Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей. Страница 55

— Я клянуся!

— Не клянися, цього не потрібно. Ліно…

Він замовк, і я раптом злякалася, що він скаже: та нічого. Я пожартував. Полетіли додому.

— Ліно, — почав він знову. — Олександр, якого ти добре знаєш, принц Олександр, мій син… його підмінили.

— Тобто?!

Я чекала чого завгодно, тільки не такого зізнання.

— Олександра… як тільки він народився — підмінили.

— Хто?!

— Є такі істоти. Та ти й раніше, напевно, чула. Подібні випадки траплялися безліч разів, і ще, на жаль, траплятимуться. У ті дні на Королівство напали, почалася війна, я виїхав захищати дальні кордони. Мати Олександра хворіла, а нянька повелася безпечно. Вона сподівалася, що ніхто нічого не помітить, але коли я повернувся — з першого погляду розпізнав підміну.

Оберон замовк.

— Ну, тоді все зрозуміло, — сказала я тремтячим голосом.

Король подивився на мене так холодно, що я заледве язиком не подавилася.

— Нічого не зрозуміло. Олександр — мій син, я його виростив і відповідаю за його долю… безславну, якщо чесно. І ти не скажеш йому ні слова. За жодних обставин.

— Так, ваша величносте, — промурмотіла я покірно.

Оберон знову замовк. Я чекала, поки він збереться з думками.

— Багато років після цього я шукав… другого свого сина. Там, куди його затягли ще дитиною.

— Знайшли?!

— Так, — очі Оберона спалахнули. — Давно знайшов. Давно за ним стежу. Зараз він учиться на третьому курсі авіаційного інституту за три зупинки метро від твоєї школи.

— Що?!

— Ти нікому нічого не скажеш, — знову попередив Оберон.

— Це значить…

— Це значить, що за народженням він справжній принц.

— Ви заберете його сюди? До Королівства? Ви нарешті заберете…

— Ніколи я його не заберу, — у голосі Оберона скрипнув полярний холод. — У нього є батьки, мама й тато, бабуся й дідусь, які обожнюють його, а він їх. У нього є майбутнє, бо він дуже розумний і роботящий хлопець. Я з ним навіть ніколи не заговорю.

— Але чому…

— Подумай своєю дурною головою, чому. Подумай про нього. І подумай про Олександра.

Стало тихо. Тільки хвилі шуміли.

— Я зрозуміла, — сказала я ледве чутно.

— От і молодець.

— Але як же ми…

— Дуже просто. Ти візьмеш Стеллу із собою — у твій світ. І вона там вийде заміж за… Олександра. За Сашка.

— А якщо він не захоче?

— Тоді все пропало, — сказав Оберон, але не суворо, а з іронією. — Не бійся. Якби на місці Стелли опинилася Філумена, чи Розіна… кожна із цих принцес, нічого не вийшло б. Але доля обрала Стеллу… Доля. Або Ліна Лапіна.

— Ваша величносте, — пробелькотіла я.

І тоді він обійняв мене за плечі.

Ми сиділи й дивилися на далекий берег. Звідси було чудово видно замок, освітлений вогнями. Відбивалися зірки у воді, а на глибині плавали, наче зірки, особливі світлі риби. Одна на секунду вискочила з води, я побачила випнуті очі й фосфорилювальні «горошки» на шкірі. А потім вона знову пірнула вглиб.

— Я піду з вами, — сказав Оберон. І схилився до самого мого вуха: — Ліно…

— Так, ваша величносте?

— Спасибі… тобі.

Епілог

Був весняний день. Накрапав дощик. І світило сонце.

По всьому місту розпускалися бруньки. І щебетали птахи: незабаром травень!

Біля воріт авіаційного інституту юрмилися студенти, в основному юнаки. У них свій головний біль: незабаром сесія!

— Як же він виглядає? — розгублено запитала Стелла.

— Ти дізнаєшся, — сказав Оберон.

Ми разом стояли на протилежній стороні вулиці. На Стеллі був короткий ліловий плащик і смішний берет на голові, а в руках вона невміло тримала нерозкриту парасольку.

— Не бійся, — м’яко сказав Оберон. — Ми ж тут.

— Тільки переходь на зелений, — скоромовкою нагадала я. — Пам’ятаєш, що я тобі розповідала про світлофор?

