Гра престолів - Мартін Джордж. Страница 94

— Ох і зла ж звірюка, мабуть, той лютововк, — зазначив Мізинець, скрививши рота.

Теплий дощ линув з чорного неба без зірок, поки вони йшли до стаєнь. Нед накинув каптура. Джорі вивів його коня. Молодий Вил вийшов зразу за ним, однією рукою ведучи Мізинцеву кобилу, а іншою порпаючись із пасом та поворозками штанів. Хихотячи до нього, у дверях стайні виникла босонога хвойда.

— Ми зараз поїдемо назад до замку, мосьпане? — запитав Джорі. Нед кивнув і скочив у сідло. Мізинець сів на свою кобилу поруч із ним, а слідом Джорі й решта.

— Чатая тримає добірний заклад, — мовив Мізинець, коли всі зрушили. — Маю намір купити його. Я помітив, що вкладати гроші в бурдеї набагато розумніше, аніж у кораблі. Повії рідко тонуть, а коли на заклад набігають пірати, то не відбирають грошики, а платять, як усі інші.

І пан Петир реготнув з власної дотепності.

Нед не заважав йому теревенити, і через деякий час той сам замовк. Вулиці Король-Берега стояли темні та покинуті. Дощ загнав усіх під дах. Він стукотів Недові по голові, теплий, мов кров, і настирливий, як спогад про старі гріхи. Великі краплі води стікали йому по обличчі.

— Роберта ніколи не втримаєш надовго у одному ліжку, — казала йому Ліанна у Зимосічі одного вечора багато років тому, коли батько пообіцяв її руку молодому князеві Штормоламу. — Я чула, він вже має дитя від якоїсь дівчини у Долині.

Нед сам тримав те дитя на руках, тому не міг заперечувати. Як і брехати своїй сестрі. Але він запевнив її, що походеньки Роберта до заручин нічого не важитимуть, коли той стане доброчесним чоловіком і кохатиме її усім серцем.

Ліанна тільки посміхнулася.

— Кохання — то чудово, любий мій Недику, та воно не змінить чоловікової вдачі, яка вона є.

Дівчина була така молода, що Нед не наважився спитати про її вік. Поза сумнівом, вона була цнотлива; у кращих бурдеях вам завжди знайдуть цнотливу, аби гаман був набитий. Мала світло-руде волосся і розсип веснянок на переніссі, а коли вийняла цицьку, аби погодувати дитинча, то Нед побачив, що й груди в неї теж веснянкуваті.

— Я дала їй ім’я Барра, — мовила дівчина, поки дитина смоктала. — Вона така схожа на нього, хіба ні, мусьпане? Має його ніс, його волосся…

— Так.

Едард Старк попестив пухнасте темне волосся дівчинки. Воно стриміло крізь пальці, наче чорний шовк. Він пригадав, що й перша дитина Роберта мала таке саме шовкове волосся.

— Скажіть йому, коли побачите, мусьпане, якщо… якщо ваша ласка. Скажіть, яка вона гарна.

— Скажу, — пообіцяв Нед. То було його прокляття. Роберт присягався їм у вічній любові вранці й забував про них до вечора, але Нед Старк тримався усіх обітниць. Він згадав обіцянки, яких дав Ліанні на її смертнім одрі, а тоді про ціну, яку заплатив, щоб їх дотримати.

— А ще скажіть, що я ні з ким більше не була. Присягаюся, мусьпане, старими богами й новими. Чатая каже, що дозволить мені півроку заради дитини і надії, що він повернеться. Тож скажіть, що я чекаю, гаразд? Не треба мені коштовностей, нічого. Тільки його. Він завжди був такий добрий, правда.

«Добрий», бездумно повторив Нед про себе.

— Я скажу йому, дитино, і обіцяю, що Барра матиме усе, що їй необхідно.

Вона посміхнулася такою ніжною, тремтливою посмішкою, що йому аж заскніло серце. Їдучи крізь дощову ніч, Нед бачив поперед себе обличчя Джона Сніговія, таке схоже на його власне замолоду. «Якщо боги гніваються на байстрюків», подумав він похмуро, «то нащо ж дарують чоловікам таку хіть?»

— Пане Баеліше, що ви знаєте про Робертових байстрюків?

— Ну, для початку, він їх має більше, ніж ви.

— Скільки саме?

Мізинець здвигнув плечима. Спиною його киреї звивалися вологі струмки.

