Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 86

— Я не виходила за браму! — вигукнула вона. — Тобто, я не хотіла. Я була у підземеллі, а там прохід. І усюди темно, а я не мала ані свічки, ані смолоскипа, тож пішла навмання. А назад піти не могла, бо там чудовиська. Батьку, вони говорили, щоб вас убити! Ні, не чудовиська, а двоє чоловіків. Мене вони не бачили, бо я застигла, мов камінь, і була тиха, мов тінь. А я чула. Вони казали, що ви маєте книгу і байстрюка, і якщо помер один Правиця, то чому б і не другий. Це та сама книга? А байстрюк — то напевне, Джон.

— Джон? Ти про що, Ар’є? Хто це таке казав?

— Вони казали, — наполягала Ар’я. — Один був такий товстий з перснями і жовтою роздвоєною бородою, а інший у кольчузі та мисюрці. Товстий казав, що треба чекати, а другий — що він не може далі жонглювати, і що вовк з левом з’їдять один одного, і що все це якийсь вертеп.

Вона спробувала згадати решту. Не все з почутого вона добре зрозуміла, а зараз воно ще й перемішувалося у голові.

— Товстий сказав, що принцеса виношує дитя. А той у мисюрці, він мав смолоскипа і казав, що їм треба поспішити. Напевне, він чародій.

— Чародій, — мовив Нед без усмішки. — То він мав довгу білу бороду і високу гостру шапку з зірочками?

— Ні! Геть не такий, як у казках Старої Мамки. Він був несхожий на чародія, але товстий його так називав.

— Попереджаю тебе, Ар’є, якщо ти сплела все це просто з повітря…

— Та ні, кажу вам! То було в підземеллі, у місці з потаємною стіною. Я ганялася за котом, а тоді…

Вона стиснула губи. Якщо вона зізнається, що збила з ніг принца Томена, отут батько розгнівається насправді.

— …а тоді ускочила до вікна і знайшла там чудовиськ.

— Чудовиськ і чародіїв, — повторив батько. — Схоже, захоплива була пригода. То ті, яких ти чула, балакали про жонглерів та вертеп?

— Так, — визнала Ар’я, — от тільки…

— Ар’єчко, то мартопляси, — мовив батько. — Зараз у Король-Березі їхніх ватаг вештається, мабуть, із півтора десятки. Приїхали струсити грошей з натовпу на турнірі. Не знаю, що ті двоє робили у замку — може, їх король запросив показати виставу.

— Ні, — вперто затрусила вона головою, — то не були…

— Та й загалом, ти не повинна переслідувати людей чи шпигувати за ними. Чомусь мене не тішить думка про те, як моя дочка лазить у якісь вікна за дворовими котами. Подивись на себе, сонечко. Руки геть подряпані. Скажи Сиріо Форелеві, що я бажаю перемовитися з ним…

Його перервав короткий раптовий стук у двері.

— Перепрошую, пане Едарде, — гукнув Десмонд, прочиняючи двері на волосину, — тут до вас проситься чорний братчик. Каже, справа нагальна. Я подумав, вам краще знати.

— Для брата Нічної Варти мої двері завжди відчинені, — відповів батько.

Десмонд провів чоловіка досередини. Він був зігнутий, неоковирний, з розпатланою бородою, в брудному одязі, але батько прийняв його чемно і запитав ім’я.

— Йорен, з ласки пана князя. Даруйте, що пізньої години.

Він вклонився до Ар’ї.

— А це, мабуть, синок ваш. З лиця он як схожий.

— Я дівчинка! — заперечила Ар’я. Всередині в неї усе вирувало. Адже якщо старий приїхав зі Стіни, то мав би проїжджати Зимосіч!

— Ви знаєте моїх братів? — запитала вона збуджено. — Робб та Бран зараз у Зимосічі, а Джон на стіні. Джон Сніговій, він теж у Нічній Варті, ви маєте його знати, в нього ще лютововк є, такий білий з червоними очима. Чи Джона вже зробили розвідником? А мене звати Ар’я Старк.

Старий у смердючих чорних лахах кидав на неї зачудовані погляди, та Ар’я не могла зупинитися.

— Коли поїдете назад до Стіни, то відвезете Джонові листа, якщо я напишу? — От якби Джон був тут. Він би повірив про підземелля, товстуна з роздвоєною бородою та чародія у мисюрці.

— Моя дочка часто забуває про шляхетний звичай, — мовив Едард Старк з легкою посмішкою, яка мала пом’якшити докір. — Прошу нам вибачити, Йорене. То вас надіслав мій брат Бенджен?

