань ухопив його повід, щойно Бран подумав, чи не розвернути Танцюристку та не дременути геть.

— Можеш, паничу… і злізеш, якщо маєш хоч краплю розуму.

— Стіве, подивись на оті ремені, — вказала списом жінка. — Може, й справді він той… не може.

— Ремені, кажеш? — перепитав Стів і вийняв кинджала з піхов при боці. — З ременями якось упораємося.

— Ти якийсь каліка, чи що? — запитала коротунка.

Бран спалахнув.

— Я Брандон Старк, роду князів на Зимосічі! Відпустіть мою кобилу, бо всіх накажу скарати на горло!

Кощавий чолов’яга з сивою щетиною зареготав.

— Авжеж малий зі Старків! Тільки ті дурні Старки погрожуватимуть там, де хтось розумніший благатиме про милість.

— Відріж йому цюцюрку та запхай до рота, — порадила коротунка. — Тоді вже замовкне.

— В тебе, Галю, клепки в голові ще менше, аніж краси на пиці, — мовила висока жінка. — Малий нічого не вартий мертвим, але живим… хай покарають мене боги, якщо Манс не віддасть що завгодно, аби мати в заручниках родича Бенджена Старка!

— Хай вони того Манса карають, — вилаявся здоровань. — Ти зібралася туди назад, Ошо? Дурепа. Гадаєш, білоходам цікаво, які в тебе є заручники?

Він обернувся до Брана і полоснув по ремені на стегні. Шкіра розскочилася. Удар був швидкий, недбалий, але глибокий. Зиркнувши донизу, Бран побачив бліду шкіру там, де ніж розтяв його штани. А тоді почало кривавити. Він бачив, як розпливається червона пляма, дивно спокійний та легкодухий, наче перебував деінде; не відчував у нозі ані болю, ані бодай чогось. Здоровань аж забурчав з подиву.

— Складіть зброю, і я обіцяю вам швидку, безболісну смерть, — вигукнув Робб.

Бран зиркнув угору з відчайдушною надією, і побачив те, чого так чекав. Щоправда, слова трохи втратили сили від тремтливого з напруги голосу. Робб сидів верхи, через спину коня була перекинута скривавлена туша лося, а в руці він тримав меча.

— Брат, — мовив чоловік із сивою щетиною.

— Ти ба, який лютий, — глузливо кинула коротунка, яку інші називали Галею. — Чи ти з нами битися зібрався, малий?

— Не роби дурниць, хлопче. Ти один, а нас шестеро. — Висока жінка на ймення Оша наставила списа. — Злізай з коня і кинь меча. Подякуємо тобі красненько за коняку і м’ясо, та й підете собі з братом, куди знаєте.

Робб свиснув. Зашурхотіли м’які лапи на вологому листі. Підлісок розступився, з низьких гілок зсипався сніг, і з зелені раптом виникли Сірий Вітер та Літо. Останній нюхнув повітря і загарчав.

— Вовки, — зойкнула Галя.

— Лютововки, — виправив Бран. Напівдорослі, вони вже не поступалися величиною звичайним вовкам. Різницю було легко побачити, якщо знати, куди дивитися. Брана цього навчили маестер Лювин та доїзжачий Фарлен. Лютововк мав більшу голову і довші проти тіла ноги, кощавіший та виразніший писок зі щелепами. Дивлячись на дві хижі сухорляві постаті під тихим снігопадом, важко було не затремтіти з жаху. До того ж Сірий Вітер замурзався у свіжій крові.

— Отакої, пся крев якась, — презирливо кинув лисий здоровань, а тоді додав, шкірячись, — та люди кажуть, ніщо так не гріє холодної ночі, як вовча шкура.

Він різко махнув рукою.

— Вбийте їх.

Робб вигукнув «Зимосіч!» і вдарив п’ятами коня. Мерин ринув униз схилом, волоцюги підібралися для нападу. Першим на хлопця необачно кинувся, щось волаючи, хлоп із сокирою. Меч Робба втрапив йому просто у обличчя з жахливим хряскотом, виплеснув віяло яскраво-червоної крові. Чоловік з кощавим лицем та щетиною вхопив був коня за повід і якусь мить тримав… доки на нього не наскочив Сірий Вітер і не звалив додолу. Чоловік ляпнувся у струмок з вереском, замахав ножем, як навіжений, і пішов головою під воду. Лютововк пірнув за ним, і там, де вони зникли, серед білої піни зачервонілася кров.

