Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 2

Лицар аж світився від гордощів.

— Віле, веди нас туди. Хочу сам подивитися на тих мертв’яків.

Нічого не поробиш — наказ віддано, присяга зобов’язує коритися.

Віл поїхав попереду, його кошлатий муцик вправно знаходив дорогу серед підліску. Минулої ночі впав невеличкий сніжок. Під його ковдрою на неуважних та недбалих чекали камені, корені, непомітні ямки. Наступним їхав пан Веймар Ройс; його великий чорний огир нетерпляче пирхав. Бойовий кінь не надто підходив для розвідки у лісі, та хіба ж панич послухає доброї ради. Старий Гаред їхав позаду, бурмочучи щось собі під ніс.

Сутінки згущувалися. Безхмарне небо стало темно-лілове, мов старий синець, а тоді почорніло. З’явилися зірки, вийшов півмісяць. Віл був вдячний за світло.

— Ледве сунемо, — зауважив Ройс, коли вийшов місяць. — Чи не можна швидше?

— В кого які коні, — відказав Віл. З переляку в ньому прокинулася зухвалість. — Як нетерплячка бере, то прошу пана уперед.

Пан Веймар Ройс не зізволив навіть відповісти. Десь у лісі завив вовк. Віл підігнав свого муцика під старе покручене залізодерево і зіскочив на землю.

— Чого спинився? — запитав пан Веймар.

— Ліпше далі пішки, пане. Те місце отам, за хребтом.

Ройс постояв хвильку, замислившись і вдивляючись у далину. Між деревами шурхотів холодний вітер, змушуючи соболиний кожух на плечах в лицарчука ворушитися, наче жива істота.

— Непевно тут якось, — пробурмотів Гаред.

Молодий лицар кинув на нього презирливий погляд.

— Та невже?

— Самі не чуєте? — запитав Гаред. — Прислухайтеся до темряви.

Віл чув. Вперше за чотири роки у Нічній Варті йому було так лячно. Що тут коїться?

— Вітер. Шурхіт дерев. Вовк виє. Через що саме ти наполохався, мов баба, Гареде?

Коли Гаред не відповів, Ройс вправно зіскочив з сідла, міцно прив’язав коня до нижньої гілки, подалі від бахмутів, і витяг з піхов довгого меча-півторака. На руків’ї меча блищали коштовні камені, сталевим клинком стікало місячне сяйво. То була чудова зброя замкової роботи, зовсім нова на вигляд. Віл мав сумнів, чи її колись здіймали на бій проти справжнього ворога.

— Тутечки дерева близько стоять, — попередив Віл. — Мечем можете зачепитися, пане. Краще візьміть ножа.

— Тебе спитати забувся, — відрізав панич. — Гареде, лишайся тут і чатуй коней.

Гаред зліз з коня.

— Потрібен вогонь. Я подбаю.

— Чи ти здурів, дідугане? Якщо у лісі є вороги, то нам тільки вогню бракувало!

— Є такі вороги, яких вогонь відганяє, — мовив Гаред. — Ведмеді, лютововки та… всяке інше…

Губи в пана Веймара стиснулися у щільну риску.

— Кажу, вогню не запалювати.

Гаредів каптур затіняв обличчя, та Віл бачив гнівний вогник у очах, що зиркали на лицаря. На мить Віл занепокоївся, що старий потягнеться по свою зброю. В нього при боці висів короткий неоковирний тесак, пощерблений від довгого вжитку, з вицвілим від поту руків’ям. Та якби Гаред витяг його з піхов, то Віл шеляга б не дав за життя лицарчука.

Зрештою Гаред опустив очі.

— Ні, то й ні, — пробурмотів він ледь чутно.

Ройс сприйняв це як знак покори і відвернувся.

— Веди, — мовив він до Віла.

Віл пробрався крізь гущавину, а тоді почав дертися вгору схилом до низького хребта, з якого спостерігав минулого разу, ховаючись під вартовим деревом. Тонка ковдра снігу вкривала мокру та слизьку, невірну під ногами грязюку, де залюбки перечепишся на камені чи корені. Але скрадаючись догори, Віл не видавав ані звуку. Позаду себе він чув брязкіт паничевої кольчуги, шурхіт листя і лайки, що їх лицар бурмотів, коли розчепірені гілки чіплялися за меча та розкішного соболиного кожуха.

Величезне вартове дерево стояло нагорі хребта, як і пам’ятав Віл. Нижні його гілки висіли над землею вершків за п’ять. Віл ковзнув під них, животом у сніг та грязюку, і глянув на порожню галявину унизу.