— Та ні, так щоб хтось надіслав, то ні, мосьпане, от хіба тілько старий Мормонт. Я набираю тут людей на Стіну. Щойно Роберт збере двір, гепнуся на коліно і благатиму: ой пробі, королю та Правице, згляньтеся, чи не маєте у холодній якоїсь наволочі — вам її здихатися, а нам і теє в поміч. А Бенджен Старк, що його ви згадали… це ж я заради нього. Кров у ньому чорна тече, і він брат мені так само, як вам. Сюди я гнав щосили, коняку трохи не до смерті замучив, зате інші добряче відстали.

— Інші?

Йорен сплюнув.

— Сердюки, компанійці, всякий набрід. В тому заїзді їх сиділа повна хата, і всі винюхали, чим тут пахне. Кров і золото — воно смердить однаково. Та й не всі подалися до Король-Берега. Декого понесло до Кастерлі-на-Скелі, а до Скелі відтам ближче. Пан Тайвин уже отримав звістку, і то напевне.

Батько спохмурнів.

— Яку ще звістку?

Йорен кинув погляд на Ар’ю.

— Краще наодинці, перепрошую пана.

— Як забажаєте. Десмонде, проведи мою дочку до її опочивальні. — Батько поцілував її в чоло. — Назавтра закінчимо розмову.

Ар’я стояла, наче вкопана.

— З Джоном не сталося нічого поганого? — запитала вона Йорена. — Або з дядьком Бендженом?

— Щодо Старка не скажу. А малий Сніговій був здоровий, як я зі Стіни їхав. Звістка не про них.

Десмонд узяв її за руку.

— Підемте, панянко. Ви чули, що пан батько наказали.

Ар’я змушена була піти з ним, але жалкувала, що то був не Товстун Том. Тома вона ще могла якось обдурити, аби вештатися коло дверей, поки не підслухає, що каже Йорен. Та Десмонд був рішучий і на її витівки не зважав.

— Скільки варти мають батько? — запитала вона стражника на шляху до своєї опочивальні.

— Тут, у Король-Березі? П’ятдесят хлопців.

— Ви ж не дасте нікому вбити його, так? — питала вона далі.

Десмонд засміявся.

— Про це не бійтеся, панночко. Пана Едарда стережуть день і ніч. Ніхто йому ніц не заподіє.

— Але в Ланістерів більше, ніж п’ятдесят людей, — зазначила Ар’я.

— Та вже ж. Але кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків. Спіть собі солоденько.

— А що як по його душу прийде якийсь ворожбит?

— Щодо цього скажу, — відповів Десмонд, виймаючи меча з піхов, — що який би ти не був ворожбит, а як відтяти тобі голову, то на світі не заживешся.

Едард VIII

— Роберте, благаю тебе, — вмовляв короля Нед, — послухай, що ти кажеш. Ти хочеш замордувати малу дитину.

— Та шльондра вагітна! — Король гепнув кулаком по столі ради з такою силою, наче грім вдарив. — Я тебе попереджав, Неде. Ще там, посеред поля курганів на півночі, я тебе попереджав, а ти не хотів слухати. Тож слухай тепер. Я хочу їх смерті! Обох, матері й дитини. І того дурника Візериса теж. Чи ясно я висловився? Я хочу їх смерті!

Інші радники відчайдушно вдавали, що їх тут немає. Мабуть, мали трохи більше розуму в голові. Нечасто Едард Старк відчував себе таким самотнім.

— Ти назавжди збезчестиш себе таким вчинком.

— То нехай це плямує мою совість, аби було зроблено! Я не такий сліпий, щоб не бачити тінь сокири, що висить в мене над шиєю.

— Немає ніякої сокири, — заперечив Нед королю. — Тільки тінь від тіні, та й то років за двадцять у майбутньому… якщо вона взагалі існує.

— Якщо? — чемно перепитав Варис, складаючи напудровані руки. — Пане мій, ви мене ображаєте. Хіба я виніс би порожні чутки на розгляд короля та його ради?

Нед кинув на євнуха холодний погляд.

— Ви принесли нам шепотіння зрадника за півсвіту звідси. Може, Мормонт помиляється. А може, й бреше.

— Пан Джораг не насмілиться мене дурити, — відповів Варис з лукавою усмішкою. — Вважайте цю звістку певною, пане мій. Принцеса вагітна дитиною.

— Хай так. Але якщо ви помилилися, то нам нема чого боятися. Якщо станеться викидень, нам нема чого боятися. Якщо принцеса народить дочку, а не сина, нам нема чого боятися. Якщо немовля помре, нам нема чого боятися.

— Але якщо це хлопчик? — наполягав Роберт. — Якщо він житиме?