Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 64

Джон схилився над товстуном, тоді став навколішки.

Гальдер опустив меча.

— Він здався, — повторив юнак.

Оніксово-чорні очі пана Алісера втупилися у Джона Сніговія.

— Схоже, наш пан Байстрюцький закохалися, — мовив лицар, поки Джон допомагав товстунові підвестися. — Ану оголи клинка, Снігу-воєводо.

Джон витяг меча. Досі він зважувався перечити панові Алісеру тільки до якоїсь межі, але зненацька залишив ту межу далеко позаду, і йому стало лячно.

Терен посміхнувся.

— Пан Байстрюцький бажають стати на захист коханої панни. Гаразд, це буде повчальна вправа для нас усіх. Щур, Пуздря, допоможіть-но Бутнякові.

Раст з Альбетом рушили на поміч Гальдерові.

— Ви утрьох маєте змусити панка Кабанка заверещати як слід. Треба лишень пройти повз пана Байстрюцького.

— Стій за мною, — наказав Джон товстунові. Пан Алісер нерідко виставляв супроти нього двох нападників, але трьох — ще ніколи. Він розумів, що сьогодні вночі спатиме побитий до крові. Тож зібрався і наготувався до захисту.

Раптом поруч опинився Пип.

— Супроти трьох якось веселіше вдвох, — гукнув малий, опустив забороло і витяг меча. Джон не встиг і заперечити, як третім поруч із ними став Грен.

Навчальний двір завмер у глухій тиші. Джон відчував на собі очі пана Алісера.

— Чого замріялися? — спитав той Раста й інших оманливо м’яким голосом.

Але першим рушив Джон. Гальдер заледве встиг підняти меча.

Джон відігнав його геть, засипаючи старшого хлопця зливою ударів, примушуючи задкувати на п’ятах. «Знай ворога якнайкраще», вчив його колись пан Родрік. Джон знав Гальдера: той був сильний, мов дикий звір, але нетерплячий, і нехтував захистом. Ясно, як день: тільки роздратуй його, і він відкриється.

Інші приєдналися до битви, і двором залунав сталевий брязкіт. Джон відбив страшний удар по голові, аж йому рукою пішов струс від зіткнення мечів. Він влучив бічним ударом Гальдерові по ребрах і був винагороджений глухим стогоном болю. Та у відповідь Джон отримав удар по плечі. Хрупнула кольчуга, біль обпалив шию, але на якусь мить Гальдер запнувся і втратив рівновагу. Джон вибив з-під нього ліву ногу, той гепнувся з брязканням і лайками.

Грен стояв міцно, як його учив Джон, і видав Альбетові більше, аніж той сподівався отримати. А от Пипові довелося сутужно. Раст був на два роки від нього старший та на пуд з гаком важчий. Але зненацька Джон вискочив позаду Раста і бамкнув гвалтівникові по шоломі, наче у храмовий дзвін. Приголомшений Раст гойднувся, Пип ковзнув під його захист, збив на землю і приставив клинка до горлянки. Джон тим часом ринув далі. Побачивши попереду себе двох супротивників, Альбет сахнувся і заволав:

— Здаюся!

Пан Алісер Терен спостерігав за ними з відразою.

— Досить вже на сьогодні цього дурного вертепу, — буркнув він і пішов геть. Урок скінчився.

Дареон допоміг Гальдерові звестися на ноги. Каменярчук зірвав шолома і жбурнув через двір.

— Я вже був подумав, що прибив тебе, Сніговію.

— Ти вже був і прибив, — відповів Джон. Плече під кольчугою та шкіряним каптаном скніло. Він вклав меча у піхви і спробував зняти шолома, але піднявши руку, зарипів від болю зубами.

— Дозволь мені, — мовив хтось. Товсті пальці хутко відв’язали шолома від ринграфа і турботливо зняли з голови. — Ти не поранений?

— Та били мене й раніше.

Джон торкнувся плеча і скривився. Двір навколо потроху порожнів.

Там, де Гальдер розсадив хлопцевого шолома навпіл, його волосся просякло кров’ю.

— Мене звати Семвел Тарлі з Рогошпиля… — Він запнувся і облизав губи. — Тобто колись був з Рогошпиля, поки… не пішов звідти. Аби вдягти чорне. Мій батько — пан Рандил, значковий Тирелів з Вирію. Я був його спадкоємцем, а тоді…

Він забурмотівся і замовк.

— Мене звати Джон Сніговій. Я байстрюк Неда Старка, князя на Зимосічі.

Семвел Тарлі кивнув.

— А мене… якщо хочеш, зви мене Сем. Мене так і матінка звали.

— Якщо хочеш, клич його Сніг-воєвода, — устряг Пип. — А як його кликала матінка, тобі краще не знати.

— Оцих двох кличуть Греном та Пипаром, — вказав Джон на приятелів.

