Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей. Страница 6

— Але, — у мене раптом затряслися коліна, — я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості — яка я була боягузка й дурепа…

Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула — він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря було спрямоване просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи — і стала б моя ганьба невідворотною…

А так — я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали.

— А ти кажеш, не виходить, — дуже серйозно зауважив Оберон. — Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати — так і зникнуть років до вісімнадцяти.

Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки запитала з докором:

— Ви ж могли мене вбити?

— Нісенітниця, — він навіть посміхнувся. — Поглянь…

Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить — і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше.

— Це такий кинджал?

— Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

— Правда? А що ще можуть маги?

— Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. І мені страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. Хоча якщо згадати Зайцеву, то це було б дуже до речі. Захотілося літати — так захотілося, що пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшою.

— Обероне…

— Так?

— Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

— Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок — і ти вдома. Та й по всьому.

— А якщо, — я затнулася, — якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?

— Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують і усталені. А мандрівне Королівство — нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.

— А, — у роті в мене пересохло, — мандри… це… як довго?

Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?

Я уявила собі: один крок — і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри… І за невивчені уроки… І за невитертий пил… І так жити, жити і знати, що була в Королівстві й сама — сама! — від нього відмовилася.

А головне — знати, що Оберон мене зневажає.

З іншого боку, я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…

— Обероне…

— Так?

— А ви вмієте вбивати поглядом?

— Так. А що?

— Нічого, — я насилу ковтнула. — А загалом ви суворий король?

— Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?

Я знітилася:

— Ні, я про таке не думала… Але в дорозі… там же небезпеки? Ви казали щось про чудовиська.

— Так.

— Отже, там можна загинути?

Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.

— Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отак. Тепер вирішуй.

Розділ четвертий

Зло не має влади

— На ось, вибери собі, — Гарольд кинув переді мною на стіл купу одягу, переважно шкіряного. Чистим він вважався дуже умовно, і запах від нього був так собі. Я двома пальцями взяла велику чорну куртку із металевими заклепками.

— А може, залишити мій? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

— Там, куди ми йдемо, таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він добряче скидався на тих десятикласників, що дружили з Лозовою і Зайцевою. Нахабний тип. І мені дуже не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет, поставив мене перед ним і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

А я ж сподівалася, що вчитиме мене Оберон!

— Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? — тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих, і, поки я відшукала невеликого розміру штани і підходящу куртку, вибору в мене не залишилося.

— Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

— Відучуємося говорити: «Слухай, Гарольде». Вчимося звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала, що досі в нього в підпорядкуванні нікого не було. Мені випала честь бути першою піддослідною свинкою.

— Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

— Ще раз скажеш «Оберон», і я тобі ніс розквашу. Кажи «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Гаразд-гаразд. Ще невідомо, хто кому перший розквасить ніс.

Перевдягатися довелося тут же, на складі, за штабелем потертих сідел (здається, сідла були не для коней — завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягнула штани, сорочку й дуже довгу для мого зросту куртку. Взула чоботи — наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші.

Гарольд оглянув мене (повне чуперадло, якщо чесно) і залишився задоволений.

— Урок перший, — він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. — Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стрілка і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом із обладунком. У порожній голові «лицаря» палахнуло, з усіх щілин обладунка повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу струменіючу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а по балках розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя, ніби указка, піднявся до цієї плями.

— Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

— Зло не має влади, — слухняно повторила я.

— Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто… і там потренуємося. Тільки гляди, від мене — ні на крок!

Дарма він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. Один раз навіть вхопила його за рукав — щоправда, відразу ж схаменулася й прибрала руку. Ще подумає, що я боягузка!

Раніше мені здавалося, що в Королівстві дуже мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати — і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки бородаті, довговолосі, схожі чи то на розбійників, чи то на рок-музикантів. А жінки різні — і високі, і маленькі, одягнені багатше й бідніше, то чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті траплялися — справжнісінькі відьми. І всі одночасно балакають: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…