Робб та Оша схрестили зброю посеред потічка. Довгий спис вжалив, мов змія зі сталевою головою. Гострий кінець блимнув коло грудей один раз, два, три, але Робб відвернув усі удари мечем. На четвертому чи п’ятому ударі жінка надто витяглася і на одну мить втратила рівновагу. Робб ринув уперед і збив її конем з ніг.

За кілька аршинів звідти Літо кинувся на Галю. Ніж куснув вовка у бік. Літо ковзнув геть, гарикнув і знову наскочив на здобич. Цього разу щелепи вхопили гомілку. Мала жінка пхнула донизу ножем, тримаючи його обіруч, але лютововк відчув наближення зброї та сахнувся з повним ротом шкіри, полотна і скривавленого м’яса. Галя запнулася, почала падати, і тут вовк напав знову, перекидаючи її на спину і вгризаючись у живіт.

Шостий розбійник дременув геть від кривавого бойовиська… але далеко не втік. Поки він вибирався на той берег струмка, з потоку виник Сірий Вітер, стікаючи водою. Він обтрусився і ринув слідом за втікачем, а догнавши, рвонув зубами жили під коліном і кинувся до горла, поки жертва з навіженим вереском зникала під водою.

І раптом з нападників не залишилося нікого, крім здорованя Стіва. Він полоснув ножем по Брановому нагрудному ременеві, вхопив за руку та смикнув. Бран відчув, що падає, а тоді простягся на землі, переплутавшись ногами. Одна ступня втрапила у потік, та він не відчув холоду. Зате відчув холодну сталь ножа, якого Стів приставив йому до горла.

— Не підходь, — попередив він, — бо присягаюся, вріжу хлопцеві горлянку.

Робб натягнув повід, важко дихаючи. Лють зникла з його очей, рука з мечем опустилася.

Тільки цієї миті Бран побачив усе, що сталося. Літо плюндрував Галю, витягаючи з її черева волого виблискуючі синюшні змії. Її очі, широко розплющені, втупилися у небо. Бран не міг сказати напевне, чи жива вона, чи мертва.

Сивий зі щетиною і дурень з сокирою лежали без руху, але Оша повзла на колінах до свого списа. Сірий Вітер потрусив до неї, зронюючи краплі води.

— Ану відклич його! — заволав здоровань. — Відклич обох, бо вб’ю каліку!

— Сірий Вітер, Літо, до мене! — гукнув Робб.

Лютововки зупинилися і повернули голови. Сірий Вітер побіг назад до Робба. Літо залишився стояти, не зводячи очей з Брана і чоловіка коло нього. А тоді загарчав. Писок був мокрий від крові, очі палали.

Оша сперлася на списа і сяк-так зіп’ялася на ноги. Кров цебеніла з рани від меча Робба на її правій руці. Бран бачив, як обличчям здорованя стікає струмок поту. Він зрозумів, що Стів наляканий не менше за нього.

— Старки, — пробурмотів чолов’яга, — кляті Старки.

А тоді підвищив голос.

— Ошо, вбий вовків та забери його меча.

— Сам убивай, — відповіла та. — Я до тих одороблів і кроку не ступлю.

Якусь мить Стів не знав, що робити. Рука його тремтіла; Бран відчував, як там, де він притиснув до шиї ножа, цебенить кров. Сморід від чоловіка забивав ніс, а смердів він страхом.

— Гей, ти, — покликав той Робба. — Ім’я в тебе є?

— Я Робб Старк, спадкоємець Зимосічі.

— А це твій брат?

— Так.

— Хочеш його живим, то роби, що я кажу. Злізай з коняки.

Робб хвильку вагався. Тоді повільно та розважливо зліз і став з мечем у руці.

— Тепер убий вовків.

Робб не ворухнувся.

— Давай, вибирай сам. Вовків або малого.

— Ні! — заверещав Бран. Якщо Робб виконає наказ, Стів уб’є їх напевне, щойно вони залишаться без лютововків.

Лисий вхопив його за волосся вільною рукою та жорстоко викрутив, аж поки Бран не схлипнув з болю.

— Стули пельку, чуєш, каліко? — І викрутив сильніше. — Чуєш мене?

З лісу позаду них донеслося низьке «тум!». Стів придушено зойкнув, а з грудей в нього раптом виросло чотири вершки мисливської стріли з широким, гострим, наче бритва, площиком. Стріла була яскраво-червона, мовби хтось пофарбував.

Здоровань впустив кинджала, якого тримав біля Бранової горлянки, похилився і впав обличчям у струмок. Стріла під ним зламалася. Бран бачив, як його життя витікає і завихрюється у воді.

Оша озирнулася і вгледіла, як поміж дерев виникають стражники Бранового батька зі зброєю в руках. Вона кинула списа і заблагала до Робба: