Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В.. Страница 5

Хоча також не варто недооцінювати і момент вибірковості пам’яті, яка самостійно вирішує, що саме їй зберігати, а чого позбуватися назавжди, і часто дивує, коли виявляється, як швидко забуваються речі важливі і як надовго затримуються спогади про якісь несуттєві дрібниці.

Переважно така втрата контролю над ситуацією дратує, але є у цій безжальній вибірковості й свої переваги. Наприклад, коли відбуваються речі малоприємні, які хочеться чимшвидше забути. І хоча вдається це досить рідко, бо чомусь значно частіше втрачаються позитивні емоції, сама надія на те, що вдасться забути неприємне, вже втішає. А усвідомлення цих неминучих втрат посилює непевність у тому, наскільки збережене пам’яттю відповідає дійсності і чи щось таке, як дійсність, взагалі існує, якщо кожен бачить її по-іншому, і щоразу по-іншому.

Зараз, коли я вже зовсім доросла, а мами так давно немає, нечисленні епізоди з дитинства, у яких я пам’ятаю її, набули особливої цінності. Я не дозволяю собі перебирати їх у пам’яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності, але щоразу, перебираючи їх у пам’яті, не можу протистояти спокусі ідеалізації, видозмінювання дійсного до бажаного.

Скажімо, читання вголос. Я дуже любила, щоб мені читали вголос, і могла годинами слухати книгу, яку давно знала напам’ять. Я знала напам’ять більшість своїх дитячих книг і дуже шкодую тепер, що це далеко не завжди були ті дитячі книги, які б мені тепер хотілося знати напам’ять, або навіть не так — що далеко не всі книги, які мені б хотілося знати напам’ять, були тоді мені доступними. Я досі пригадую шорсткий доторк темно-брунатної дерматинової обкладинки Русских народних сказок, у яких не було жодної ілюстрації на всі 500 сторінок дрібного тексту, а багато казок були зовсім не «русскими», як з’ясувалося вже пізніше. Пригадую і казки народів світу із серії, виданої значно більш пристосовано до дитячих потреб. Із цієї серії в моїй пам’яті збереглися переважно самі лише ілюстрації, і я часто ловлю себе на тому, що намагаюся уявити собі поруч, скажімо, сирітку Марисю та Іванушку-дурачка, Карлсона і Змія-Горинича, Гімпелхена і Пімпелхена та Правду і Кривду. Але персонажів російських казок і казок, скажімо, українських, які в тому виданні також стали «русскими народними», уявити мені важко, я знаю їх тільки з описів. Тому картинка виходить щоразу іншою — одного разу Котигорошко високий, білявий і з голубими очима, іншого разу невисокий, чорнявий і з очима карими, а часом на ньому взагалі замість вишиванки випадково опиняється косоворотка, хоча замість чуба на голові козацький оселедець. Усе це, мабуть, проблеми моєї нерозвиненої уяви, яка важко переводить словесні описи в уявні зображення. Але від цього лише посилюється відчуття непевності й недовіри до власної пам’яті, яка не здатна зафіксувати навіть таких простих речей, як точний колір очей Котигорошка, хоча важко заперечити й те, що колір очей для цього персонажа не дуже принциповий.

Мама рідко знаходила час, аби почитати мені перед сном. Вечорами в неї переважно були заняття у танцкласі або ж вони ходили кудись із батьком. Це не надто пасувало до образу ідеальної матері, тож я часто дозволяла собі замінити у спогадах бабцю, яка щовечора читала мені вголос, на маму, яка робила це лише зрідка. Хоча я точно пам’ятаю, що саме мама вперше прочитала мені про Пеппі ДовгуПанчоху, і відтоді ця книжка стала моєю улюбленою попри те, що Пеппі, а точніше, її надмірна дорослість, більше заважала, ніж допомагала мені в житті. Я відчувала сором, потай міряючи перед дзеркалом мамині мешти на високих обцасах, бо, хоча цим і займались усі без винятку мої однолітки, Пеппі такого ніколи б не зробила, це я знала напевно.

Не погодилася б Пеппі й на спроби дорослих перевчити її ліворукість. Не знаю, чому бабця вирішила перевчити мене, послухавшись порад Галини Степанівни, моєї першої вчительки, яка ніколи не була для бабці надто великим авторитетом. Тим більше що перевчити мене так і не вдалося.

