Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 121

— Щонайперше, — відказав Нед, — я не вбиваю дітей. Вам краще послухати мене, люба пані, бо я казатиму тільки раз. Коли король повернеться з ловів, я покладу перед ним усю правду. До того часу ви маєте зникнути. Разом з дітьми. І до того ж не у Кастерлі-на-Скелі. На вашому місці я б сів на корабель до Вільних міст, або й ще далі: до Літніх островів або порту Ібен. Так далеко, як тільки дме вітер.

— Вигнання, — мовила вона. — То гірка чара.

— Солодша, аніж та, що ваш батько подав дітям Раегара, — відповів Нед, — і краща, ніж ви заслужили. Вашому батькові та братам найліпше буде поїхати з вами. Золото пана Тайвина купить вам усі вигоди життя та мечі найманців, аби зберегти його у безпеці. А про безпеку вам доведеться подбати. Можу обіцяти, що куди б ви не втекли, гнів Роберта наздоганятиме вас. Аж за краєм світу, якщо знадобиться.

Королева підвелася.

— А як щодо мого гніву, ясновельможний пане Старк? — запитала вона неголосно. Її очі блукали його обличчям. — Треба вам було забрати корону собі, ба тоді ніхто не заважав. Хайме казав мені, як ви знайшли його на троні у день падіння Король-Берега і зігнали звідти. Ото була ваша хвилина слави. Ви мали би піднятися сходами, та й сісти на трон. А ви зробили таку прикру помилку.

— Я наробив помилок стільки, що ви собі й не уявляєте, — мовив Нед, — але то не була одна з них.

— Та була ж, пане князю, — заперечила Серсея. — Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш. Середнього не буває.

Вона вдягла каптура, аби сховати побите обличчя, і залишила його у темряві побіля дубу, в тиші божегаю, під чорно-синім небом. Угорі потроху з’являлися зірки.

Даянерис V

Серце парувало у прохолодному вечірньому повітрі, коли хал Дрого поставив його — сире та скривавлене — перед нею. Руки він мав у крові по самі лікті. Позаду нього кревноїзники стояли навколішки на піску біля туші дикого коня з кам’яними ножами у руках. Коняча кров здавалася чорною в жовтогарячому блиманні смолоскипів, закріплених на високих крейдяних стінах ями.

Дані легенько торкнулася свого м’якого опуклого черевця. Піт зібрався на шкірі намистинками, стікав по лобі. Вона відчувала, як на неї дивляться баби — старезні знахарки Ваес Дотраку з темними та блискучими, мов вилощений кремінь, очима на зморшкуватих обличчях. Вона не мала права здригнутися чи бодай якось показати переляк. «Я — кров дракона», мовила вона до себе, а тоді взяла серце огиря обома руками, піднесла до рота і вчепилася зубами у тверду жилаву плоть.

Тепла кров наповнила рота і потекла підборіддям. Вона трохи не вдавилася її смаком, але примусила себе прожувати і ковтнути. Кінське серце, за вірою дотракійців, мало дати її синові силу, швидкість та хоробрість. Але тільки якщо вона з’їсть усе без останку. Якби вона вдавилася кров’ю чи виблювала м’ясо, це стало б поганим знаменням: дитина могла народитися мертвою, слабкою, спотвореною… або навіть дівчинкою.

Служниці готували її до обряду заздалегідь. Незважаючи на примхи материнського шлунку, які турбували її вже два місяці, Дані з’їдала цілі миски напівзагуслої крові, аби звикнути до смаку. Іррі примушувала її жувати смужки сушеної конятини, доки щелепи не починали боліти. Перед обрядом вона голодувала цілу добу в надії, що сире м’ясо краще втримається в голодному шлунку.

Серце дикого огиря складалося з суцільних міцних м’язів. Дані шарпала його зубами і довго жувала кожен шматок. У священних межах Ваес Дотраку, під сінню Матері Гір не дозволялося мати нічого сталевого та гострого, і серце їй довелося розривати зубами та нігтями. Шлунок нудило і вивертало, але вона їла далі, уся вимазана серцевою кров’ю, яка аж вибухала соковито в неї на губах з кожним укусом.

Хал Дрого простояв увесь час, що вона їла, з лицем, застиглим незгірш спижевого щита. Довга чорна коса блищала від олії. Вуса були перехоплені золотими кільцями, у косу заплетені золоті дзвіночки, стан обіймав пас із золотих блях, а груди лишалися оголеними. Вона дивилася на чоловіка кожен раз, коли втрачала віру в свої сили: дивилася, жувала і ковтала, жувала і ковтала, жувала і ковтала. Ближче до кінця Дані здалося, що у чорних мигдалевих очах хала блимнула люта гордість за неї, але вона не була певна. Обличчя хала дуже рідко виказувало його думки та почуття.

