Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 9

Паланкін зупинили біля воріт. Завіси грубо відкинув один з охоронців будинку. Він мав мідний колір шкіри і темні мигдалеві очі дотракійця, але жодної волосини на обличчі, зате на голові — спижевого шолома Неблазних зі шпичаком на маківці. Охоронець обвів їх холодними очима, магістрат Іліріо прогарчав йому щось незугарною дотракійською говіркою, той відповів нею ж і махнув рукою крізь браму.

Дані помітила, що брат вчепився у руків’я позиченого меча і на вигляд став наляканий не менше, ніж вона.

— Нахабний євнух, — пробурмотів Візерис під ніс. Тим часом паланкін в’їхав до брами обійстя, і магістрат Іліріо проспівав солодким голосом:

— Сьогодні вночі на бенкеті буде багато поважних людей, а такі люди зазвичай мають ворогів. Хал зобов’язаний захищати своїх гостей, а з-поміж них — вас першого, ваша милість. Без сумніву, за вашу голову Узурпатор дав би гарні гроші.

— О так, — похмуро відповів Візерис. — Він уже пробував, Іліріо, кажу вам. Його посіпаки нишпорять за нами усюди. Я — останній дракон, і він не зможе спати спокійно, доки я живий.

Паланкін сповільнив рух і зупинився. Завіси було відкинуто, і невільник допоміг Даянерис вийти. Вона помітила, що той мав на собі звичайний спижевий нашийник. Слідом виліз її брат, усе ще вчепившись у руків’я меча. Аби поставити на ноги магістрата Іліріо, знадобилося двоє міцних пахолків.

Усередині будинку повітря було напоєне пахощами прянощів: кориці, солодкого лимону, вогнеперцю. Їх провели через передпокій, де мозаїкою з кольорового скла були викладені картини Лиха Валірії, а вздовж стін горіли масляні чавунні ліхтарі. Під аркою з переплетеного кам’яного листя євнух проспівав про їхнє прибуття високим приємним голосом:

— Візерис із дому Таргарієн, Третій тако наречений, король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на Державі господар! Сестра його, Даянерис Буреродна, принцеса Дракон-Каменя! Вельмишановний Іліріо Мопатіс, магістрат вільного міста Пентоса, який має честь приймати у себе його королівську милість!

Вони пройшли мимо євнуха до внутрішнього двору, порослого блідим плющем і оточеного колонадою. Місячне світло фарбувало листя у різні відтінки кості та срібла. Різноманітні гості походжали двором, і серед них чимало дотракійських ватажків. Дебелі чолов’яги з брунатно-червоною шкірою мали обвислі вуса, перехоплені металевими кільцями, і чорне волосся, змащене олією, заплетене у коси та обвішане дзвіночками. Проте були й інші: брави та сердюки з Пентоса, Миру і Тироша, якийсь червоний жрець, ще товщий за Іліріо, волохаті люди з Порту Ібен, князьки з Літніх островів, що мали чорну, мов ніч, шкіру. Дані зачудовано витріщалася на них… поки не зрозуміла, зненацька злякавшись, що вона тут єдина жінка.

Іліріо зашепотів до них:

— Оті троє — Дрогові кревноїзники, онде вони. Біля стовпа стоїть хал Моро зі своїм сином Рогоро. Чоловік із зеленою бородою — брат архонта Тирошу, а позаду нього стоїть лицар Джораг Мормонт.

Останнє ім’я привернуло увагу Даянерис.

— Справжній лицар?

— Справжнісінький, — посміхнувся у бороду Іліріо. — Його помазав сімома єлеями сам верховний септон.

— Що він тут робить? — ляпнула вона, не подумавши.

— Узурпатор хотів стяти йому голову, — відповів Іліріо, — за дрібну провину. Він продав спійманих лісокрадів тирошійському людоловові замість віддати їх до Нічної Варти. Якесь безглузде в них законодавство. Людина має робити зі своїм майном все, що забажає.

— Я бажаю побалакати з паном лицарем Джорагом цього ж вечора, — сказав її брат. Дані зрозуміла, що дивиться на лицаря з цікавістю. Він був немолодий — добряче за сорок, лисуватий, але досі дужий та спритний. Замість шовку і бавовни він був вдягнений у вовну та шкіру, мав на собі темно-зеленого жупана з вигаптуваною на грудях подобою чорного ведмедя на задніх лапах.

Вона все ще розглядала дивного чоловіка зі своєї невідомої батьківщини, коли магістрат Іліріо поклав їй вологу руку на голе плече.

— Онде, люба принцесо, — прошепотів він, — сам хал власною особою.

