Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 15

— На богів, Кетлін, Сансі ж усього одинадцять років, — відповів Нед. — А Джофрі… Джофрі, він…

Вона закінчила за чоловіка.

— …кронпринц, спадкоємець Залізного Трону. А мій батько обіцяв мене твоєму братові Брандону, коли мені було дванадцять.

Почувши це, Нед гірко скривився.

— Брандон… О так, Брандон. Він би знав, що робити. Він завжди знав. Усе це мало бути його: ти сама, Зимосіч, усе навколо. Він був природжений Правиця Короля і батько королеви. Та я ніколи не просив, щоб його чаша перейшла до мене.

— Може, й не просив, — відповіла Кетлін, — але Брандон мертвий, і чаша перейшла, і ти маєш з неї випити, бажаєш того чи ні.

Нед відвернувся від неї знову до вікна. Він стояв і дивився у темряву — може, на місяць та зірки, а може, на вартових, що походжали стінами.

Кетлін побачила його біль і пом’якшала. Едард Старк одружився з нею замість Брандона, як велів звичай, але тінь покійного брата все ще лежала між ними, як і тінь ще однієї жінки без імені — матері його сина-байстрюка.

Вона вже збиралася піти до нього, як раптом гучно постукали у двері. Нед розвернувся і спохмурнів.

— Що там таке?

Через двері почувся голос Десмонда:

— Мосьпане, коло дверей маестер Лювин, просить негайно прийняти.

— Ти сказав йому про мій наказ не турбувати?

— Сказав, мосьпане, та він каже, що дуже треба.

— Гаразд, пусти.

Нед перетнув кімнату і узяв з шафи важкого халата. Кетлін раптом зрозуміла, як холодно стало у опочивальні, сіла у ліжку і натягла хутряну ковдру до шиї.

— Може, слід було б закрити вікна, — мовила вона.

Нед кивнув, думаючи про щось інше. До дверей саме заходив маестер Лювин.

Маестер був малий сіренький чоловічок. Його сірі очі швидко бігали і нічого не проминали; сіро-сивими були й ті залишки його волосся, які пожаліли роки. Маестер носив рясу сірої вовни з білою хутряною облямівкою, в кольорах Старків. Її великі вільні рукави мали всередині таємні кишені, куди Лювин завжди щось ховав, аби потім несподівано видобути. А видобував він з рукавів стільки усього: книжки, листи, всілякі заморські дива, іграшки для дітей, що Кетлін інколи дивувалася, як він ще здатен підняти руки.

Маестер почекав, доки двері за ним зачинилися, перш ніж сказати слово.

— Пане мій, — мовив він до Неда, — прошу вибачити, що турбую під час спочинку. Мені залишили листа.

Неда це, здається, роздратувало.

— Як це «вам залишили»? Хто залишив? Прибув гінець, чи що? Мені не повідомили.

— Гінця не було, мій пане. Поки я дрімав, на столі у моїй обсерваторії залишили різьблену дерев’яну скриньку. Мої слуги нікого не бачили, але її могли принести тільки люди з почту короля, бо інших гостей з півдня ми не мали.

— То ви кажете, скриньку? — перепитала Кетлін.

— Всередині лежало нове прозірне скло для обсерваторії. Чудової роботи, вочевидь з Миру. Саме там роблять неперевершені пристрої для бачення.

Нед спохмурнів. Кетлін відчувала його нетерплячку; події такого штибу йому були не до душі.

— Кажете, скло, — мовив він. — А мені що до того?

— Я задав собі те саме питання, — відповів маестер Лювин. — Вочевидь, тут мало бути щось більше.

Кетлін затремтіла під важким хутром.

— Прозірне скло допомагає краще бачити.

— Воістину так. — Маестер пробіг пальцями по знакові його братства — важкому ланцюгові з ланок різних металів, який він носив під рясою навколо шиї.

Кетлін знову відчула, як всередині ворухнувся страх.

— То що ж ми маємо краще побачити?

— От і я запитав себе про те саме. — Маестер Лювин витяг з рукава щільно згорнутий сувій. — Справжнє послання знайшлося під другим дном скриньки, але воно не для моїх очей.

Нед простяг руку.

— То давайте сюди.

Лювин не ворухнувся.

— Даруйте мені, пане, але й не для ваших теж. На листі зазначено віддати його пані Кетлін у власні руки, і нікому іншому. Чи можу я підійти?

Кетлін кивнула, раптом втративши мову. Маестер поклав листа, запечатаного крапелькою блакитного воску, на столик біля ліжка і зібрався піти.

