Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 115

— Я князь Едард Старк, Правиця Короля. Кажи, хто ти такий і що знаєш про тих нападників.

— Я тримаю… тримав… я тримав броварню і шинка у Стригалях, мосьпане, коло кам’яного мосту. Краще пиво на південь од Перешийка, люди так казали, перепрошую вельможного пана. Тепер його нема, як і решти, мосьпане. Вони прийшли, понапивалися як хотіли, решту вилили, а тоді підпалили моє добро, і мене б геть убили, якби упіймали… мосьпане.

— А нас спалили, — сказав селянин коло нього. — Наїхали, як стемніло, десь із півдня, підпалили ниви і домівки. Хто впирався, вбивали. То не були крадії, мосьпане. Худоби красти не хтіли, перепрошую, мою молочну корову вбили й покинули як була, теє, гайворонню на їдло.

— Запопали мого підмайстра, — мовив кремезний чоловік з поставою коваля і пов’язкою на чолі. Він вдяг до двору своє найкраще вбрання, проте на штанях брудніли плями, а свита була заляпана з дороги. — Ганяли його туди-сюди полями верхи, штрикали списами, наче звіра. Реготали, як хлопець тікав і кричав, а тоді здоровило прохромив його наскрізь.

Дівчина, що стояла на колінах, підняла голову на Неда, що височів над нею на троні.

— І матір мою вбили, ваша милість. А ще… ще… — Голос її закляк, наче вона забула, що хотіла сказати. А тоді почала схлипувати.

Розповідь продовжив пан Раймун Даррі.

— У Вендгороді люди шукали порятунку в своєму острозі, та стіни ж там дерев’яні. Нападники навалили соломи під дерево і спалили усіх живцем. Коли вендійці відчинили браму, щоб тікати від вогню, їх перестріляли лучники геть усіх, навіть жінок з немовлятами.

— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…

— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.

Нед відчув холодне залізо пальцями, коли нахилився уперед. Між кожною парою пальців випинало лезо. З поручнів трону стирчали, мов кігті, кінці покручених мечів. Навіть після трьох століть деякі лишилися такі гострі, що легко різали плоть. Залізний Трон приховував багато пасток для необережних. У піснях співалося, що на нього пішла тисяча мечів, розжарених до білого у пекельній пащі Балеріона Чорного Жаха. Кували трон п’ятдесят дев’ять днів. Урешті-решт вийшло це чорне горбкувате одоробло, що складалося з бритвоподібних країв, друзок і смуг загостреного металу. Трон міг убити людину і вже вбивав, якщо вірити оповідкам.

Едард Старк не розумів, навіщо зголосився сидіти на цьому троні. Не знав, чи зрозуміє хоч колись. Та попри все, саме він зараз сидів на ньому, і люди прохали його про справедливість.

— Які у вас є докази, що то справа рук Ланістерів? — запитав він, намагаючись стримати гнів. — На них були кармазинові накидки, чи над ними майорів прапор з левом?

— Навіть Ланістери не такі тупоголові, — кинув сердито пан Марк Дудар — задерикуватий молодий півник, надто зелений і гарячий, як на Неда, хоча і добрий друг братові Кетлін, Едмурові Таллі.

— Кожен з них був верхи і в обладунку, пане мій, — спокійно відповів пан Карил. — За зброю вони мали списи зі сталевими вістрями, мечі, а до того ж бойові сокири для свого брудного діла.

Він махнув до одного з вцілілих сіромах.

— Ти. Так, ти — не бійся, не скривдимо. Розкажи Правиці те саме, що сказав мені.

Старий хитнув головою.

— Щодо коней, — мовив він, — в усіх були бойові огирі. Багато років я служив у стайнях старого пана Вілума, не сплутаю. Жоден з тих коней ніколи плуга не тягнув. Хай боги покарають, якщо брешу.

— Тож маємо розбійників на добрих конях, — підсумував Мізинець. — Може, взяли коней з останнього місця, де грабували?

— Скільки людей було у загоні нападників? — запитав Нед.

— Сотня принаймні, — відповів Джос тієї ж миті, коли коваль у пов’язці мовив «Півсотні» а бабуся за ним: «Кількоро сотень, мосьпане, геть як військо».

— Ти кажеш мудріше, ніж сама знаєш, добродійко, — відповів їй князь Едард. — Тож прапорів вони не мали. А щодо обладунків? Чи помітив хтось прикраси, візерунки, знаки на щитах чи шоломах?

Бровар Джос хитнув головою.