Вона непевно кивнула й покрокувала до переходу. Там саме загорілося зелене, Стелла прилаштувалася за кількома бабусями, які тягли сумки з базару й щось голосно обговорювали.

За переходом бабусі повернули праворуч. Стелла зупинилася на краю тротуару й невпевнено поглянула на нас із Обероном. Я очима вказала їй на хлопців біля входу.

— Не видивляйся надто пильно, — тихесенько сказав Оберон. Мені хотілося взяти його за руку, але я не наважувалася. Тоді він сам стис широкою теплою рукою мою замерзлу мокру долоню.

Стелла повільно рушила вулицею повз авіаційний інститут. Вона йшла, дивлячись перед собою, й не бачила, куди йде, і тому, звичайно, не встигла відсахнутися, коли з воріт вискочив, лавіруючи в юрбі, високий хлопець із плоским портфелем під пахвою.

— Ой!

Вони опинилися віч-на-віч. Хлопець в останню мить чудом устиг загальмувати. Стелла дивилася на нього знизу вгору — з подивом і жахом. А я побачила обличчя хлопця й сама мало не зойкнула: він був справжнісінька копія Оберона, тільки молодий і без бороди!

Король сильніше стис мою руку.

— Ти хто? — запитав хлопець отетеріло. Диво — я чула його слова на відстані, крізь гуркіт вулиці й шалене горобине цвірінькання.

— Стелла, — злякано відповіла принцеса. — А ти хто?

— Сашко, — він поправив під пахвою свій портфель. — Ти… далеко зібралася?

Вона кліпнула:

— Я… не знаю.

Молодий Оберон посміхнувся.

Я раптом зрозуміла, що всі його товариші-студенти дивляться на них, а більше — на Стеллу. І навіть викладач років шістдесяти, який саме виходив з воріт, зупинився й уп’явся в Стеллу поглядом. І я знала, що вони всі побачили: наче над головою принцеси припиняється дощ, а під ногами світлішає небо в синіх калюжах.

Напевно, їм усім у цю мить здалося, що ця дівчина прийшла з іншого світу. Може, навіть хтось із них подумав, що вона казкова принцеса, незважаючи на ліловий плащик і кумедний берет.

— Ну, а-а-а, — сказав Олександр. — Як ти дивишся на горнятко кави?

— Дивитися не дивлюся, — Стелла всміхнулась, — а от щодо випити…

— Тоді ходімо!

І він узяв її під руку.

Вони завернули за ріг. Усі дивилися їм услід. І ми з Обероном теж проводжали їх поглядом. І стужавілі бруньки лунко лопали в них над головами, і привітальним хором співали горобці.

— Королівство врятовано? — запитала я пошепки.

Король нічого не відповів. Просто підвів мене до кіоску й купив морозива — мені й собі.

І от ми з королем Обероном, могутнім магом і шляхетним правителем, вирушили весняним містом, поїдаючи морозиво й нічим не переймаючись. Звичайно, нам варто задуматися над зникненням Максиміліана чи поміркувати про долю принца-деспота, або про те, як повернути принца-саламандру в країну вулканів разом з молодою дружиною. Нам було про що подумати, але ми просто йшли, небо віддзеркалювалося в калюжах під нашими ногами.

Тепер ми обоє точно знали, навіщо давалася та давня королівська Обіцянка. І жоден з нас не жалкував про те, що заради неї довелося пережити.

УДК 821.161.2-312.9

ББК 84.4 УКР6-445

Д99

Дяченко, Марина Юріївна.

Дяченко, Сергій Сергійович.

Д99 Королівська обіцянка : роман / М. та С. Дяченки; пер. з рос. — К.: Гамазин, 2008. — 392 с. — (Серія «Зоряний гість»).

ISBN 978-966-2938-11-5

Така собі пересічна справа: п’ятьом принцесам знайти п’ять принців… Хіба що одна дещиця: Королівство — це новий світ в безмірі невідомого, і тут немає чужоземних принців. Просто немає.

Отже, виконати королівську обіцянку неможливо, а не виконати її — втратити Королівство. Чим і ким пожертвує маг дороги заради виконання королівської обіцянки?

Чим і ким пожертвує король Оберон — і заради чого, власне, ця жертва?

Чим і ким можеш пожертвувати ти?

УДК 821.161.2-312.9

ББК 84.4 УКР6—445