Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 25

— Дотракійці злягаються, як тварини у їхніх табунах. У халазарі нема де залишитися наодинці, тому вони не розуміють гріха й сорому так, як ми.

Дані злякано відвернулася від пари, щойно зрозуміла, що між ними робиться, та наперед виступив другий воїн, тоді третій, і скоро відвертати очі стало нікуди. Нарешті двоє чоловіків схопили одну жінку. Дані почула крик, побачила штовханину, і за мить у повітрі засвистіли арахи — довгі, гострі, як бритва, шаблі, схожі на коси. Воїни почали танок смерті, кружляючи та рубаючи, наскакуючи один на одного, крутячи зброю над головою, вигукуючи образи з кожним ударом. Ніхто не поворухнувся, щоб їм завадити.

Скінчилася бійка так само раптово, як почалася. Арахи дзвеніли один об одний швидше, ніж бачили Даніни очі, та нарешті один з чоловіків запнувся, поки інший виводив арахом велику блискучу дугу. Криця розпанахала живіт дотракійця від пупа до хребта. Переможений впустив тельбухи у пилюку, а переможець ухопив найближчу жінку — ба навіть не ту, за яку бився — і відгойдав її, не сходячи з місця. Невільники потягли мерця геть, а танцюристки знову пожвавилися.

Про таке магістрат Іліріо також попереджав Дані:

— Якщо на дотракійському весіллі вб’ють менше трьох людей, то кажуть, що кепсько погуляли.

До її ж весілля чужі боги, мабуть, мали особливу ласку, бо іще не скінчився день, а вже добрий тузінь людей наклав головою.

Години йшли, і Дані жахалася дедалі більше, ледве утримуючись, щоб не заверещати. Її лякали дотракійці з їхніми навіженими звичаями, схожі радше на звірів у людській подобі, аніж на людей. Вона боялася брата, бо не знала, що той вчинить їй, якщо вона не справдить його надії. А найбільше вона боялася того, що мало трапитися сьогодні під зірками, коли брат віддасть її дикому велетневі, що сидів поруч з нерухомим і лютим, мов спижева личина, обличчям.

«Я — кров дракона», мовила вона до себе знову.

Коли сонце сиділо над обрієм зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і все разом — барабани, вереск, бенкетування — хутко замовкло. Дрого підвівся і смикнув Дані на ноги поруч із собою. Настав час для весільних подарунків.

А після подарунків, як сяде сонце, вона знала, що наступить час для першого чвалу біч-о-біч і тілесного здійснення їхнього шлюбу. Дані відганяла думку про нього від себе, та марно. Тоді вона обхопила себе руками, пробуючи не тремтіти.

Її брат Візерис подарував їй трьох покоївок. Дані знала, що жодна йому не коштувала ані шеляга: хто ж іще міг би їх нагилити, як не Іліріо. Іррі та Джихікі були мідношкірі дотракійки з чорним волоссям та мигдалевидними очима, а білява блакитноока Дорея походила з Лису.

— Це не пересічні служниці, люба сестро, — мовив до неї брат, поки їх виводили одна за одною. — Ми з Іліріо відібрали їх для тебе особливо. Іррі навчить їздити верхи, Джихікі — дотракійської мови, а Дорея — жіночих таємниць кохання.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Вона добре знається на них. Ми з Іліріо можемо ручитися.

Пан Джораг Мормонт став вибачатися за свій подарунок.

— Це така дрібниця, принцесо, чогось коштовнішого не здужає бідний вигнанець, — мовив він і поклав перед нею невеличкий стос старих книжок. Вона побачила обкладинки: то були пісні та історії з Семицарства, написані посполитою мовою. Дані подякувала лицареві від усього серця.

Магістрат Іліріо промурмотів наказ, і чотири кремезні невільники поспішили наперед з великою кедровою скринею, обкутою спижем. У скрині знайшлася купа найкращих оксамитів та одамашків, зітканих у Вільних Містах… а нагорі купи у гніздечку з м’якої тканини спочивали три велетенські яйця. В Дані перехопило подих. Нічого краснішого за ці яйця вона не стрічала у житті. Всі три були різні; по них бігли візерунки з таких пишних кольорів, що спершу здалися їй викладеними з самоцвітів. Щоб підняти одне яйце, було замало чи не обох її рук. Вона взяла яйце спершу дуже ніжно, бо гадала, що воно зроблене з тонкої порцеляни, застиглої поливи або ж видутого скла. Але яйце виявилося важким, неначе з суцільного каменю. Шкаралупа була вкрита крихітними лусочками, які блищали, мов начищений метал у світлі західного сонця, коли вона повертала яйце у долонях.