— Диви, не сплутай. Грен бридкіший, — додав Пип.

Грен скривився.

— Отакої! Ти бридкіший за мене. Я хоч кажанячих вух не маю.

— Щиро дякую вам усім, — урочисто вимовив товстун.

— Чого ти не встав, щоб битися? — запитав Грен.

— Та я хотів, справді, от тільки… не зміг. Я не хотів, щоб він мене знову бив.

Він втупився у землю.

— Я… на жаль, я боягуз. Мій вельможний батько завжди так казали.

Грена, здавалося, грім побив. Навіть Пип не знайшовся, що сказати, а з Пипом ще такого не траплялося. Хіба чоловік з власної волі може обізвати себе боягузом?

Семвел Тарлі, мабуть, прочитав їхні думки на обличчях. Він зиркнув Джонові в очі і швидко відвів погляд, неначе злякана тварина.

— Я… вибачте мені, — похнюпився він. — Я не хотів… отаким вирости.

Він важко почалапав до зброярні. Джон покликав услід:

— Та тебе ж поранили. Завтра битимешся краще.

Сем зиркнув похмуро назад через плече.

— Та ні, — відповів він, змигуючи сльози, що набігали на очі. — Я отак завжди б'юся.

Коли він пішов, Гренові скривило мармизу.

— Нікому боягузи не до вподоби, — буркнув він. — Не треба нам було за нього ставати. Тепер на нас скажуть, що й ми боягузи.

— Ти надто дурний, щоб чогось боятися, — докинув Пип.

— От і ні, — заперечив Грен.

— Дурний, ще й який. Якби на тебе у лісі ведмідь набрів, ти б здуру і не тікав.

— Тікав би! — наполяг Грен. — Тікав би швидше за тебе.

Раптом він замовк, побачивши, як шкіриться Пип, і зрозумів, чого наплів. Його товста шия зачервонілася. Джон полишив їх та рушив до зброярні повісити на стінку меча і познімати побиті обладунки.

Життя у замку Чорному йшло своїм ладом: вранці навчалися бою у дворі, по обіді працювали. Чорні брати ставили новачків до найрізноманітнішої праці, аби взнати, до чого вони мають ліпший хист. Найбільше Джон уподобав ті нечасті пообідні години, коли його висилали разом з Привидом по дичину для воєводиного столу. Та на кожен день полювання припадав тузінь днів у зброярні Донала Нойє, де він крутив гострило, поки однорукий коваль нагострював сокири, або ж качав міха, щоб Нойє викував нового меча. Бувало також, що він бігав зі звістками, стояв на варті, вигрібав гній зі стаєнь, чіпляв пір’я до стріл, допомагав маестрові Аемону з круками чи Бовенові Маршу з обліком запасів у коморах.

Того полудня вартмайстер надіслав його до підйомної кліті з чотирма діжками свіжоколотого каменю, аби розкидати його заледенілими доріжками нагорі Стіни. То була самотня й нудотна праця, навіть у супроводі Привида. Але Джон не комизився. Ясного дня згори Стіни можна було побачити половину світу, а повітря там завжди було холодне і підбадьорливе. Нагорі він міг подумати.

Раптом він зрозумів, що думає про Семвела Тарлі… і що дивно, про Тиріона Ланістера. Цікаво, що Тиріон сказав би про товстуна. «Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її», казав йому карлик, шкірячи зуби. На світі жило повно боягузів, які прикидалися хвацькими зухами; визнати ж власне боягузтво так, як Семвел Тарлі — то вимагало своєрідної мужності.

З-за побитого плеча робота просувалася повільно. Тільки надвечір Джон закінчив розкидати камінь. Він затримався нагорі, аби подивитися на захід сонця, що забарвлював небо кров’ю. Нарешті, як сутінки вже насувалися на північ, Джон вкотив порожні діжки у кліть і дав знати коловоротникам, щоб його спускали.

Вечеря вже майже скінчилася, коли вони з Привидом зайшли до трапезної. Купка чорних братчиків кидала кості коло вогню за кухлем гарячого вина. Його друзі повсідалися на лаві, наближчій до західної стіни, і реготали з якоїсь оповідки Пипа. Малий вухань вродився у ватазі мартоплясів і був справним брехуном на сто різних голосів. Свої побрехеньки він не розповідав, а переживав, граючи в них за всіх дійових осіб: зараз короля, через хвилину — свинаря. Перекидаючись на служницю з шинку або красну діву-принцесу, він голосив тонко й пискляво, аж друзі заливалися безпорадними слізьми сміху; коли ж зображував євнухів, то в нього незмінно й достеменно виходив пан Алісер Терен. Джон плекав до Пипових вибриків не меншу любов, аніж інші хлопці… та все ж цього вечора відвернувся і пішов до кінця лави, де сидів самотній Семвел Тарлі, якнайдалі від них.