Під куполом - Кінг Стівен. Страница 12

Ноги в Ельзи зробилися гумовими. Вона позадкувала, доки не вперлася сідницями в понівечений передок «Мерседеса».

— Норо, серденько, — промовила вона. — Ох, любонько моя.

Щось лоскотнуло їй шию. Вона розсіяно подумала, що то, либонь, кучерик пораненої дівчини. От лишень тепер, звісно, та дівчина стала мертвою.

Ох, бідна, ніжна Нора, з котрою вони любили іноді потай хильнути трішечки джину або горілки у пральні лікарні «Кеті Рассел», хихотячи, немов юні школярочки в літньому таборі. Широко розплющені очі Нори дивилися на яскраве полудневе сонце, а голова її була вивернута під якимсь непристойним кутом назад, ніби вона померла, намагаючись озирнутися через плече, упевнитися, що з Ельзою все гаразд.

Ельза, з котрою все було гаразд — «всього лиш перехвилювалась», як казали колись у їхньому шпиталі про тих рідкісних щасливчиків, що вижили за подібних обставин, — почала плакати. Спираючись на борт автомобіля, вона сповзла додолу (розідрала плащ об рваний метал) і сіла на асфальт шосе 117. Так вона й сиділа, так і плакала, коли до неї підійшли Барбі з його новим приятелем у картузі «Морських Псів».

Морський Пес виявився Полом Джендроном, колишнім торговцем автомобілями з півночі штату, котрий два роки тому, вийшовши на пенсію, оселився на фермі своїх покійних батьків у Моттоні. Це і ще багато різного іншого про Джендрона дізнався Барбі за час, що минув з того моменту, як вони покинули місце катастрофи на шосе 119 і натрапили на іншу аварію — не таку видовищну, але все одно жахливу — там, де межу Мілла перетинало шосе 117. Барбі залюбки потиснув би руку Полу, проте таку ґречність довелося відкласти до тої хвилини, коли вони нарешті знайдуть місце, де кінчається бар'єр.

Ерні Келверт додзвонився до Військово-повітряних сил Національної Гвардії в Бенгорі, але йому довелося зачекати, перш ніж він отримав можливість пояснити причину свого дзвінка. Тим часом наближення виючих сирен передувало неминучому появленню місцевих законників.

— Тільки не розраховуйте на пожежну бригаду, — попередив той фермер, котрий прибіг через поле зі своїми двома синами. Його звали Алден Дінсмор, він усе ще ніяк не міг віддихатися. — Вони в Касл Року, палять там для практики якийсь будинок. Отут би їм було на чому потренува…

Тут він помітив, що його менший син наближається до того місця, де, зависнувши посеред пронизаного сонцем повітря, висихав кривавий відбиток долоні Барбі.

— Рорі! Ану, геть звідти!

Рорі, з палаючими від цікавості очима, проігнорував батька. Він простягнув руку і постукав кісточками пальців трохи правіше відбитку долоні Барбі. Та ще за мить до цього Барбі встиг помітити, як повиступали сироти на руці в цього хлопця у светрі «Вайлдкетс» [47]з обрізаними рукавами. Щось було там, щось таке, що реагувало при наближенні до бар'єра. Єдине місце, де Барбі мав подібне відчуття, був великий електрогенератор в Ейвоні [48], у Флориді, біля якого йому якось трапилось обніматися з дівчиною.

Звук, що пролунав з-під кулака хлопця, найбільше нагадував той, яким відгукнулася б на удари рукою каструля з жаростійкого скла. На це видовище замовк невеличкий натовп роззяв, що теревенили, задивившись на догораючі рештки лісовоза (а декотрі ще й знімали їх своїми мобільними телефонами).

— А я би пересрав, — промовив хтось.

Алден Дінсмор ухопив сина за рваний комір светра, відтягнув назад, а тоді ще й вліпив йому лункого потиличника, як незадовго перед тим зробив це старшому.

— Не смій! — закричав Дінсмор, торсаючи хлопця за плечі. — Ніколи не смій робити чогось подібного, якщо не знаєш, що воно таке!