Одне яйце мало темно-зелений колір зі спижевими цяточками, які з’являлись та зникали, поки Дані його крутила. Інше було блідо-вершкове, помережане золотом. Останнє чорніло, як опівнічне море, але по ньому блукали червонясті брижі й вихори.

— Що воно таке? — запитала Дані тихо і зачудовано.

— Драконячі яйця з Тіньового краю, що аж за Асшаєм, — відповів магістрат Іліріо. — Незліченні століття перетворили їх на камінь, та вони все ще сяють красою.

— І стануть моїм найкоштовнішим скарбом, — відповіла Дані. Вона чула про такі яйця, але ніколи не бачила жодного, ба навіть не сподівалася побачити. Втім, вона знала, що навіть від такого нечувано щедрого дарунку Іліріо не занадто збіднів, бо отримав з її продажу халові Дрого неабиякий зиск у невільниках та конях.

Кревноїзники хала піднесли їй за звичаєм три види зброї, кожний надзвичайної роботи. Хагго подарував довгого шкіряного батога зі срібним пужалном, Кохолло — коштовного араха, викладеного золотом, а Котхо — вищий за неї, подвійного вигину лук з драконячої кістки. Від магістрата Іліріо та пана Джорага вона навчилася, що за звичаєм їй слід відмовитися від зброї.

— Ці дарунки гідні великого воїна, о кров моєї крові, але ж я лише слабка жінка. Хай їх носить віднині мій вельможний чоловік.

Отак і хал Дрого отримав свою частку жінчиних підношень.

Інші дотракійці також засипали її різноманітними подарунками, серед них сандалями, коштовностями, срібними кільцями для волосся, поясами з блях, мальованими жилетами, м’якими хутрами, піщаним шовком, горщиками парфумів, голками, дорогоцінним пір’ям, маленькими пляшечками фіалкового скла, вбранням з тисячі мишачих шкурок. Про це останнє магістрат Іліріо сказав: «Дуже гарне, халісі, до того ж приносить щастя», спершу пояснивши, що воно взагалі таке. Подарунки навалили коло неї величезними купами; вона ніколи стільки не мала, не уявляла, не бажала і не знала, куди подіти.

Останнім з усіх свій весільний дарунок привів хал Дрого. Коли хал полишив молоду дружину і пішов за ним, від середини табору стали розходитися хвилі очікувальної тиші, а тоді замовк увесь халазар. Коли ж хал повернувся, щільний натовп дарувальників розступився перед ним, і чоловік вивів поперед дружини кобилу.

То була молоденька конячка, чудово гарна і палка норовом. Дані знала про коней якраз стільки, щоб зрозуміти, яке перед нею стоїть диво. Самий її вигляд перехоплював подих. Кольором вона була сіра, як зимове море, а гриву мала подібну до сріблястого диму.

Дані простягнула непевну руку і попестила конячці шию, пробігла пальцями крізь срібло гриви. Хал Дрого щось мовив дотракійською, магістрат Іліріо переклав:

— Хал каже, що вона срібна, як срібло вашого волосся.

— Вона пречудова, — промурмотіла Дані.

— Це гордість халазару, — мовив Іліріо. — За звичаєм халісі має їхати на коні, гідному її місця при боці в хала.

Дрого ступив уперед і поклав їй руки на стан, а тоді підняв так легко, мов дитину, і посадив на тоненьке дотракійське сідло, набагато менше за звичні їй. Хвильку Дані сиділа непевна, бо ніхто не навчив її належного звичаю.

— Що мені слід робити? — запитала вона в Іліріо.

Відповів їй пан Джораг Мормонт.

— Візьміть повід та скількісь проїдьте, хоча б недалечко.

Схвильована Дані узяла повід до рук і просунула ноги у короткі стремена. Вона вміла їздити верхи, та не надто добре, бо частіше переїжджала з місця на місце кораблями, возами та паланкінами. З молитвою, аби не впасти і не зганьбитися, вона легесенько, сором’язливо торкнула кобилку коліньми.

І раптом вперше за багато годин вона забулася боятися. А може, і вперше за життя.

Срібно-сіра кобила рушила вперед кроком гладесеньким, як шовк. Натовп розступився, не зводячи з них очей. Дані зрозуміла, що їде швидше, аніж збиралася, та чомусь замість лякатися вона запалилася. Конячка пішла ристю, і Дані всміхнулася. Дотракійці поспіхом відбігали з дороги. Подаруночок хала відповідав на найменший потиск колін, найлегший натяг поводів. Вона пустила кобилку навскач, дотракійці почали кричати, тюгукати, реготати, відплигуючи по сторонах. Дані повернула назад, побачила далеко попереду, просто на шляху, вогняну яму. Люди купчилися по обидва боки, зайвого місця не було навіть де стати. Раптом Даянерис переповнилася ніколи раніше не знаною сміливістю і пустила повід.