Під куполом - Кінг Стівен. Страница 33

— Йо, морпіхи! Виручайте братана.

— Кінчай, чувак.

Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.

— Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?

— Скажу: гаразд, — відповів Барбі. — Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. — Він обернувся до Джулії. — Де ваш телефон?

— Вам би і власний не завадив, — продемонструвала вона йому телефон. — За ними майбутнє.

— Я мав, — відповів Барбі. — Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п'ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.

Вона вручила йому слухавку.

— Номер набирайте самі. Мені треба працювати. — Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: — Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. — А далі продовжила ще голосніше: — Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.

— Мем, я вам не рекомендував би цього робити, — відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.

— Зупиніть мене, — запропонувала вона.

— Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, — відповів він. — А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.

— Пане командире, — крикнула вона. — Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.

У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.

Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.

Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», — подумав він.

Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.

— Алло, Кен слухає.

Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.

— Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.

Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.

— Як ви там, капітане Барбара?

— Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.

— Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?

— Я чую вас, сер.

На відповідь це було мало схоже.

Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, менший — напевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.

— Та газетярка поряд? — спитав Кокс.

— Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.

Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.

— Зрозуміло, капітане.

— Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.

— Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?

— Так, сер.

— А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати… заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.

— Гадаю, саме так.

— А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовні — до якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс» — з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.

— Сер, це доволі гівняна гра…

— Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.

Барбі зітхнув.

— Я їй скажу.

— Що ви мені скажете? — запитала Джулія.

— Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.

Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.

— Як багато ви мені розкажете?

— Все, що сам знаю, — відповів Кокс.

— Дякую, сер.

Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.

— Ми називаємо цю річ Куполом, — сказав Кокс. — Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.

— А вам відомо, наскільки ця річ висока?

— Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком [108]. Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.

Барбі промовчав. Від ошелешення.

— А щодо глибини… хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.

— ТР-90, — власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.

— Між іншим, ми розпочали в гравійному кар'єрі, який уже мав футів сорок глибини чи близько того. Я бачив спектрограми, від яких розум заклинює. Довгі шари метаморфічної породи просто розрізано наскрізь. Провалля нема, але можна помітити зсув там, де трохи опустилася північна частина геологічного пласта. Ми перевірили сейсмографічні записи метеостанції в Портленді, і ось воно. Об одинадцятій сорок чотири ранку було зафіксовано поштовх, 2,1 бала за шкалою Ріхтера. Отже, тоді-то це й трапилося.

— Чудово, — зауважив Барбі, сподіваючись, що прозвучало це саркастично, але почуття шоку, приголомшення не дозволяли йому бути надто цього певним.

— Усе це ще не остаточні дані, але переконливі. Звісно, вивчення проблеми лише почалося, але вже зараз виглядає на те, що вглиб ця штука йде на стільки ж, наскільки й угору. Тож, якщо висота в неї п'ять миль…

— Звідки ви це довідалися? Радаром?

— Аж ніяк. Цю річ не видно на радарі. Нема способу її упізнати, поки на неї не наштовхнешся, або поки не наблизишся впритул. Людські жертви, коли вона встановлювалась, виявилися напрочуд скромними, але мертвих птахів вздовж контуру до чорта. І всередині, й ззовні.

— Я знаю. Я їх бачив. — Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. — То як ви дізналися про висоту. Лазери?

— Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А» [109]. Дивно, що ви їх не чули.

— Я, може, й чув щось таке, — проказав Барбі, — але мій мозок переймався іншим… Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.