Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей. Страница 23

З темряви дихнуло важким, застояним повітрям.

— Я туди не піду, — сказав Максиміліан.

— Підеш, — людожер намотував на кулак мотузку.

— Та послухайте ви! — у голосі Максиміліана забриніли сльози. — Я… мертвих боюся.

— Що-о?! — роззявив рот Уйма. — Ти ж некромант!

— Боюся, — Максиміліана били дрижаки, я точно бачила, що він не вигадує. — Я… взагалі не можу. Я боюся.

— А як же підіймати на бій з ворогами армії кістяків? — знущаючись, запитав Уйма. — Пригадую, був у нас на островах один стари-гань, вправлявся… А як же прислуга з ходячих трупів? А як же…

— Не можу! — Максиміліана трусило. — Якби ви знали… Що в нас трапляється… Ви б не сміялися!

— Не глузуй з нього, — сказала я Уймі.

Людожер узяв Максиміліана за комір чорної курточки:

— Ти, поганцю, як хочеш, а я тебе не відпущу. Нам у склеп — і тобі туди ж. Нам через Соляну Безодню — і ти за компанію. Уперед!

І він підштовхнув Максиміліана у двері, туди, де виднілися запилюжені сходи, що вели донизу.

Це була дуже багата, розкішна гробниця. І зовсім не страшна. Чесно кажучи, її можна було б прийняти за королівські покої з багатьма кімнатами, килимами й меблями, золотим і срібним посудом, картинами, гобеленами, зброєю й статуями — якби вона, ця чудова королівська квартира, не перебувала під землею на старому цвинтарі.

— А де ж сам?.. — запитала я, коли ми проминули четверту кімнату, довгу й майже порожню, якщо не брати до уваги мармурового столика для шахів.

— Де король? — запитав Уйма у Максиміліана. Той вертів головою й важко дихав.

Я на секунду зупинилася подивитися на шахи. Фігурки були тонкої роботи, частина із кістки, решта — з незнайомого напівпрозорого матеріалу. Я сушила мізки, що ж це таке, поки не здогадалась обережно лизнути фігурку. Сіль!

Уйма тим часом протяг Максиміліана через кімнату до напівзотлілої фіранки, якою було запнуто вихід. Повернувся до мене:

— Агов! Не відставай!

І відсунув фіранку.

Незворушне обличчя його закам’яніло.

— Це вони! — закричав Максиміліан. — Я знав… Вони його дістали!

Наступна кімната виявилася королівською опочивальнею. На мармуровому ложі мали спочивати століття за століттям і вовіки віків останки покійного Вирвиока. Однак доля вирішила по-іншому.

Королівське ложе було порожнім.

У кутку кімнати висів униз головою зотлілий труп — поли мантії звішувались на голову. Кістяні щиколотки були намертво перехоплені сталевими кайданами, ланцюг тягнувся нагору, в темряву. На підлозі валялася корона. Притиснувшись до Уйми з двох боків, ми з Максиміліаном одночасно відвели очі.

— Ходімо звідси хутчіш, — тремтячим голосом сказав некромант.

— Ходімо, — підтримала я.

Розділ тринадцятий

Соляна безодня

Склеп невдачливого Вирвиока справді виявився прохідним. Просто під мармуровим королівським ложем був отвір, прикритий тьмяним щитом, — але коли я побачила цей «вентиляційний хід», мене охопив розпач.

— Уймо, ти ж не пролізеш!

— Головне, щоб голова пролізла, — повторив Уйма фразу, колись сказану Гарольдові. І, прив’язавши мотузку, якою був сплутаний Максиміліан, до закопченого кільця в стіні, неквапливо почав знімати лати.

— Хто його підвісив?

Ми пробиралися підземним ходом, що вів, за словами Максиміліана, зі склепу в Соляну Безодню. Хід був прямий, як шосе, і майже настільки ж широкий. Уйма, який вразив нас із Максиміліаном умінням проникати у вузькі діри, крокував тепер на повен зріст, випнувши широченні груди й розвернувши закуті в броню плечі.

— Хто його підвісив? — знову запитала я в Максиміліана.

— Мертві-безсмертні, — відгукнувся він, дивлячись під ноги. — Слухай, ну мої руки просто заніміли. Ще взагалі відсохнуть. Тобі що, розв’язати шкода?

— Уймо, — нерішуче почала я.

