Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас. Страница 5

— Ну нехай, — мовив батько, — але хіба ж не такі твої торішні туфлі? Чом би тобі не витягти з комори їх?

А Дугласові раптом стало жаль хлопців, що жили в Каліфорнії і ходили в тенісних туфлях цілий рік, — вони ж бо й не знали, як приємно скинути з ніг зиму, стягти з себе важкі й грубі шкіряні черевики, повні снігу та дощу, і від рана до темна бігати босоніж, а потім уперше зашнурувати на собі новісінькі літні туфлі, в яких бігається ще краще, ніж босому. І головне — щоб вони були нові, у цьому весь чар. До першого вересня цей чар може розвіятись, але тепер, наприкінці червня, він ще в повній силі, і такі туфлі здатні понести тебе над деревами, над річками, над будинками. У них, коли захочеш, перестрибнеш і через паркан, і через тротуар, і через будинок.

— Невже ти не розумієш? — відказав Дуглас. — Торішні просто не годяться.

Адже торішні туфлі були вже мертві всередині. Вони мали чар лише торік, коли їх уперше взуто. Але на кінець кожного літа виявлялося, що ти вже не можеш перестрибувати в них через річки, дерева й будинки, що вони мертві. А тепер був саме початок літа, і Дуглас знав, що в нових туфлях він зможе все, що завгодно.

Вони піднялися на ґанок свого будиночка.

— Ну, то збирай гроші, — сказав батько. — Через місяць-півтора…

— Тоді вже й літо скінчиться!..

Погасили світло, Том заснув, а Дуглас лежав і дивився на свої освітлені місяцем ноги, далеко на другому кінці ліжка, вільні від важких грубих черевиків: нарешті з них спали ті залізні кайдани зими.

«Треба придумати якусь причину. Пояснення, чому потрібні нові туфлі».

А хто не знає, що на пагорбах за містом у нього безліч друзів, — вони розполохують корів, граються в завбачання погоди, смажаться на сонці, так що з них день у день злазять клапті шкіри, наче аркушики відривного календаря, а вони й далі смажаться. Якщо хочеш не відставати від них, треба бігати прудкіше за лисиць та білок. А тут, у місті, самі вороги, роздрочені спекою, і через те вони не можуть забути зимових незгод і кривд. Уперед за друзями, і геть ворогів! Такий був девіз цих чудових туфель. Час біжить надто швидко? Ти хочеш його наздогнати? Хочеш завжди бути прудконогий? Тоді придбай собі тенісні туфлі-легкоступи «Парра»! Легко-ступи «Парра»!

Дуглас труснув скарбничку, і в ній ледь брязнуло — ото були й усі його гроші.

«Коли тобі чогось треба, — подумав він, — сам шукай до цього шляхів. Ну що ж, попереду ціла ніч, спробуємо знайти ту стежку крізь ліс…»

У центрі містечка одна по одній згасали вітрини крамниць. У вікно повіяв вітер. Немов річкова течія — аж ногам закортіло податися за нею.

Уві сні Дугласові вчувалося, як у високій теплій траві біжить, біжить, біжить кролик.

Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттєвій крамниці, наче торговець хатніми тваринами, привезеними з усіх кінців світу, що сидять в окремих загородочках, а він на ходу лагідно доторкається до кожної з них. Ось містер Сендерсон погладив черевики й туфлі, виставлені у вітрині, — декотрі здавались йому котиками, декотрі собачками, і він дбайливо проводив по кожній парі рукою, там поправляючи шнурки, там підтягуючи язичок. А тоді зупинився посередині килима, що лежав на підлозі крамниці, озирнувся навколо й задоволено кивнув головою. Десь далеко загуркотів грім.

Ще мить тому в дверях Сендерсонового «Салону взуття» нікого не було. Та ось на порозі незграбно став Дуглас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики, наче вони були такі важенні, що він не мав сили відірвати їх від цементної приступки. Як тільки він там спинився, грім одразу замовк. І тоді повільно, так, ніби кожний рух завдавав йому болю, і не зважуючись підвести очі від складеної чашечкою долоні, в якій тримав гроші, Дуглас ступив з яскравого полудневого осоння в затінок крамниці. Тоді ретельно виклав стовпчиками на прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів і став чекати занепокоєно, мов шахіст, який не знає, що спостигне його після цього ходу — слава чи ганьба.