Серце стало у нього в грудях. Якусь мить він не смів дихати. Місячне сяйво заливало галявину, попіл вогнища у ямі, засипаний снігом курінь, велику скелю, напівзамерзлий струмок. Все лишилося таким самим, як і кілька годин тому.

А людей не було. Усі тіла пропали.

— Боги! — почув він позаду себе. Меч відсік набридливу гілку — то пан Веймар Ройс зійшов на хребта. Він стояв поруч із деревом з мечем у руці, вітер тріпав соболиного кожуха, а зорі заливали його постать світлом на погляд усім, хто хотів бачити.

— Лягайте! — поспіхом прошипів Віл. — Тут щось діється.

Ройс не ворухнувся. Він глянув на порожню галявину і засміявся.

— Здається, Віле, твоїм мертв’якам на одному місці не сидиться.

Віл втратив мову. Намагався знайти якісь слова, але не спромігся. Так не буває! Його очі занишпорили покинутим табором, зупинилися на сокирі. Величезній обосічній бойовій сокирі, яка лежала саме там, де він її бачив минулого разу. Справна зброя…

— Ставай на ноги, Віле, — наказав пан Веймар. — Тут нема нікого. Я не дозволю тобі ховатися у кущах.

Віл неохоче виконав наказ. Пан Веймар роздивився його з відвертим незадоволенням.

— Я очолюю свою першу розвідку. І тепер мушу повернутися до замку Чорний з порожніми руками? Дзуськи! Ми знайдемо тих людей. — Він озирнувся. — Лізь на дерево. Швидко. Роздивися, пошукай вогонь.

Віл відвернувся і промовчав. Сперечатися було безглуздо. Нуртував вітер, продираючи до кісток. Віл підступив до велетенського розлогого сіро-зеленого вартового дерева і поліз нагору. Скоро руки стали липкі від смоли, а сам він загубився серед глиці. Страх висів щільним тягарем десь у животі. Віл прошепотів молитву до безіменних богів лісу, витяг ножа з піхов і затиснув його зубами, щоб звільнити руки. Смак холодного заліза у роті допоміг трохи вгамуватися.

Раптом унизу панич гукнув: «Хто там?» Віл почув у його голосі непевність, спинився, прислухався і придивився.

Ліс відповів шурхотом листя, дзюрчанням крижаного струмка, віддаленим пугуканням снігової сови.

Та Інші не видали ані звуку.

Віл вловив краєм ока якийсь рух. Лісом ковзали бліді постаті. Він повернув голову і побачив посеред темряви білу тінь, що відразу зникла. Гілля ворушилося під вітром, дряпалося дерев’яними пальцями. Віл відкрив рота, аби попередити, але слова застрягли у горлянці. Може, він помилився. Може, то був птах або відбиток на снігу, якась гра місячного світла. Зрештою, очі так і не побачили нічого певного.

— Віле, де ти? — покликав пан Веймар. — Щось бачиш згори?

Панич поволі обертався з мечем напоготові, зненацька нашорошившись. Мабуть, відчув те саме, що раніше відчув Віл, бо не мав чого бачити.

— Гей, озвися! Чого це так морозить?

А й справді, насунувся крижаний холод. Хапаючи дрижаки, Віл вчепився у своє сідало якомога міцніше, притиснувшись обличчям до дерева і відчуваючи на щоці солодку липку смолу.

З темряви лісу виникла тінь і стала просто перед Ройсом. Вона була висока, тонка, тверда, як стара кістка, з блідою, як молоко, плоттю. Її обладунок, здавалося, змінював колір з кожним рухом, стаючи то білим, як свіжий сніг, то чорним, як тінь, але весь час лишався змережаним темними сіро-зеленими полисками від дерев. З кожним кроком тіні візерунки на ній перебігали, як місячне сяйво на воді.

Віл почув, як засичав, видихаючи, пан лицар Веймар Ройс.

— Стій, де стоїш! — попередив панич. Голос у нього ламався, як у хлопчини. Він відкинув поли соболиного кожуха за спину, аби звільнити руки для бою, і узяв меча обіруч. Вітер стишився; повітря аж заціпеніло від жахливого морозу.

Інший ковзнув уперед без жодного звуку, тримаючи в руці такого меча, якого Віл ніколи не бачив. Клинок той не кували з жодного металу, який на світі вживають люди, натомість він скидався на друзку кришталю: напівпрозорий, мінливий у місячному сяйві, такий тонкий, що трохи не зникав з очей, коли повертався краєм. Меч вигравав ледве помітним блакитним блиском, примарне світло танцювало навколо його країв. Відкілясь Віл зрозумів, що той клинок гостріший за будь-яку бритву.