Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса. Страница 11

скульпторові, бо в тебе так нізащо не вийшло б», — розпочала сварку Леся. «Яке тут мистецтво? —

гарячкував Рудий. — Теж мені мистецтво: зробити одну маску і наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво». «Це різні обличчя, — не здавалася Леся. — Придивися, але ж у тебе немає

очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе», — це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий був розлючений. Більше я її не бачила. Рудий бачив її на вечірках із моїми

колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів

вона нарешті вийшла заміж.

Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість його

дуже тягне до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що Рудий має так звану нетрадиційну

орієнтацію. Втім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала мамі фатального листа, в якому звинуватила

Рудого в цьому гріху. Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з'явилася Христина

Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька

і повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна

посмішка. «Придатне житло» знайти було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав'язались стосунки.

Христина була старша за Рудого, я достеменно не знаю, яка в них була вікова різниця. Втім, це було не так

важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала

яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Вона називала його генієм, вона присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася усіма його

справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в

рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів

різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо — бути

коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на

думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її

планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася і про мене. Піклувалася, чи сподобалася мені їжа, чи не заважає мені її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Взяти хоча б цю її турботливу звичку — щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко

містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба

стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого в цій пропозиції не було.

Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що в мене хронічний панкреатит і після ковтка

молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток

молока може мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис:

«Міністерство охорони здоров'я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не

здивувалася б, якби дізналася про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, ніяких підозр, я тихо

помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона

могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з

Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Втім, Христині моя відвертість була непотрібна, їй був потрібний лише Рудий. Приборканий Рудий — як

підтвердження її жіночості. Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти

гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалась через те, що

Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, може, трохи і хвилювалася. Але я добре знала Рудого, знала, що

воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними

прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони коливалися, як

маки в полі. Рудий, старий вовк, відразу впізнав, що це вони і є, червоні прапорці — небезпека його

чоловічої волі. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не

питала в Рудого, хоч йому і кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати

історію цієї розбіжності в характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого була Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав

Рудий: «безмежно талановита жінка». Една виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її

талановитість. А ще він повідомив мені, що «цього разу я закоханий до нестями». Всі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни були великі зелені очі, які вміли

змінювати свій колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та

морськими. Ще він називав їх «очі, як у русалки». Я не пам'ятаю, щоб чиїмсь очам він приділяв стільки

уваги і не шкодував стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу і клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо вона

щось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку вона сплітала в

косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що косички вона плела й мені. Вона тихо

підходила до мене, мовчки. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і

розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, і я

відчувала себе ковдрою в зелену клітину, що лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим

волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, — лагідно почала я. — Едно, відтепер ти можеш

робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа

подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу й зайшлася в риданнях. «Ти мене не

розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш з самого початку, ти

це навмисно. Ця лялька — це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це — ти». Вона насилу заспокоїлася.

Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Една була практичною особою. Я не

вважаю практичність вадою, тим більш, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але

практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не

підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це

мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не

гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів'я на цю тему, але наш народ придумав на такі

випадки ось це: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Можливо, я несправедлива до Едни, цілком

можливо, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай

собі. Хто їх знає, цих литовців.