Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 3

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…

Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.

Вона бовтає ногами, гризе яблуко і помічає, як через арку у двір заходить високий чоловік з довгим сивим волоссям, зібраним в «хвостик». На його голові, незважаючи на спеку, «ковбойський» капелюх з широкими крисами. Обличчя сховане в тіні, але воно здається красивим, загадковим і нетутешнім.

Він сідає поруч.

Його губи ворушаться.

Світлі, як вода, очі такі прозорі, що вона бачить переплетіння червоних і синіх судин всередині його потилиці.

Його голос заворожує.

Він говорить щось незрозуміле, якоюсь пташиною мовою з присвистом і горловим клекотом.

Але вона все розуміє. І йде за ним, мов за чарівною сопілкою.

Якби не він…

Якби не він, вона б сіла в те авто з Яриком і його батьками.

І розбилася б разом із ними!

Адже саме того ранку всі вони загинули в автокатастрофі, так і не доїхавши до дачі…

…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою! Але не можу стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не зрозуміла.

Все.

Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п'ять хвилин, і я буду в нормі.

Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга. Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!

Ви не любите голубів.

Голос пролунав несподівано.

Перепрошую?..

Ви не любите голубів… з упевненою інтонацією повторила стара.

Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів чи не єдина втіха, ще не відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила мене на інший гачок. Адже любов до голубів лише «пробна куля» для продовження розмови.

Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на коричневий стовбур старого дерева.

Брехня, що світ належить молодим! Це лише так здається перші тридцять років, доки ти летиш згори вниз, мов на авто, і нічого не встигаєш, бо немає коли натиснути на гальма. Летиш, в принципі, назустріч своїй старості.

Старість це «два в одному»: можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою стояти в колисці, іншою самі знаєте де…

І збирати довкола себе птахів і звірів.

І подумки подорожувати «згори вниз» і в зворотному напрямку так, як тобі заманеться.

І псувати своїм виглядом естетику бурхливого молодого життя.

І тихо посміхатися, знаючи напевно, що цього нікому не уникнути.

Я не встигла відповісти, як вона знову заговорила:

Я теж їх не люблю. Але ходжу сюди щоденно. Треба ж про когось дбати.

Я кивнула і посміхнулася. Дбати про когось, бути хоч трошки потрібними це теж ознака старості.

Старенька жінка ще поплямкала губами, очевидно, наважуючись на ще одну репліку. І нарешті вимовила:

Перепрошую, але я чула вашу розмову… Знаєте, часом на старості літ слух загострюється. Хоча вважають, ніби навпаки…

Нічого страшного, сказала я і почала підводитись з лавки.

Ще хвилину, попросила стара.

Довелося присісти.

Вибачте ще раз, продовжувала вона, але не можу лишити вашу проблему поза увагою. Справа в тому, що я лікар.

Я підвела очі догори: о, Господи, зараз причепиться до мене зі своїми нафталіновими порадами.

Так, так. В минулому я працювала в четвертому управлінні. Ви знаєте, що таке четверте управління?

Звісно. Обслуговування «вищого ешелону партії»? посміхнулася я.

Авжеж. У свій час була непоганим психотерапевтом… Вона опустила очі, а потім знову підвела їх у них світилася гордість. Точніше не «непоганим», а… одним з найкращих в Союзі. До мене навіть приїздили з-за кордону.

Ага, подумала я, ось пояснення її досить вишуканого, хоча й старомодного вбрання: партійна лікарка! Певно, могла б розповісти багато цікавих історій…

Дайте-но мені глянути на той папірець, попросила вона, вказуючи очима на записку, котру тицьнув мені до рук Олежка.

Я б могла їй взагалі його подарувати!

Піднесши аркуш ближче до очей, старенька прочитала прізвище лікаря, ворушачи губами, ніби куштувала його на смак. Я навіть подумки розсміялася: зараз скаже, як сержант з фільму «Діамантова рука»: «Шанель номер п'ять!»

Зрозуміло… зневажливо промовила вона, повертаючи папірець. Сашко гарно кодує від алкоголізму… Це завжди було його найбільшим досягненням. Сподіваюсь, ви не п'яничка?

Я глибокодумно підвела очі і знизала плечима все може бути!

Ми разом посміялися.

Так-от, почувши про вашу проблему, продовжувала стара, не можу промовчати й не поділитися методом зі своєї практики. Він не новий, але багатьом допоміг. Тільки варто поставитись до всього серйозно і добре налаштуватися.

Який ще метод? спроквола запитала я. На мені ставили повно різних експериментів. І я задоволена результатом.

Розумію… тактовно промовила стара. Тоді просто вислухайте мою пораду зробите, як знаєте. Отже, ви кілька разів повторили це магічне слово, яке ми всі так полюбляємо…

Яке слово? І хто «ми всі»? перепитала я.

Люди, пояснила стара. Ми, люди. А наше улюблене слово «якби». Я чула його тисячі, а можливо, і мільйони разів від своїх пацієнтів. І не тільки пацієнтів. Якщо замислитись, кожен подумки вимовляє його по сто разів на день! Приклад? Я впевнена, що зранку ви думали приблизно так: «Якби не домовленість з другом, я б нізащо не вийшла з хати!» Чи не так?

Розмова почала мені подобатися.

Дуже подобатися.

У відповідь я кивнула головою: саме так я і подумала, проклинаючи спеку.

А якби не те яблуко, за яке я вам, до речі, дуже вдячна, я б не наважилася з вами заговорити. Розмова зі старою бабцею не найкраща розвага для такої молодої і енергійної пані, як ви.

Я ввічливо похитала головою.

Але вона не дала мені мовити і слова, просто вела далі:

Не заперечуйте. Так воно і є. А якби… тепер вона поглянула лукаво і очі її стали зовсім молодими, ми з вами любили голубів, то зараз балакали би про цих нахаб з фанатичністю членів клубу захисту тварин.

І ми знову спільно розреготалися.

Чудова жінка!

Навіть відійшли сумні спогади.

Ну от. Тепер, бачу, ви готові вислухати мене, сказала стара і повела далі: Я б вам порадила таке. Спробуйте повернутися на те місце, де, як вам здається, вас спіткала невдача. Спочатку зробіть це фізично просто пройдіться тим самим шляхом. Зробити таке просто. А вже потім зосередьтеся і спробуйте увійти в той стан, в якому були тоді. Згадайте все похвилинно! Це завдання набагато складніше.

Ви говорите про самогіпноз? не зрозуміла я.

Я категорично проти гіпнозу! чомусь розсердилася стара. Я таким цирком ніколи не займалася! Я вважаю, що коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої прірви. А якщо є певна мета то взагалі гори переверне. Так що спробуйте.

Навряд це вийде, сказала я. Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди, звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А повернутися саме на те місце неможливо за ці роки його розбудували і воно геть змінилось.