— І не думай, — людожер змахнув мечем, ніби збираючись знести комусь голову. Вістря зачепило кам’яну стелю, полетіли іскри. Уйма вдарив іще раз — іскри посипалися, наче феєрверк.

— Хто такі ці… Якщо мертві, то які ж вони безсмертні?

— Воювали два клани, — Максиміліан зітхнув. — Дві армії. Одні були зі старих…

— Як це?

— Воїни, які полягли в битві й по праву втрапили в країну мертвих та заслужені почесті вкушають, — Максиміліан наче повторював завчений текст, у голосі його звучала відраза. — Насправді просто старі воїни, яких хтось колись убив у бою. Вдруге ж не вмирати, от вони й безсмертні.

— А інші?

— Інші… нові. Ті, хто прийшов сюди не за правилами, після смерті, а живцем, через лазівку, за допомогою чарів. Мої предки-некроманти, Вирвиоко зі своєю ордою, ще дехто. Вони хотіли вкушати ці самі почесті, але не вмирати і тим паче не в бою.

— І рибку з’їсти, і у воду не лізти, — підказав Уйма.

— А що за почесті? — я забула, де перебуваю й куди йду, здавалося, я от-от довідаюся щось дуже важливе.

— Ти що, не знаєш, що воїнів після смерті чекають почесті.

— Знаю, а на що це схоже?

— Крокуючі палаци, — сказав хлопчисько з тугою. — Були такі. Де кожний надміру щасливий і гордий, і натхненний, — він знову повторював, наче рядки із книжки. — Їх завалили. Наполовину наші, живі, постаралися, наполовину мертві-безсмертні, щоб нашим не дісталося.

— Шкода, — сказав Уйма.

— Шкода, — Максиміліан потупив очі. — Там таке було… Таке… Мій дід, коли розповідав, плакав ось такими сльозищами, — хлопчисько хотів, мабуть, показати, але забув, що в нього зв’язані руки.

Запала тиша. Ми йшли по коридору, час від часу наші обличчя обдував вітер — приносив запахи вологи й землі. Нагадував, що попереду є вихід.

— І хто переміг? — запитала я. — Живі?

— Узагалі-то так, — Максиміліан зітхнув. — Узагалі-то… мій прадід зумів зачарувати майже всіх старих: закатати їх у кам’яну сіль, засолити, наче оселедців. Далеко звідси, на півночі. Вони там. Але вони ж безсмертні. Кажуть, — Максиміліан запнувся. — От моя мачуха каже… що вже зовсім скоро вони виберуться з соляної глиби, повернуться і відберуть свій світ назад. А живих, які їх скривдили…

Він раптом зупинився. Я обернула голову. По блідому обличчі Максиміліана струмками котилися сльози.

— Ви не розумієте! Вони можуть будь-якої миті… вирватися. А я ж прямий нащадок Аррдаха, некроманта, який їх переміг. Вони насамперед мене шукатимуть. Вирвиока он уже знайшли.

— Ти ж кажеш, що всі вони в солі, — незворушно зазначив Уйма. — Хто ж його повісив?

— Не всі, — промурмотів Максиміліан. — Деякі, хто був ближче до краю соляної глиби, змогли язиком пролизати собі вихід і звільнитися. Тепер вони… ходять. Чекають, поки звільняться решта.

Холодний вітер знову прогудів тунелем. Я затремтіла.

— Мені необхідно забратися звідси, — жалібно сказав Максиміліан. — Я так чекав… Я чекав: рано чи пізно прийдуть люди з-за Печатки. А отже, у них ключ. Отже, я піду. Піду — значить урятуюся. А мертві-безсмертні, якщо мене піймають, знаєш що зроблять? — його обличчя заблищало від сліз. Кінчик носа почервонів.

— Ну й дурний. Пояснив би по-хорошому, — я відвела погляд.

Уйма фиркнув:

— Ти, магу дороги, вуха не розпускай. У нього руки зв’язані, то він язиком чеше. Дивись, начебто вихід?

Кроків за тридцять попереду тунель закінчувався широкими залізними дверима.

— Так отож. Уяви собі. Ось ти поліг у бою, прийшов у царство мертвих, тут тобі м’які подушки, їжі й питва від пуза, красуні, курильниці, все як слід. І раптом з’являються паршиві некроманти, виганяють тебе, чесного мертвого воїна, із твого чертога, хочуть самі мед-пиво пити й цілувати красунь. Я б образився.