— Можеш нічого не казати! — мовив містер Сендерсон.

Дуглас прикипів до місця.

— По-перше, я знаю, що ти хочеш купити, — провадив містер Сендерсон. — По-друге, я щодня бачу тебе біля моєї вітрини. Думаєш, я не помітив? Помиляєшся.

По-третє, тобі потрібні, якщо назвати їх повним ім’ям»: «незрівнянні, найвищого гатунку тенісні туфлі-легкоступи «Парра», виробництва фірми «Корона». М’які, як масло, й прохолодні, як м’ята!». По-четверте, тобі потрібен кредит.

— Ні! — вигукнув Дуглас, важко дихаючи, так, наче цілу ніч бігав уві сні. — Не треба мені кредиту, я маю кращу пропозицію! — одним духом випалив він. — Я вам усе скажу, містере Сендерсон, тільки спершу дозвольте вас про щось запитати. Чи не могли б ви пригадати, сер, коли ви самі востаннє взували легкоступи «Парра?»

На обличчя містера Сендерсона набігла тінь.

— Ну, років десять чи двадцять тому, а може, й тридцять… А що?

— Містере Сендерсон, а вам не здається, що в інтересах вашої торгівлі ви, сер, мали б і самі поносити оці тенісні туфлі, котрі ви продаєте, бодай наміряти на хвилину, щоб знати, які вони на нозі? Коли довго не звідуєш чогось на собі, то хоч-не-хоч забуваєш, що воно таке. Он власник «Тютюнових виробів» курить сигари, правда ж? І кондитер, я думаю, куштує свій товар. Отож…

— Ти мав би помітити, — зауважив старий, — що і в мене на ногах щось є.

— Але ж не легкоступи, сер! Як ви будете продавати ці легкоступи, не вихваляючи їх покупцям? А як ви зможете їх вихваляти, коли не знаєте, які вони?

Дуглас говорив з таким запалом, що містер Сендерсон аж відступив назад і потер рукою підборіддя.

— Ну знаєш…

— Містере Сендерсон, — не вгавав Дуглас, — ви продайте мені одну річ, а я теж продам вам щось, не менш вартісне.

— Слухай, хлопче, невже для цього так конче потрібно, щоб я взув на себе ті легкоступи? — запитав старий.

— Я дуже хотів би, щоб ви це зробили, сер! Старий зітхнув. А за хвилину вже сидів і, тихенько сопучи, зашнуровував на своїх довгих вузьких ногах тенісні туфлі. Поряд з темними холошами його штанів вони здавалися чужими й недоречними. Нарешті містер Сендерсон підвівся.

— Ну, як вони на нозі? — спитав Дуглас.

— Він ще питає! Чудово. — І старий хотів був знову сісти.

— Ні, прошу вас! — жестом спинив його Дуглас. — Містере Сендерсон, а тепер, будь ласка, попереступайте трохи з п’ят на носки, попереминайтеся, потупайте, ніби скачете, а я докажу вам те, що хотів. Ось що я придумав: я віддаю вам ці гроші, ви віддаєте мені туфлі, і я лишаюся винен вам ще долар. Але, містере Сендерсон, але… тільки-но я взую ці туфлі, ви знаєте, що буде?

— Що?

— Бам! Я пакую покупки, я розношу пакунки покупцям, я приношу вам каву, я прибираю і палю сміття, я біжу для вас на пошту, на телеграф, до бібліотеки! Я сюди, я туди, сюди, туди — аж у вас в очах мигтить. Ви ж тепер відчуваєте, які це туфлі, містере Сендерсон? Відчуваєте, як шпарко вони носитимуть мене сюди-туди? Які тугі пружини в них усередині? Як вони аж пориваються бігти? Як вони заволодівають вашими ногами, і не дають вам спокою, і терпіти не можуть, щоб ви стояли на місці? Відчуваєте, як швидко я робитиму для вас усе, чого ви самі не захочете робити? Ви сидітимете собі тут у холодку, а я ганятиму по всьому місту! Та насправді і не я, а оці туфлі. Вони гасатимуть по вулицях, мов навіжені: шась за ріг, шась назад! І вже он вони аж де!..

Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зливою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс, і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив пальцями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Так він стояв і тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на легенькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звівся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто, в приязну, піддатливу землю. На обличчі в нього відбивалися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розтулився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хлопець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, первісній тиші й дивились один на одного.