Москалиця - Матиос Мария Васильевна. Страница 25

На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці. 

- Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження. 

Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було. 

А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою. 

Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року. 

- Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній. 

- Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку. 

- О чьом она? — запитав старшого молодший. 

- У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія. 

- Вот темнота-а-а... 

- Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь. 

- Откуда ізвєстно? 

- Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти. 

Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати. 

- Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також. 

Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко. 

Северина показала рукою на них: 

- Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила. 

- І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті. 

- Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати? 

- Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди. 

- Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня. 

- О чем она? — удруге поцікавився молодший. 

- Говоріт, что у нєйо єсть служанка. 

- Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем. 

- Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице? 

Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою: 

- Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей. 

- Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки. 

НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити. 

Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує. 

А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками. 

І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей. 

І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися! 

А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться? 

Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги. 

І звільняють. 

Горб за горбом. 

Урочище за урочищем. 

Хутір за хутором. 

Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори. 

І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна... 

Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би. 

А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню. 

А їй тільки того й треба. 

...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так. 

Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає. 

- Ну, що... — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад. 

Тимчасом Дмитро Берник — «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера.