Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 56

Наступного дня їй, на диво, боліло набагато менше — так, ніби боги почули та зглянулися. Зміну помітили навіть служниці.

— Халісі, — запитала Джихікі, — що таке? Ви хворі?

— Я була хвора, — відповіла вона, стоячи над драконячими яйцями, своїм весільним подарунком від Іліріо. Одне з них, найбільше, вона ніжно попестила. «Чорно-кармазинове», подумала вона, «як дракон уві сні». Камінь здавався дивно теплим під її пальцями… невже це й досі був сон? Вона збентежено відсмикнула руку.

Від того дня вона почувалася усе краще й краще. Ноги її зміцніли, пухирі тріснули й перетворилися на жорсткі мозолі, колись м’які стегна стали пружні, як добре вичинена шкіра.

Хал наказав, щоб служниця Іррі вчила Дані їздити верхи по-дотракійському, але справжнім її вчителем була срібляста кобила. Конячка, здавалося, відчувала її настрій так, немовби мала один з нею розум. З кожним днем Дані сиділа у сідлі все краще. Дотракійці були суворими людьми, не цінували ніжних почуттів, тож не мали звички давати коням імена. Дані називала її просто своєю срібною. Нікого іншого вона ще так не любила, як її.

Коли їздити верхи вже не було їй лихою карою, Дані почала помічати красу землі навколо себе. Вона їхала на чолі халазару з Дрого та кревноїзниками, тож бачила край попереду свіжим і неспаплюженим. Позаду величезна орда виорювала землю копитами, каламутила річки та підіймала хмари задушливого пилу. Та попереду неї степ лежав завжди зеленим і повним життя.

Вони перетнули хвилясті пагорби Норвосу, проїхали повз сади та городи, висаджені на лавах схилів, повз невеличкі городці й села, з побілених мурів яких занепокоєно спостерігали міщани та селяни. Вони перебріли три широкі тихі річки, четверту — швидку, вузьку і зрадливу, стояли табором під високим блакитним водоспадом, проминули руїни величезного мертвого міста, у якому за оповідками між зчорнілих мармурових стовпів блукали і завивали примари. Вони мчали навскач валірійськими дорогами тисячолітньої давнини — прямими, мов дотракійська стріла. З півмісяця вони пробиралися Кохорським лісом, де високо над ними шелестіла баня золотого листя, а стовбури дерев були товщі за замкові вежі. У тому лісі жили великі лосі, плямисті тигри, лемури зі сріблястим хутром і великими фіалковими очима. Але усе живе тікало, зачувши халазар, тож Дані їх і краєм ока не побачила.

Її муки перетворилися на далекий бляклий спогад. Після дня у сідлі їй ще трохи боліло, та зараз у цьому болю відчувався і дивний присмак задоволення. Кожного ранку вона з охотою сідала верхи, спрагла до чудес країн, які чекали її попереду. Вона віднайшла насолоду і у тому, що відбувалося уночі. Якщо вона тепер і скрикувала від нестримної пристрасті Дрого, то вже зовсім не з болю.

Біля підніжжя хребта навколо неї повстали стебла трави, високі та пружні. Дані пустила кобилку ристю і виїхала на рівне місце, загубившись у зеленому безмежжі та блаженній самотності. У халазарі залишитися наодинці було неможливо. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але годували й мили її служниці, вони ж і спали коло входу до її шатра, завжди десь поблизу перебували чоловіки її хасу та кревноїзники Дрого, а брат день і ніч тинявся навколо непроханою тінню. Дані почула, як він нагорі хребта люто верещить на пана Джорага, а тоді рушила далі, глибоко поринаючи у Дотракійське море.

Зелень поглинула її. Повітря пахкотіло землею та травою, до яких примішувалися запахи кінського тіла, Даніного поту, олії у волоссі. Дотракійські пахощі. Саме тут їм було місце. Дані вдихала цю суміш і сміялася зі щастя. Раптом вона забажала відчути землю під ногами, запорпатися пальцями ніг у жирний чорнозем. Зіскочивши з сідла, вона пустила срібну пастися, а сама стягла чобітки.

Зненацька, мов літня буря, на неї налетів Візерис, рвучко натягнувши повід і поставивши коня дибки.

— Як ти сміла?! — заверещав він на неї. — Маєш нахабство наказувати мені? Мені?!

Візерис злетів з коня, але на землі спіткнувся і підвівся, червоніючи. Він схопив її і став трусити.

— Чи ти забула, хто ти є? То подивись на себе. Подивись!

Дані не треба було дивитися. Босоніж, з намащеним олією волоссям, у шкіряних штанях дотракійської вершниці та мальованій жилетці, що їй подарували на весілля. З виду вона мовби народилася посеред цього степу. Візерис же був спітнілий та засмальцьований, але у міських шовках та кольчузі.

Він продовжував галасувати.

— Драконові не наказують, допетрала?! Я володар Семицарства, я не слухаю наказів якоїсь коногонської хвойди, чуєш мене?

Його рука сягнула їй під жилетку, пальці боляче вчепилися у груди.

— Ти мене чуєш, питаю?

Дані пхнула його від себе. З усієї сили.

Візерис витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Вона ніколи не сміла заперечити йому. Ніколи не впиралася. Від люті його перекосило. Зараз він зробить їй дуже боляче, вона це знала.

Лясь!

Батіг ляснув, як грім. Кінець зашморгнувся на горлянці Візериса і смикнув його назад. Він простягся горілиць на траві, приголомшений і придушений. Дотракійці тюгукали, поки він намагався звільнитися. Хлопець з батогом — молодий Джохого — проскрипів якесь питання. Дані не зрозуміла слів, але тут з’явилися Іррі, пан Джораг і решта її хасу.

— Джохого запитав, чи ви хочете його смерті, халісі, — переклала Іррі.

— Ні! — вигукнула Дані й повторила, — Ні.

Джохого зрозумів. Інший хлопець щось голосно завважив, і решта дотракійців розреготалася. Іррі мовила:

— Кваро каже, ви маєте відрізати йому вухо, щоб навчити поваги.

Її брат стояв навколішки, уп’явшись пальцями у батога, сичав і хрипів щось нерозбірливе. Батіг стиснув йому горлянку і не давав дихати.

— Скажи їм, я не хочу його калічити, — відповіла Дані.

Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.

— Я казав йому, що добра не буде, пані, — мовив пан Джораг. — Я казав йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.

— Я вам вірю, — відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом. Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.

— Заберіть в нього коня, — наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота. Він не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. — Хай мій брат йде назад до халазару пішки.

Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.

— Хай усі побачать його таким.

— Ні! — заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи щось посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. — Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!

Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.

— Він піде пішки, халісі, — мовив пан Джораг. Тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.

Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.

— Чи знайде він дорогу назад? — запитала вона пана Джорага по дорозі.

— Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, — відповів той.

— Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.

Джораг засміявся.

— А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.

Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.