Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 71

— Ми виїхали з Король-Берега два тижні тому, — відповіла Кетлін на найбезпечніше з питань.

— А я саме туди, — зазначив молодик. Як вона й підозрювала, йому більше кортіло розповідати про себе, аніж слухати когось. Нічого співці так не любили і вполовину, як свої власні голоси. — Де турнір Правиці, там шляхетні пани і товсті гамани. Останнього разу я наспівав собі стільки срібла, що не міг втримати у руках… і не втримав, бо усе поставив на перемогу Крулеріза.

— Хто ставить гроші на забави, той гнівить богів, — суворо мовив пан Родрік. Він народився на півночі й поділяв погляди Старків на турніри.

— Я напевне прогнівив, — погодився співець. — Ваші люті боги змовилися з Лицарем Квітів і облупили мене до нитки.

— Ти отримав корисний урок, — повчально зазначив пан Родрік.

— Авжеж. Цього разу ставитиму на пана Лораса.

Пан Родрік спробував смикнути за баки, яких не було, але не встиг він вигадати, чим дорікнути співцеві, як прибіг служка. Він поклав перед ними вибрані зсередини буханці хліба і наповнив кожний шматками рум’яного м’ясива, щойно знятого з рожна і стікаючого запашним соком. На іншому рожні стирчали невеличкі цибулинки, вогнеперці та тлусті гриби. Пан Родрік хутко узявся до страви, а служка побіг по кухлі пива.

— Мене звати Марільйоном, — мовив співець, смикаючи струни. — Ви, напевне, чули мій спів деінде?

Його звичаї викликали в Кетлін посмішку. На північ до Зимосічі добрідало небагато співців, але вона знала їхню породу ще зі свого дитинства у Водоплині.

— На жаль, ні, — відповіла вона.

Співець смикнув за струни, видавши жалібний стогін.

— Ви багато втратили, — запевнив він. — От якого, наприклад, ви чули найкращого співця?

— Алію з Браавоса, — миттю відповів пан Родрік.

— Та ну, я співаю набагато краще, аніж отой старий сучок, — заперечив Марільйон. — Як маєте трохи срібла на пісеньку, я вам зараз покажу.

— Кілька мідяків я, може, й маю, та краще викину їх до колодязя, аніж віддам за твоє мекання, — пробурчав пан Родрік. Його думка про співців була добре відома. Музика й спів личить дівчатам, але він не тямив, з якого дива здоровий парубок стане брати до рук цимбали, коли міг би узяти меча.

— Щось вашому дідусеві жовч підпирає, — мовив Марільйон до Кетлін. — Я ж бо хотів вас пошанувати. Віддати належне вашій красі. Правду кажучи, мені самою долею судилося співати королям і найвельможнішим панам.

— О, це добре видно, — гречно відповіла Кетлін. — Князь Таллі полюбляє пісні, як я чула. Поза сумнівом, ви бували у Водоплині.

— Та разів сто, — легковажно відповів співець. — Мені там вже й кімнатку лишили, а молодий князь мене тримає за рідного брата.

Кетлін посміхнулася, уявивши, що б сказав Едмур. Колись один співець затяг до ліжка дівчину, на яку той заглядався, і тепер Едмур на дух не переносив усю їхню породу.

— А у Зимосічі? — запитала вона його. — Колись бували на півночі?

— Чого б це? — скривився Марільйон. — Там в них самі хуртовини вищать і ведмеді по заметах блукають. А Старки не розуміють іншої музики, окрім вовчого виття.

Краєм вуха Кетлін почула, як відчинилися двері на дальньому кінці зали.

— Хазяйко, — покликав голос пахолка позаду неї, — нашим коням треба десь стати, а пан Ланістер потребують кімнати й гарячої купелі.

— О боги, — мовив пан Родрік ще до того, як Кетлін міцно схопила його за руку, аби мовчав.

Маша Гедль вже вклонялася і сяяла бридкою кривавою посмішкою.

— Даруйте, мосьпане, справді, забито усе, жодної кімнатки нема.

Їх було четверо. Кетлін побачила старого у чорному вбранні Нічної Варти, двох пахолків… і його, малого та зухвалого, як от тобі раз.

— Мої хлопці пересплять і в стайні, а я, самі бачите, місця займаю небагато.

Він сяйнув глузливою посмішкою.

— Аби вогонь горів і солома не дуже юрмилася блохами, то й добре.

Маша Гедль так бідкалася, що аж ламала руки з горя.

— Ой божечки, мосьпане, та жодного кутка нема, це ж турнір, як тут дати ради, ой божечки…

Тиріон Ланістер видобув з гамана монету, підкинув її над головою, спіймав, знову підкинув. Зі свого місця, навіть через усю залу, Кетлін не могла не помітити блиску золота.