Дані воліла б втекти і заховатися, але на неї дивився брат, і вона знала, що як йому не потрафить, то розбудить дракона. Хвилюючись, вона повернулася і нарешті побачила чоловіка, який мав, за надіями Візериса, посвататися до неї ще цієї ночі.

В неї відразу майнула думка, що служниця недалеко відступила від правди. Хал Дрого був вищий на голову за будь-кого у палаті, та водночас рухався легко і спритно, мов пантера у звіринці Іліріо. Віком хал був молодший, ніж вона очікувала — років хіба що зо тридцять. Шкіра його скидалася кольором на вилощену мідь; золоті та спижеві кільця прикрашали товсті вуса.

— Піду-но я віддам належну шану, — мовив Іліріо. — Чекайте тут, я його приведу.

Іліріо вирушив до хала, а Візерис тим часом схопив її за руку і боляче стиснув.

— Бачиш його косу, люба сестро?

Дрого мав косу чорну, як ніч, змащену запашною олією та обвішану маленькими дзвіночками, які теленькали з кожним кроком. Коса звисала далеко нижче пояса, ба навіть сідниць, китичкою лоскочучи йому ззаду підкрижжя.

— Бачиш, яка довга? — продовжував Візерис. — Коли дотракійця перемагають у бою, він відрізає собі косу на знак ганьби, щоб весь світ бачив. Хала Дрого ніколи ніхто не перемагав. Він є відродженим Аегоном Драконовладцем, і ти станеш його королевою.

Дані роздивилася хала Дрого. Той мав обличчя суворе і жорстоке, а очі холодні й темні, як онікс. Брат інколи робив їй боляче, коли вона будила дракона, але не наводив на неї такого жаху, як той чоловік.

— Я не хочу бути його королевою, — раптом мовила вона тихеньким і тоненьким голосочком. — Прошу, благаю тебе, Візерисе, я не хочу. Я хочу поїхати додому.

— Додому? — Він стишив голос, але вона чула лютий гнів. — Куди це додому, люба сестро? В нас відібрали наш дім!

Він силоміць потяг її до затінку, далі від сторонніх очей.

— То як нам потрапити додому? — запитав він, маючи на увазі Король-Берег, Дракон-Камінь і усю їхню втрачену державу.

Але ж Дані лише хотіла повернутися до їхніх кімнат у маєтку Іліріо. То був несправжній дім, проте іншого вони не мали. Та брат не хотів і чути. Його дім був не там, і навіть не у великому будинку з червоними дверима. Братові пальці глибоко вп'ялися їй у руку, вимагаючи відповіді.

— Я не знаю… — нарешті відповіла вона тремтливим голосом. На очі їй набігли сльози.

— А я знаю, — мовив він різко. — Ми потрапимо додому на чолі війська, люба сестро. Війська хала Дрого. Ось як ми потрапимо додому! І якщо для цього треба, аби ти одружилася і зляглася з ним, то так і буде.

Тоді він посміхнувся.

— Щоб отримати їхнє військо, я б пустив тобі між ніг увесь халазар, люба сестро, усіх сорок тисяч наїзників разом з їхніми кіньми! Тож подякуй, що твоєю діркою бавитиметься сам лише Дрого. Тепер висуши очі. Іліріо вже веде хала сюди, а бачити тебе у сльозах йому не можна.

Дані повернулася і побачила, що то правда. Магістрат Іліріо, безперервно кланяючись і посміхаючись, вів хала Дрого просто до них. Вона витерла набіглі сльози тилом руки.

— Усміхнися, — нервово прошепотів Візерис, намацуючи руків’я меча. — І випростайся. Покажи йому, що маєш цицьки — хай, бачать боги, поки що і небагато.

Даянерис усміхнулася і випросталася.

Едард I

Гості вливалися до замкової брами річкою срібла, золота і блискучої криці. Їх було зо три сотні: кращих лицарів та значкових панів, піших та кінних охотників, а над їхніми головами вітер метляв на всі боки десяток золотих прапорів з увінчаним короною оленем Баратеонів.

Нед знав багатьох вершників. Осьде їхав пан Хайме Ланістер з яскравими, наче куване золото, кучерями, а онде — Сандор Клеган з жахливо обгорілим обличчям. Довготелесий хлопчина поряд із Клеганом був, вочевидь, кронпринц, а кривоногий коротун позаду нього — ніхто інший, як Тиріон Ланістер на прізвисько Біс.

А от товстий здоровань на чолі валки, оточений з боків двома лицарями у сніжно-білих корзнах Королегвардії, здавався Недові незнайомим… поки не зіскочив з огиря і не розчавив його у обіймах з добре знайомим ревінням.