— Тату, воно ніби скляна стіна! Воно як…

Дінсмор знову торсонув сина. Задишка в нього все ще не минулася, і Барбі побоювався за його серце. — Ніколи не смій! — повторив він і штовхнув хлопця до його старшого брата. — Наглядай за цим дурнем, Оллі.

— Слухаюсь, сер, — доповів Оллі й вишкірився до малого.

Барбі подивився в бік Мілла. Тепер він побачив проблиски поліцейського автомобіля, що наближався, але набагато попереду того — так, ніби якийсь поважний чиновник із великої милості дозволив себе ескортувати — рухалось щось чорне, схоже на домовину на колесах: «Гаммер» Великого Джима Ренні. На цей вид відгукнулися свербінням ще не загоєні синці й садна, котрі Барбі дістав у бійці на парковці біля «Діппера».

Звичайно, Ренні-старшого при тому не було, але головним заводіякою виступив його син, а Великий Джим покривав Джуніора. Якщо в результаті цього життя в Міллі ставало важким для якогось мандрівного кухаря — настільки важким, що той кухар постав перед питанням, чи не підняти йому сраку та не забратися з цього міста подалі — тим краще. Барбі не хотілося стовбичити тут, коли під'їде Великий Джим. Особливо, коли той прибуває разом з копами. Дюк Перкінс ставився до нього цілком коректно, а от другий — Рендолф — дивився на нього так, ніби Дейл Барбара був шматком собачого лайна на модельному черевику.

Барі обернувся до Морського Пса і спитав:

— Як щодо невеличкої прогулянки? Ти по свій бік, я — по свій? Подивимося, чи далеко тягнеться ця штука?

— І заодно заберемося звідси раніше, ніж сюди під'їде отой базікало? — Джендрон також помітив пафосний «Гаммер». — Друже, вибір за тобою. На схід чи на захід?

Вони вирушили на захід, у бік шосе 117, і, хоч і не знайшли вони краю бар'єра, але дива, сотворені ним під час його опускання, побачили. Обчухрані гілки дерев, завдяки чому утворилися просвіти в небо, котрих раніше там і зблизька не було. Пні, розрубані навпіл. І повсюдні трупи пернатих.

— До фіга мертвих птахів, — зауважив Джендрон, поправляючи картуза на голові руками, що, хоча й злегка, але явно тремтіли. Обличчя він мав бліде. — Ніколи не бачив їх так багато.

— З тобою все гаразд? — спитав його Барбі.

— Тілесно? Авжеж, гадаю так. А от ментально я почуваюся, ніби втратив глузд. А ти сам як?

— Так само, — відповів Барбі.

Подолавши дві милі на захід від шосе 119, вони підійшли до дороги Божий Ручай і побачили труп Боба Руа, що лежав біля його все ще працюючого вхолосту трактора. Барбі інстинктивно кинувся до тіла і знову вдарився об бар'єр… правда, цього разу він встиг про нього згадати в останню секунду і вчасно пригальмував, не розквасив собі знову ніс до крові.

Джендрон нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.

— Мертвий.

— Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?

Джендрон підібрав найбільший шматок.

— Гадаю, це щось з отих комп'ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у… — Він махнув рукою перед собою. — Ну, ти розумієш.

Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.

Джендрон кинув у той бік короткий погляд.

— Пожежна сирена, — промовив він. — Дуже вчасно ж вони.

— Пожежники їдуть із Касл Рока, — проказав Барбі. — Я їх чую.

— Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім'я, друже.

— Дейл Барбара. Для друзів — просто Барбі.

— Ну, Барбі, що тепер?

— Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.

— Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, — похмуро погодився Джендрон. — Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?

Барбі мав мобільний телефон, але полишив його в тепер вже звільненій квартирі, разом із зайвими шкарпетками, джинсами, сорочками й білизною. Він вирушив у нові землі лише з тим, що було надіто на ньому, бо нічого не бажав нести з собою з Честер Мілла. Окрім пари добрих спогадів, але для них йому не треба було ні валізи, ні навіть наплічника.

Такі речі важко пояснювати чужій людині, тож він лише мотнув головою.

Сидіння «Діра» було покрите старою ковдрою. Джендрон заглушив двигун трактора, стягнув ковдру і накрив нею тіло.