І от нарешті все скінчилося. Вона примусила себе ковтнути останній шматок; щоки та пальці липнули від крові. Тільки тоді вона перевела очі знову на старих бабів-дошхалін.

— Халакка дотрае мр-анха! — проголосила вона найкращою дотракійською, на яку спромоглася. «Всередині мене скаче князь!» Вона кілька днів повторювала це речення зі служницею Джихікі.

Найстаріша з бабів — зігнута, зморшкувата, суха, з єдиним чорним оком — звела руки догори.

— Халакка дотрае! — заверещала вона. «Князь скаче!»

— Він скаче! — відповіли інші жінки.

— Рах! Рах! Рах хадж! — заголосив увесь дошхалін. «Хлопчик, хлопчик, міцний хлопчик!»

Схожі на клекіт спижевих птахів, закалатали дзвони. Довго і низько загув бойовий ріг. Баби почали виспівувати славу богам. Під мальованими шкіряними жилетками туди-сюди розгойдувалися їхні зів’ялі груди, виблискуючи від олії та поту. Служники-євнухи кидали оберемки сухої трави у велику спижеву жарівницю, і до місяця та зірок підіймалися хмари запашного диму. Дотракійці вважали зорі конями, зробленими з вогню — великим табуном, який вночі проноситься небом.

Коли піднявся дим, співи припинилися; найстаріша з бабів заплющила єдине око, аби краще вдивитися у майбутнє. Впала повна тиша — така, що Дані почула віддалене цвірінькання нічних птахів, шипіння та тріск смолоскипів, тихий плюскіт води у озері. Дотракійці витріщилися на халісі темними, як ніч, очима і чекали.

Хал Дрого поклав свою руку на Даніну. Вона відчула, як чоловік напружився. Навіть такий могутній хал, як Дрого, взнавав страх, коли дошхалін вдивлялися у дим майбутнього. За її спиною служниць трясло, неначе пропасницею.

Нарешті баба розплющила око і підняла руки.

— Я бачила його обличчя і чула грім його копит, — проголосила вона тонким переривчастим голосом.

— Грім його копит! — проспівали інші.

— Швидкий, як вітер, він мчить уперед, а за ним його халазар укриває землю. Воїнів у ньому без ліку, а в руках у них арахи сяють, мов стебла ніж-трави. Лютим, як буря, виросте юний хал. Вороги тремтітимуть перед ним, а їхні дружини литимуть криваві сльози і роздиратимуть власну плоть від горя. Дзвіночки у волоссі співатимуть його прихід, і молочні люди у кам’яних шатрах жахатимуться його імені.

Стара затремтіла і зиркнула на Дані так, наче й сама злякалася.

— Князь скаче! Скаче огир, що покриє весь світ!

— Огир, що покриє світ! — заволали глядачі, а з мороку ночі їм відповідала луна.

Одноока баба втупилася у Дані.

— Як зватимуть його — огиря, що покриє світ?

Дані підвелася, щоб відповісти.

— Його зватимуть Раего, — мовила вона словами, вивченими від Джихікі. Її руки лягли на черевце, оберігаючи його посеред ревища, яке здійняли дотракійці.

— Раего! — верещали усі. — Раего, Раего, Раего!

Коли хал Дрого виводив її з ями, ім’я все ще гриміло в неї у вухах. Вервечкою вони вийшли на божий гостинець, крізь кінську браму, в напрямку Матері Гір. Першими йшли баби-дошхалін разом з євнухами та невільниками. Деякі спиралися на високі різьблені ковіньки, шкутильгаючи на старих тремтливих ногах, а інші виступали гордовито, незгірш від будь-якого хала. Колись кожна з цих бабів була халісі. Коли їхні вельможні чоловіки помирали, і орди вершників очолювали нові хали з новими халісі при боці, колишніх халісі надсилали сюди, аби правити величезним народом дотракійців. Наймогутніші хали схилялися перед визнаною мудрістю та владою дошхалін. І все ж Дані тремтіла від думки, що одного дня її примусять приєднатися до них, не питаючи її згоди.

За мудрими бабами слідували інші: хал Ого з сином, халаккою Фого, хал Джомо з дружинами, ватажки Дрогового халазару, Даніни служниці, халові невільниці та служники, і ще багато різних. Поки вони просувалися божим гостинцем, калатали дзвони, барабани вибивали поважний та неквапний лад. У темряві понад шляхом думали свою думу вкрадені кам’яні звитяжці та боги зниклих племен. Поруч із вервечкою вздовж шляху бігли травою невільники зі смолоскипами, і від блимання вогнів великі пам’ятки та подоби здавалися майже живими.