Якийсь компанієць у вицвілому синьому кобеняку скочив на ноги.

— Ласкаво прошу, беріть мою кімнату, мосьпане!

— Оце розумний чолов’яга, — мовив Ланістер, жбурляючи монету поперек зали. Компанієць вправно упіймав її в польоті. — Ще й спритний який!

Карлик обернувся до Маші Гедль.

— А попоїсти в вас подають, сподіваюся?

— Усе, що забажаєте, мосьпане, — запевнила корчмарка.

«Хай удавиться», подумала Кетлін, але подумки мимоволі уявила, як давиться Бран власною кров’ю.

Ланістер зиркнув на ближні столи.

— Мої хлопці їстимуть те, що ви подаєте людям. Подвійні пайки, якщо ваша ласка, бо дорога була важка. Я ж візьму смажену птицю. Курку, качку, голуба — що маєте. Пришліть і глек кращого вина. Йорене, чи не бажаєте розділити трапезу?

— Авжеж, мосьпане, — відповів чорний братчик.

Карлик поки що й погляду не кинув на дальній кінець зали, і Кетлін саме подумала, як добре, що сьогодні до корчми набилося стільки люду… аж тут Марільйон скочив на ноги.

— Вельможний пане Ланістере! — загукав він. — Маю велику охоту і честь розважити вас за вечерею. Я заспіваю вам баладу про величну перемогу вашого батька при Король-Березі!

— Ніщо не зіпсує мені вечерю певніше, — сухо пробурчав карлик. Його різнобарвні очі кинули гострий погляд на співця, потім відійшли убік… і знайшли Кетлін. Якусь мить він дивився зачудовано. Вона відвернула була обличчя, та запізно. Карлик уже всміхався до неї.

— Пані Старк, яка несподівана радість, — мовив він гречно. — Так сумно було проминути вас у Зимосічі.

Марільйон глипнув на неї збентежено, а тоді аж розлютився на себе за дурість. Кетлін тим часом підвелася з лави, чуючи, як стиха лається пан Родрік. «Якби ж він застряг на тій Стіні», подумала вона, «якби ж…»

— Пані… Старк? — мляво перепитала Маша Гедль.

— Останнього разу я ночувала тут ще як Кетлін Таллі, — мовила вона до корчмарки. Чула бурмотіння подорожніх, відчувала на собі погляди. Зиркнула круг зали, на обличчя лицарів та стражників і глибоко зітхнула, аби стишити шалене калатання серця. Чи насмілитися, чи ні? Та нема вже коли сушити голову. Ще мить, і голос її загримів у власних вухах.

— Гей, пане лицарю, ви, у кутку! — гукнула вона до немолодого чоловіка, якого досі не помічала. — Чи в вас на жупані вигаптувано часом не чорного кажана Гаренголу?

Чоловік звівся на ноги.

— Саме так, вельможна пані.

— А хіба пані Вент не є вірним і чесним другом моєму батькові, князю Гостеру Таллі на Водоплині?

— Саме так, — ствердив лицар.

Пан Родрік тихо піднявся і перевірив, як ходить меч у піхвах. Карлик глипав на них зачудованими різнобарвними очима, нічого не тямлячи.

— Значок з червоним огирем завжди радо приймали у Водоплині, — мовила вона до трійці біля вогню. — Мій батько числить Джоноса Бракена за одного зі своїх найстаріших і найвірніших значкових.

Троє стражників обмінялися непевними поглядами.

— Довіра його вельможності — то велика честь для нашого пана, — обережно відповів один з вояків.

— Заздрю, що ваш пан батько має стількох вірних друзів, — докинув Ланістер, — але не дуже розумію, до чого ви ведете, пані Старк.

Вона залишила його слова без відповіді й обернулася до великого загону в сірому та синьому. Головна її турбота була саме про них, бо їх сиділо у залі більше як двадцятеро.

— Ваш значок мені теж відомий: то башти-близнюки Фреїв. Як ся має ваш ласкавий пан, добродії?

Підвівся очільник загону.

— Князь Вальдер у доброму здоров’ї, мосьпані. На дев’яності іменини збирається взяти нову дружину. Просив вашого пана батька вшанувати весілля своєю особою.

Тиріон Ланістер гигикнув. Кетлін зрозуміла, що тепер він у її руках.

— Цього чоловіка приймали у моєму домі як гостя, а він смів важити на життя мого сина, хлопчика семи років, — гучно оголосила вона до товариства, вказуючи пальцем на Ланістера. Поруч із нею встав пан Родрік з мечем у руці. — В ім’я короля Роберта і доброчесних панів, яким ви служите, закликаю вас схопити його та допомогти повернути до Зимосічі для очікування королівського правосуду.