Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 2

– Я здурію, це неможливо! – кричала у слухавку Ілона Павлівна, нервово витираючи вологе волосся великим махровим рушником. У просторій п'ятикімнатній квартирі панував безлад. Кілька упаковок із новими колготками лежали упереміж із парфумами, на клітці з папугою теліпалася рожева комбінація. Сама господиня була у повному розпачі. На тому кінці дроту щось гаряче говорила подруга, але Ілона її майже не слухала.

– Він пішов! – кричала вона, – Пішов саме зараз, коли нам треба разом бути на цій клятій презентації. Я не можу з'явитися туди сама, зрозумій мене! Це – принизливо. Там усі будуть удвох, так вимагає протокол, – ти ж знаєш, у цих американців – культ родини. Уяви собі – тільки я буду, як біла ворона! Це неможливо. А не піти я не можу – сама ж заварила усю цю кашу! Цілий рік працювала на цей проект, моталася по районах та закордонах, шукала партнерів, умовляла інвесторів – і ось на тобі: маю бути сама, як остання покинута баба! Я цього не витримаю. Я здурію.

– А той твій приятель? – запитала подруга.

– Михайло?! Та ти що? Ти хоч пам'ятаєш, як він виглядає, – завжди брудні черевики! Хай Бог милує…

– Зачекай-но… Я тобі перетелефоную за п'ять хвилин – може, щось придумаю! – сказала подруга, й Ілона нервово натисла на кнопку радіотелефона. Її вірна подруга Олена завжди вміла знайти вихід зі складних ситуацій – надія була тільки на неї. Ілона запалила й почала накручувати волосся на бігуді, затиснувши цигарку в зубах і морщачись від диму, що потрапляв в очі. Їй справді сьогодні не таланило. Хоч як вона вмовляла чоловіка взяти «тайм-аут» на цей вечір, він не погодився й пішов, голосно грюкнувши дверима. Свідотцтво про розлучення вони отримали вчора й він не хотів лишатись ані хвилини. Ілона вперше пошкодувала, що не мала часу завести коханця. Вона весь час керувала людьми, заробляла гроші, крутилась як могла й зовсім зігнорувала цей важливий складник життя ділової жінки – необтяжливого, але респектабельного коханця. І тепер, у цей найважливіший для неї день, змушена шукати першого-ліпшого, хто б мав більш-менш презентабельний вигляд для офіційної вечірки у посольстві. До презентації лишалося якихось три години. Ще треба було зробити макіяж, за півгодини мала прийти перукарка, у шафі висіла нова вечірня сукня… А що далі? Найважливішого не було. З-під блакитного рушника, що лежав на софі, долинув дзвінок радіотелефона.

– Ну? – видихнула Ілона.

– Я дещо придумала, – повідомила Олена, – Але вислухай спокійно, обіцяєш?

– Звісно. Хоча у моєму стані це досить важко.

– Так от. Зараз переді мною газета – «Експрес-об'ява», – Олена демонстративно зашелестіла газетою у слухавку. – Читаю: «Фірма «Ескорт-сервіс» пропонує ескорт-послуги заможним жінкам. Тільки у нас ви можете замовити справжніх джентльменів для супроводу віком від 20 до 35 років. Порядність та інтелігентність гарантуємо. Без надання секс-послуг. Звертатися за телефоном…»

– Ідіотка! – вигукнула Ілона, – Я тобі що – повія? Я відома людина. Я себе, зрештою, поважаю…

– Ти обіцяла слухати спокійно.

– О, Господи… Ну, слухаю… – зітхнула Ілона.

– Тут чітко написано: «Без секс-послуг». Ти просто якась несучасна совдепівка, дарма що «бізнес-леді»! До речі, на Заході це звичайна річ: якщо леді незручно з'являтися десь самій, вона замовляє собі інтелігентного красеня на кілька годин. От і все! А потім каже йому: «Дякую. Було дуже приємно з вами познайомитися», платить гроші й – вони розходяться. Просто і красиво.

– І все? – замислено повторила Ілона.

– Запевняю. Це ж – цивілізація! Сервіс. Не більше.

– Треба поміркувати, подзвонити туди й розпитати докладніше…

– Я вже дзвонила! – радісно доповіла Олена.

– І що?

– Усе дуже добре. Фірма серйозна. Вибір великий. Година коштує сто «у.є.»! Скільки годин триватиме твій прийом?

– Години дві.

– Ну от і маєш. Дешево і сердито.

– Ти – геній, – з полегшенням зітхнула Ілона. – Я твоя боржниця, Оленко! Зроби ще одну послугу – зателефонуй і зроби замовлення.

– От завжди ти так… Спочатку кричиш, а потім усе валиш на мене!

– Ну, Оленко, сонечко, така вже я є… За мною вечеря в китайському ресторані!

– В італійському!

– Як скажеш!

– Добре, – змилостивилася Олена. – Кажи, який «екземпляр» тобі замовляти? Вік? Очі? Колір волосся?…

– Це ж треба! – засміялася Ілона. – Ну, гаразд. Значить так: вік – не більше двадцяти п'яти…

– Ти що, подруго, чи не занадто?…

– Нехай подивляться! Нічого. Тепер: статура – спортивна, блондинчик, очі – світлі… Словом, нехай буде як ляльковий Кен. Знаєш такого?

– Авжеж – чоловік Барбі? О'кей. Але навряд чи у нас знайдеться хоч один такий мужик.

– Замовляй найвродливішого, а там подивимось. Іншого виходу у мене все одно немає…

– От бачиш, а я завжди казала, що за своєю божевільною роботою ти втрачаєш найголовніше. Ну, про це ми ще якось поговоримо… Все. Телефоную. На котру годину він тобі потрібен?

– На сьому.

– Добре. Чекай. Я все зроблю.

Ілона знову кинула слухавку на софу. До сьомої лишалося дві години.

Вона пішла в душ. Тепла вода розслабила й заспокоїла її. Ілона одягла халат і, зручно вмостившись у кріслі, почала чекати на перукарку.

«Я йду вперед семимильними кроками, – міркувала вона. – Чому ж мені завжди траплялися чоловіки, яких треба тягнути на собі? Я простягала руку, сподівалася хоча б на розуміння, а вони завжди намагалися стягнути мене вниз, до кухні, прання, прибирання. А коли я виконувала й це – вони йшли від мене, грюкнувши дверима. Мовляв, ти занадто сильна». Такими були обидва її чоловіки. Життя не складалося. Ілона керувала великою фірмою, відкривала нові філії, а по ночах тихо скавучала в подушку. Сьогоднішня ситуація була особливо принизливою. Вона намагалася відігнати від себе невеселі думки.

Перукарка Таня, як завжди, зробила все майстерно і швидко. Ілона огледіла себе в люстро й лишилася задоволена. «А я ще нічого!» – сказала вона собі й полізла до шафи по сукню.

О пів на сьому Ілона швиденько поскидала речі в один куток, поправила фіранки, провела пальцем по поверхні мармурового столика – чисто! Не дарма платить прибиральниці… Виставила на столик холодну пляшку «Асті-мартіні» та два фужери. Потім вирішила, що це зайве, й прибрала усе до серванту. Відчула, що хвилюється і не хоче нікуди йти. «Господи, який сором, – думала вона. – Я змушена платити за молодого альфонса, як стара мільйонерка! Негайно треба заводити хоч якогось мужчину… Але як це робиться? Немає ані сил, ані часу… І, кажучи відверто, бажання також…»