Це був один із небагатьох випадків у моєму вихованні, коли бабця вирішила проявити суворість. Її можна зрозуміти, адже я вперто продовжувала робити все лівою, як мені було зручніше, і це, напевно, дратувало. Бабця суворо стежила за тим, щоб я тримала ложку в правій руці, а разом із виделкою завжди давала мені ножа. Мабуть, щоб відпочити самій від виснажливої та малоефективної боротьби з моїми рефлексами. Хоча дещо мені таки вдалося відстояти. Наприклад, бабці не спало на думку контролювати те, як я мию посуд, і я досі роблю це лівою. Останнім часом, щоправда, все рідше трапляється нагода, бо посуд миє машина, але, мабуть, саме ця відстояна свобода примусила мене ставитися до миття посуду значно прихильніше, ніж до решти домашніх обов’язків. Було б перебільшенням стверджувати, що мені подобається це заняття, але й відрази особливої не викликає. Лівою я роблю і все те, що спочатку доводилося приховувати від бабці: фарбую вії, губи та нігті, вискубую брови. Щоправда, усі ці заняття досить швидко мені набридли, і бабця, почавши з заборон, за кілька років перейшла до вмовлянь, аби я вбрала «спідничку», мешти на обцасах, зробила зачіску, макіяж чи манікюр. Але тут я вже чинила справжній опір: мабуть, так само робила б на моєму місці вперта Пеппі. Усі ці намагання виглядати підкреслено жіночно після короткого підліткового захоплення забороненим почали видаватися мені штучними й непотрібними. Мабуть, так я виглядала б привабливішою, але щоразу, коли бабці вдавалося переконати мене вбратися відповідно до її та загальноприйнятих уявлень про елегантність, я почувалася незручно, так, ніби мені довелося змінити шкіру, а не одяг, так, ніби мене знову примушують перевчитися й робити лівою все те, що я з такими труднощами навчилася виконувати правою.

Але загалом ліворучного в мені залишилося не так вже й мало. Лівою я зачісуюся, відчиняю і зачиняю двері, ступаю з лівої ноги, через що ніколи не мала проблем на уроках військової підготовки, а це було важливо, бо я кілька років була найвищою в класі, тож стояла попереду колони. Усе, що випадало з-під контролю бабці, я, не замислюючись, роблю лівою. Але мені ніколи не досягнути такого звичного для інших людей автоматизму в усьому, що стосується просторової орієнтації. Я завжди замислююся перед тим, як подивитися на дорогу, яку збираюся перейти, чи немає там машин, бо забуваю, куди потрібно дивитися спершу — ліворуч чи праворуч, а навіть якщо мені вдається згадати, то визначення, де саме знаходиться це «ліворуч», а де «праворуч», теж займає чимало часу. Знайти зворотню дорогу з незнайомого місця мені також непросто, бо я завжди забуваю, що право і ліво тоді міняються місцями. Можливо, моє традиційно жіноче погане вміння орієнтуватися, пов’язане саме з цією мимоволі втраченою ліворукістю, можливо, з чимось іншим, але саме через це я відмовилася від ідеї навчитися водити машину. Складна автоматика водіння, коли постійно потрібно концентруватись одночасно і на дорозі, і на розставлених по обидва боки від неї знаках, і на машинах, що вовтузяться довкола — і ніколи не знаєш, чого від них чекати, неможливість відключитися ні на мить і помріяти про щось своє, — усе це завжди видавалося мені надто високою платою за додаткові зручності цього засобу пересування.

Найболючішими були намагання примусити мене писати правою, а тим більше дотримуватися обов’язкових тоді каліграфічних норм. Мабуть, саме тому я з таким ентузіазмом училася друкувати спершу на машинці, а далі на комп’ютері, писання від руки давно стало для мене екзотикою, а почерк, який і в шкільні роки мінявся мало не щомісяця, і постійно в гірший бік, тепер став нечитабельним навіть для мене самої. Хоча зараз, із перспективи часу, все це вже не здається мені таким страшним, а чорнильні ручки з відкритим пером завжди подобалися мені більше від страшенно модних тоді китайських із закритим золотим пером із позолоченою стрілочкою. Ручкою з відкритим пером важко було каліграфічно писати, чорнило часто скрапувало на папір густими кляксами, або, навпаки, ручка не хотіла «розписуватися», ковпачки у ній всередині тріскали від морозу або від спеки, й фіолетові квіти розлазилися по сторінках бібліотечних підручників. Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення «китайський» ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися й досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).