Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 31

— Ще перцю, — вирік він.

Бенджен Старк виліз із куреня, який ділив з небожем.

— Осьдечки він. Джоне, хай тобі грець, не ходи сам далеко. Я вже гадав, тебе забрали Інші.

— Ні, то був мамун, — засміявся у відповідь Тиріон. Джон Сніговій посміхнувся, а Старк кинув спантеличений погляд на Йорена. Старий пробурчав щось, здвигнув плечима і продовжив патрання.

Білка додала у казан трохи навару; загін повечеряв коло багаття юшкою з чорним хлібом та твердим сиром. Тиріон пустив по колу міха з вином, і зрештою навіть Йорен трохи звеселився. Один за одним товариство розійшлося по куренях, окрім Джона Сніговія, якому випала перша варта.

Тиріон, як завше, пішов спати останнім. Ступивши до куреня, якого йому збудували пахолки, він призупинився і зиркнув назад на Джона. Хлопець стояв коло вогню, застигнувши обличчям, і вдивлявся у полум’я.

Тиріон Ланістер сумно посміхнувся і пішов спати.

Кетлін III

Нед з дівчатами були у дорозі вже вісім днів, коли якось увечері до неї в опочивальню Брана прийшов маестер Лювин зі світильнею та господарськими книгами.

— Давно вже час нам, пані моя, підбити числа, — мовив він. — Ви маєте знати, чого нам коштував приїзд короля.

Кетлін глянула на Брана у ліжку і прибрала йому з лоба волосся. «Таке довге відросло», раптом зрозуміла вона, «треба його вже підстригти».

— Числа мені підбивати немає потреби, маестре Лювине, — відповіла вона маестрові, не зводячи очей з Брана. — Я знаю, чого нам коштував їхній приїзд. Заберіть книги.

— Ласкава пані, королівський почет добряче під’їв наші запаси. Треба їх відновити, поки…

Вона різко перебила маестра.

— Кажу вам, заберіть ті книги геть. Хай про все подбає управитель.

— Управителя ми більше не маємо, — нагадав маестер Лювин. «Малий сірий пацюк», подумала вона, «як вчепиться, то не відірвеш». — Пул поїхав на південь, щоб облаштувати побут князя Едарда з почтом у Король-Березі.

Кетлін розсіяно кивнула.

— А, так, згадала. — Бран виглядав таким блідим. Треба, мабуть, наказати переставити ліжко під вікно, щоб він бачив вранішнє сонце.

Маестер Лювин поставив світильню коло двері та поправив гнота.

— Вашої негайної уваги вимагають кілька урядів, моя пані. На доданок до управителя треба поставити нового сотника сторожі замість Джорі, а ще нового конюшого…

Її очі заметлялися навколо і втупилися у ціль.

— Конюшого? — Її голос хльоснув, мов батіг.

Маестер здригнувся.

— Так, пані. Гулен-бо поїхав на південь з паном Едардом, тому…

— Мій син, Лювине, лежить тут-таки вмираючи, а ви бажаєте говорити про нового конюшого?! Гадаєте, мене цікавить, що робиться у стайнях? Гадаєте, мені є до того діло? Та я радо замордую власними руками останню коняку в Зимосічі, якщо від того Бран розплющить очі, зрозуміло? Вам зрозуміло чи ні?!

Він схилив голову й відповів:

— Так, моя пані, але ж уряди…

— Я призначу уряди, — мовив Робб.

Кетлін не чула, як він увійшов, та ось він стояв у дверях і дивився на неї. Раптом вона усвідомила, що волала, як дурна, і на неї напав сором. Що це з нею? Вона так втомилася, і голова не переставала боліти.

Маестер Лювин перевів очі від Кетлін до її сина.

— Ось я склав список тих людей, з яких ми могли б вибрати, — мовив маестер, простягаючи Роббові аркуша, вийнятого з рукава.

Її син пробіг імена очима. Він прийшов знадвору, помітила Кетлін: щоки червонілися з холоду, волосся скуйовдило вітром.

— Достойні люди, — мовив він, повертаючи списка. — Обговорімо їх завтра.

— Гаразд, мій пане. — Аркуш зник у рукаві.

— Тепер прошу залишити нас, — додав Робб.

Маестер Лювин уклонився та пішов собі. Робб закрив за ним двері й обернувся до матері. Та побачила, що тепер він носить меча.

— Матінко, що це ви робите?

Кетлін завжди вважала, що Робб схожий на неї. Подібно до Брана, Рікона та Санси, він мав волосся Таллі — рудо-брунатне — та їхні ж блакитні очі. Але зараз вона вперше помітила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось суворе й тверде, як сама північ.

— Що це я роблю? — запитала вона здивовано. — Як ти можеш питати? А що я маю робити? Я дбаю про твого брата. Дбаю про Брана.

— Ага, то ось воно як називається? Ви не полишали кімнати, відколи Бран забився, ба навіть не вийшли до воріт проводити пана батька та сестер.

— Я попрощалася з ними тут і дивилася з вікна, як вони виїжджають.

Вона благала Неда не їхати після того, що сталося, адже усе змінилося, невже він не розуміє? Та марно. Він сказав їй, що не має вибору, а тоді поїхав. Тим самим зробивши свій вибір.

— Я не можу полишити його ані на мить, адже кожна мить може стати останньою. Я маю бути з ним, якщо… раптом…

Вона взяла неживу руку свого сина, переплела свої пальці з його. Він лежав такий тонкий, аж прозорий, у руках не лишилося ані краплі сили, та все ж крізь шкіру відчувалося тепло життя.

Голос Робба пом’якшав.

— Він не помре, матінко. Маестер Лювин сказав, що найбільша небезпека вже минула.

— А раптом маестер Лювин помиляється? Раптом я знадоблюсь Бранові, а мене не буде поруч?

— Ви потрібні ще й Ріконові, — суворо мовив Робб. — Йому три роки, він не розуміє, що коїться. Він вирішив, що усі його покинули, тож біга за мною цілісінький день, чіпляється мені за ногу і плаче. Я не знаю, що з ним робити.

Він запнувся на мить, пожував нижню губу, як робив, коли був малий.

— Матінко, ви потрібні також і мені. Я стараюся, але… Я не можу з усім впоратися сам.

Його голос раптом здригнувся, і Кетлін згадала, що йому ж усього чотирнадцять років. Вона б воліла підвестися та піти до нього, але Бран тримав її за руку, і вона не могла ворухнутися.

Ззовні вежі завив вовк. Кетлін здригнулася, усього на мить.

— Це Бранів. — Робб відкрив вікно та впустив нічне повітря до задухи опочивальні. Виття стало чути краще. То був холодний, самотній звук, повний смутку та відчаю.

— Не треба, — мовила вона. — Бранові потрібне тепло.

— Бранові потрібно чути вовків, — відповів Робб. Десь далеко у Зимосічі першому вовкові почав підспівувати другий. Тоді третій, вже ближче.

— То Кудлай та Сірий Вітер, — мовив Робб, слухаючи їх сплетені голоси. — Якщо прислухатися, їх неважко розрізнити.

Кетлін тремтіла. Від смутку, від холоду, від виття вовків. Одна ніч змінювала іншу, а в холодному замку так само вили вовки й холодні вітри, а її хлопчик так само лежав розбитий. Наймиліший, найласкавіший з її дітей — Бран, що так любив сміятися і лазити по стінах, мріяв про лицарство, а тепер його нема, і вона ніколи більше не почує його сміху. Схлипуючи, вона вивільнила свою руку з його і закрила вуха від того жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — заволала вона. — Я не можу, я не винесу, хай вони замовкнуть, убий їх, якщо треба, хай лишень замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала долі, та все ж упала, і Робб підняв її на ноги сильними руками.

— Не бійтеся, матінко. Вони його ніколи не скривдять.

Він відвів її на вузьку лежанку в кутку опочивальні.

— Заплющте очі, — лагідно мовив він. — Відпочиньте. Маестер Лювин сказав, що ви не спали з самого Бранового падіння.

— Я не можу, — проридала вона. — Хай простять мені боги, Роббе, я не можу, а раптом він помре, коли я спатиму, раптом він помре, помре…

Вовки продовжували виття. Вона зойкнула і знову закрила вуха.

— Боги мої, та зачини ж вікно!

— Якщо присягнетеся, що поспите. — Робб підійшов до вікна, але щойно потягнувся по віконниці, як до жалобного виття лютововків додався якийсь інший звук.

— Собаки, — мовив він, прислухаючись. — Гавкають усі собаки. А досі не гавкали…

Кетлін почула, як йому перехопило подих. Піднявши очі, вона побачила при світлі каганця, як він зблід.

— Вогонь, — прошепотів він.

«Пожежа», подумала вона, а тоді відразу: «Бран!».

— Допоможи мені, — вигукнула вона й сіла. — Допоможи винести Брана!