— Кому яке діло? Якщо злягатися з багатьма жінками, зрештою якась та принесе в подолі. А його милість всеньке життя гуляв на широку ногу. Скільки я знаю, він визнав за сина того хлопчину в Штормоламі, якого нарядив у весільну ніч князя Станіса. Та й не міг вчинити інакше, мати-бо походила з Флорентів — небога пані Селіси, одна з її покойових дівчат. Ренлі розповів, що Роберт потяг дівча нагору просто з учти і зганьбив весільне ліжко, поки Станіс ще витанцьовував унизу з нареченою. Князь Станіс вирішив, що байстрюк плямує честь дому його дружини, тому після народження хлопчика відіслав його до Ренлі.

Мізинець кинув на Неда погляд скоса.

— Ще я чув, що Роберт зробив пару близнюків якійсь служниці в Кастерлі-на-Скелі три роки тому, коли їздив на захід на турнір князя Тайвина. Серсея наказала вбити малих, а матір продати як невільницю в іноземний полон. Надто, бач, образили гонор Ланістерів — просто у їхньому домі.

Нед Старк скривився. Незугарні байки такого роду розповідали про кожного вельможного пана в державі. Та й про Серсею він охоче повірив… але чи став би король терпіти таке? Той Роберт, якого він знав, не став би, але колишній Роберт ще не вмів так вправно заплющувати очі на те, чого не бажав бачити.

— Чому Джон Арин так раптово зацікавився позашлюбними дітьми короля?

Коротун мляво знизав плечима.

— Він же був Правицею. Мабуть, Роберт прохав його убезпечити майбутнє тих дітей.

Нед просяк водою до кісток, аж душа захолола.

— Цього недостатньо. Навіщо за таке вбивати?

Мізинець витрусив дощову воду з волосся і засміявся.

— Уявляю собі. Князь Арин дізнався, що його милість надув животи кільком хвойдам і риболовкам, і за те його вколошкали. Та й не дивно: залиш таку людину жити, й вона ще, не дайте боги, розголосить, з якого боку світу сходить сонце!

На це Нед Старк міг тільки скривити рота. Вперше за багато років він згадав Раегара Таргарієна і подумав, чи той вчащав до бурдеїв. Чомусь йому здавалося, що ні.

Дощ припустив сильніше, жалячи очі, тарабанячи по землі. Річки чорної води стікали з пагорба. Раптом Джорі покликав хрипким від тривоги голосом:

— Мосьпане!

Тієї ж самої миті вулиця наповнилася вояками.

Нед побачив кольчуги на каптанах вареної шкіри, латні рукавиці та поножі, шоломи з золотими левами на маківках. Просяклі дощем киреї липли до спин. Часу рахувати їх не було, але поперек вулиці стояв принаймні десяток піших стражників з мечами та сталевими списами.

— Ззаду! — почувся Вилів скрик. Повернувши коня, Нед побачив ще стражників позаду, щоб відрізати їм дорогу. Меч Джорі верескнув, вилітаючи з піхов.

— Дай дорогу, бо помреш!

— Ти ба, вовки завили, — зазначив їхній очільник. Нед бачив, як його обличчям тече вода. — Тільки що зграя малувата.

Мізинець виїхав наперед обережними кроками.

— Як це розуміти? Перед вами Правиця Короля!

— Колишній Правиця. — Грязюка глушила стукіт копит гнідого огиря. Стрій сторожі розділився перед вершником. На визолоченому панцері ревів навстоячки лев Ланістерів. — А тепер я вже й не знаю, хто він такий.

— Ланістере, це божевілля! — мовив Мізинець. — Дайте проїхати. Нас чекають у замку. Ви хоч розумієте, що робите?

— Він добре знає, що він робить, — холодно мовив Нед.

Хайме Ланістер усміхнувся.

— Цілком вірно. Я шукаю свого брата. Ви ж пам’ятаєте мого брата, хіба ні, пане Старку? Він приїжджав разом з нами до Зимосічі. Такий білявий, з різними очима, гострий на язик. Невеличкий такий.

— Я добре його пам’ятаю, — відповів Нед.

— Здається, його в дорозі спіткала якась халепа. Мій пан батько місця собі не знаходять. Чи ви, бува, не здогадуєтеся, хто це міг забажати моєму братові зла?

— Вашого брата схопили за моїм наказом, аби він відповів за свої злочини, — мовив Нед Старк.

Мізинець застогнав у відчаї.

— Панове, прошу вас…

Пан Хайме рвонув з піхов меча і рушив конем уперед.

— Оголіть зброю, пане Едарде. Якщо змусите, я заріжу вас, як того Аериса. Але радше вийміть клинка і помріть чесною смертю.

Лицар кинув на Мізинця холодний презирливий погляд.

— Пане Баеліше, я б на вашому місці поспішив геть, аби не заляпати кров’ю таке коштовне вбрання.

Другий натяк Мізинцеві не знадобився.