Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей. Страница 15
І я таке хочу!
Дядько Щук усадовив нас із Гарольдом за столик під кришталевим кетягом винограду. Світло дробилося в кожній виноградинці, переливалося червоним, зеленим, бірюзовим. Навіть Гарольд, здається, забув про свої біди й заусміхався, передчуваючи чудовий вечір.
— Бачиш його? — дядько Щук схилився до мене, ткнув пальцем у Гарольда. — 3 батьком його сто морів пройшов. Оце був друг! На дні упокоївся. З наших був, із простих. А син уродився в Королівство… І от тепер — прощайся. Жили-поживали — все, йдуть, а чого їм не сидиться? Сиділи б… Несе їх лиха година по таких місцях, що не за столом буде сказано. Кортить. А чому?
— Дядьку… — Гарольд спохмурнів. Посох його, притулений до спинки стільця, упав. Гарольд поставив його знову — посох знову впав.
— Та прилаштуй його де-небудь, — сумно порадив дядько Щук. — Я розумію. Король сказав — у похід, значить, у похід. Ну коли востаннє за пристойним столом сидите… Що тобі, Гаре? Солодощів?
— Так. — Гарольд прилаштував свій посох у кутку. — І їй, — кивнув на мене, — теж.
— То ти дівчинка? — дядько Щук якщо й здивувався, то не дуже. — Ох, часи настали, в Оберона в магах дороги дівчинка служить… Зараз принесуть.
Він підвівся й вийшов за кришталеву стіну. Стіна була нерівна: тінь дядька пливла, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби віддзеркалення в кімнаті кривих дзеркал, і, нарешті, зустрілася з іншою тінню. Було чути нерозбірливий шепіт — здається, дядько замовляв для нас вечерю.
— Тут усе дорого коштує, так?
— Ага, — Гарольд усміхався. — Зараз вино принесуть. Солодке. Тобі теж можна.
— А в тебе батько був моряком.
— Так.
— А чому ти не розповідав?
— А тобі хіба цікаво?
Я замовкла, роздумуючи, образитися чи ні?
Дві тіні за кришталевою стіною розійшлися. Дядько Щук повернувся, і майже відразу нам принесли тацю із трьома великими склянками. Одну дядько підсунув Гарольду, другу поставив переді мною, третю взяв собі.
— Ну, діти мої, — він раптом підморгнув мені, наче ми були сто років знайомі, — легкої вам дороги через землі невідкриті, через пітьму, через морок…
Ми цокнулися. Мені не сподобався запах червоного напою. Якийсь дуже нудотний, неприємний.
Я торкнулася губами краю склянки. Нехай дядько думає, що я п’ю. Не скаржитися ж, що в їхньому розкішному ресторані вино гидке.
Гарольд відпив половину зі своєї склянки. Блаженно усміхнувся. Я пригадала, як ми на дні народження Ритки пили шампанське, потім, правда, Лесик перекинув Ритчин акваріум із рибами, однак шампанське принаймні було смачне. І пахло приємно. На відміну від цієї гидоти.
В зал увійшли нові відвідувачі, зайняли стіл навпроти. «А мені буде нудно», — подумала я. Як бувало нудно з гостями вітчима — начебто всі задоволені, їжі на столі вдосталь (увесь день готували), і говорять, говорять, сміються, а нудно, хоч лізь під стіл.
— Зараз, — сказав дядько Щук. — Зараз овочі принесуть, потім гаряче, потім солоденьке — для зору корисно… Піду погляну, як вони там.
І знову пішов за прозору стіну. І знову я побачила, як його тінь зустрілася з іншою тінню.
— Гарольде…
Він задумливо допивав своє вино. І все усміхався. Посмішка ставала все ширшою й ширшою…
— Гарольде?
— Га?
— Ні, нічого… Ти не п’яний?
— Маги не п’яніють.
— Та ну?
Він дивився на свою склянку, неначе милувався її вмістом. Знічев’я я обвела поглядом кришталевий зал.
Ті, що були з дитиною, підвелися, щоб іти. Нові відвідувачі, троє людей в однаковому темному одязі, про щось радилися, зблизивши голови. Один із них мигцем поглянув у наш бік.
Мене пройняв холодний піт. Погляд був не випадковий. А той, хто його кинув, кремезний чоловік з таким блідим обличчям, що у світлі кришталю воно виглядало синім, видався мені дуже лихою людиною.
Можливо, він узагалі вампір. Тільки у вампірів бувають такі одутлі білі обличчя і темні, майже чорні губи. А очі, навпаки, світлі, жовтуваті.
— Гарольде…
— Ну?
Мій учитель сидів перед порожньою склянкою, впирався руками в стіл і явно прагнув не впасти носом на стільницю. Очі в нього були безглузді, круглі, скляні.
Чому я не заволала від страху? Як я зрозуміла, що треба поводитися тихо?
Швидко глянула за кришталеву стіну. Дядько-тінь радився з невідомою темною тінню. Вдалося розібрати деякі слова в цьому шепотінні чи це тільки вчулося?
— Як домовлено. Отримаєш. Робіть, а мене залиште. Привів — і все. Ні, ти зачекай…
В очах Гарольда був страх. З ним явно діялося щось не те, він не чекав такої каверзи від склянки вина, адже він мені, дівчинці, не рівня — майже дорослий чоловік…
— Гарольде… Твій дядько заманив нас у пастку.
Він усе-таки впав обличчям на стіл, і я подумала, що в склянці була отрута і все пропало. Як вибиратися? Повз синьолицих, що сидять і зиркають? І як мені вибиратися — самій і кидати Гарольда?!
Проте голова хлопця одразу ж підвелася. На обличчі в нього було напруження штангіста, який ось-ось провалить чергову спробу.
— Лін… но… тікай.
Я голосно розсміялася й пошарпала його за плече, щоб синьолиці, котрі по черзі зиркали на нас, не зрозуміли, що відбувається.
— Куди я втечу? — запитала я, не припиняючи по-дурному хіхікати. — Думай, що робити… У тебе ж є посох…
Голова Гарольда знову впала, лобом розколовши порожню склянку, уламок врізався в брову. Дядько і той, з ким він розмовляв за стінкою, розійшлися. Дядько Щук вийшов у грот і рушив до нашого столика. Обличчя у нього було напружене, очі так і бігали. Він побачив лежачого Гарольда, осколки порожньої склянки, швидко глянув на мою, все ще повну по самі вінця…
— Чому ж ти не п’єш, дівчинко?
Я підвелася, тримаючи в правій руці повну склянку. Посміхнулася дядькові Щуку…
Як в житті все повторюється!
Я з розмаху вихлюпнула це вино просто в його широку матроську пику. І перш ніж він протер очі, встигла схопити посох Гарольда, який стояв у кутку.
Це я, Ліна Лапіна. Новий маг дороги. Нічого не вмію, проте дядько Щук про це не знає!
Він і справді не знав. Побачивши посох, спрямований йому в груди, припинив лаятися й відступив на два кроки.
— Е-е-е… Ти… дівчинко… а я до чого?
Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали!
Я глянула на столик навпроти — синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене.
— Гарольде… Гарольде!
— Кві… тка, — пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить.
Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?!
— Квітка, — стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати…
Квітка — це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?!
Синьолиці рушили на нас — повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла.
«Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», — і вона оживе…»
Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом:
— Оживи!
Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися.
— Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ!
Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком.
І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа…
Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!»