— Та ні, прошу пана, такі собі обладунки без нічого, та й усе, тільки що… той, що був на чолі, хоч і узброєний так само, але його годі сплутати. З-за зросту, мосьпане. Хто каже, що велетні всі вимерли, той не бачив отого здоровила, кат мене візьми. Страшний, як бугай, а голос такий, що дерева трусяться.

— Гора! — гучно мовив пан Марк. — Хто може сумніватися? Це зробив Грегор Клеган!

Нед почув бурмотіння з-попід вікон і далеких кінців палати. Навіть по галереї крадькома пробіг шепіт. І пани, і хлопи однаково знали, що означає правда пана Марка. Пан Грегор Клеган присягав на мечі як значковий ясновельможному князеві Тайвину Ланістеру.

Він подивився на перелякані обличчя селюків. Не дивина, що їм так боязко: їх тягнули сюди, аби вони у вічі королю назвали кривавим горлорізом пана Тайвина, його тестя. В Неда промайнула думка, а чи лицарі взагалі питали в посполитих їхньої згоди.

Великий маестер Пицель неквапливо піднявся з-за столу ради, теленькаючи ланцюгом.

— Пане Марку, з усією повагою, ви не можете знати, що тим розбійником справді був пан Грегор. У королівствах багато людей великого зросту.

— Таких самих, як Гора-на-Коні? — спитав пан Карил. — Зроду не бачив.

— І жоден з нас не бачив! — палко додав пан Раймун. — Навіть його брат поруч із ним — щеня. Панове, та відкрийте ж очі. Вам потрібна його особиста печатка на понівечених тілах? Все це зробив Грегор.

— Навіщо панові Грегору вдаватися до розбою? — запитав Пицель. — Милістю свого вельможного пана він має добрий замок і власну землю, є помазаним лицарем.

— Негідним лицарем! — вигукнув пан Марк. — Або, радше сказати, скаженим собакою князя Тайвина!

— Мосьпане Правице, — сухо зазначив Пицель, — настійливо прошу вас нагадати цьому шляхетному панові, що його ясновельможність Тайвин Ланістер є батьком нашої ласкавої пані королеви.

— Дякую, великий маестре Пицелю, — відповів Нед. — Якби не ваша ласка, ми б могли про це забути.

З висоти трону він бачив, як дехто вислизає через двері у дальньому кінці палати. Зайці розбігаються по норах, припустив він… або ж пацюки біжать до королевиної кухні по сир. Він помітив на галереї септу Мордану поруч з його дочкою Сансою. Нед відчув напад гніву: дівчинці тут не місце. Але ж септа не могла знати, що двір сьогодні матиме більший клопіт, ніж зазвичай, коли вислуховувалися нудні прохання, залагоджувалися суперечки між городцями, призначалося встановлення межових каменів.

За столом ради Петир Баеліш раптом втратив інтерес до свого пера і подався уперед.

— Пане Марку, пане Кариле, пане Раймуне, а чи можу і я про дещо запитати? Названі городці знаходилися під вашим захистом. Де ви були, коли сталося те свавілля?

Відповів пан Карил Ванс.

— Я навідувався до мого пана батька у прохід під Золотим Зубом, і пан Марк також. Коли звістка про неподобства досягла пана Едмура Таллі, той наказав, щоб ми взяли невеликий загін, знайшли вцілілих і привезли їх до короля.

Слово узяв пан Раймун Даррі.

— Пан Едмур закликав мене до Водоплину з усіма моїми силами. Коли звістка досягла мене, я стояв табором через річку від його стін і чекав наказів. До часу, коли я зміг повернутися у свої володіння, Клеган зі своєю поганню вже перейшов Червонозуба назад, прямуючи до ланістерівських гір.

Мізинець у роздумах покрутив кінчик борідки.

— А якщо вони повернуться, пане?

— Якщо вони прийдуть знову, ми поллємо їхньою кров’ю ті самі ниви, які вони спалили, — гаряче заявив пан Марк Дудар.

— Пан Едмур надіслав вояків до кожного села і городця у межах денного кінного переходу від кордону, — пояснив пан Карил. — Наступний нападник не матиме легкої перемоги.

«Цілком можливо, князь Тайвин саме цього і бажає», подумав собі Нед, «розпорошити сили Водоплину, примусити хлопчака розкидатися вояками». Молодий брат його дружини мав шляхетності значно більше, ніж розуму. Він спробує утримати кожен вершок своєї землі, захистити кожного чоловіка, жінку чи дитину, які називають його своїм паном. А Тайвинові Ланістеру не бракувало клепки, аби це зрозуміти.