— Залиштеся, — наказав Нед похмурим голосом, а тоді глянув на Кетлін. — У чому справа? Пані дружино, та ви тремтите.

— Я боюся, — визнала вона. Тоді простягнула тремтливу руку і взяла листа. Хутро впало, оголюючи її, але вона забула геть про усе. На блакитному воску виднілася печатка дому Арин з місяцем і соколом. — Це від Лізи.

Кетлін подивилася на чоловіка.

— Мало радості нам буде з цього листа, — мовила вона. — Я відчуваю біду, Неде. Я її чую.

Нед скривив губи і потемнів обличчям.

— Відкривай.

Кетлін зламала печатку і пробігла очима по написаних словах. Спочатку вони здавалися безглуздими. А тоді прийшли спогади.

— Ліза не хоче зайвого ризику. Колись ми ще дівчатками винайшли свою власну мову, зрозумілу лише нам двом.

— Ти можеш прочитати?

— Так, — відповіла Кетлін.

— То скажи, що у листі.

— Мабуть, мені краще піти, — припустив маестер Лювин.

— Ні, — застерегла Кетлін, — нам може знадобитися ваша порада.

Вона відкинула хутро і вибралася з ліжка. Нічне повітря холодило голу шкіру, наче могила, поки вона пробиралася кімнатою.

Маестер Лювин відвернув очі. Нед остовпів.

— Що це ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь, — відповіла Кетлін. Вона знайшла халата і вдяглася, тоді схилилася над холодним попелом.

— У присутності маестра Лювина… — почав Нед.

— …який приймав усіх моїх дітей, — перебила Кетлін, — нема коли облудно встидатися.

Вона просунула листа між розпалу і поклала згори більші дрова.

Нед ступив кілька кроків, схопив її за руку і підняв на ноги, поставивши обличчям до обличчя.

— Ласкава пані, та кажіть уже! Що там, у тому листі?

Кетлін застигла у його руках.

— Попередження, — мовила вона дуже тихо. — Аби ж нам тільки стало розуму його послухати.

Його очі блукали її обличчям.

— Продовжуй.

— Ліза пише, що Джона Арина вбили.

Його пальці з силою вчепилися їй у руку.

— Хто?

— Ланістери, — відповіла вона. — Королева.

Нед відпустив її руку, залишивши на шкірі глибокі червоні сліди.

— Боги святі, — прошепотів він хрипко. — Твоя сестра божеволіє з горя. Вона сама не знає, що пише.

— Знає, — відповіла Кетлін. — Так, вона поривчаста, але цей лист дуже ретельно продумано і хитромудро збудовано. Вона розуміла, що як лист потрапить не в ті руки, то їй кінець. Щоб так ризикувати, замало одних підозр.

Кетлін подивилася на чоловіка.

— Тепер у нас дійсно немає вибору. Ти повинен стати Правицею Роберта, поїхати на південь і дізнатися правду.

І зразу ж зрозуміла, що Нед дійшов геть інших висновків.

— Я не знаю іншої правди, ніж та, яку маю тут. Південь — то гаспидське гніздо, куди краще не потикатися.

Лювин поправив маестерський ланцюг там, де він тер йому шию.

— Правиця Короля має величезну владу, пане. Владу знайти правду про смерть князя Арина, вчинити королівський правосуд над його убивцями. Владу захистити пані Арин та її сина, якщо найгірше виявиться правдою.

Нед розгублено роззирнувся опочивальнею. Серце Кетлін прагнуло до нього, але вона знала, що зараз не повинна обіймати його. Спочатку треба було виграти суперечку. Заради дітей.

— Ти сказав, що любиш Роберта як рідного брата. А чи залишив би ти рідного брата самого у оточенні Ланістерів?

— Інші на вас обох, — понуро пробурмотів Нед, тоді відвернувся і пішов до вікна. Ані вона, ані маестер не зронили ані слова. Вони мовчки чекали, поки Едард Старк прощався у тиші з домом, який любив. Коли нарешті він відвів погляд від вікна, то мовив стомленим і повним суму голосом:

— Колись мій батько поїхав на південь на виклик свого короля. І не повернувся додому.

У куточках Недових очей ледь помітно блищали сльози.

— То був інший час, — відповів маестер Лювин. — Й інший король.

— Так, — глухо підтвердив Нед, тоді всівся у крісло біля вогню. — Кетлін, ти залишишся тут, у Зимосічі.