Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения. Страница 3

- Вона не брехала. Але могла щось вигадати і повірити у свою вигадку. Пожаліла хлопця-каліку з гарним обличчям.

А я виник від чогось банальнішого.

- Гадаю, що твоя мама сказала правду.

- Можливо. Але це неможливо встановити. Минуле зникає без сліду.

- Ти є слід.

- Не знаю. Єдине, чого можна бути певним, - я бачив запис у її трудовій книжці. Вона направду працювала в Карелії в притулку для інвалідів тої війни. Звільнилася за кілька місяців до мого народження. Отже, моє місце зародження саме там… А місце народження - те містечко, де ми з нею жили, поки я не поїхав навчатися в університеті.

У кімнаті готелю стало тихо. А хотілося ще говорити.

Говорити і слухати. Але слів не було. Нарешті він знову порушив мовчання:

- Навіть якщо це й вигадка… але це ще одна народна історія про український секс… чи про українське кохання…

- А чому саме про українське? Як на мене, в тому страшному будинку… були всі народи.

- Мама казала, що виявила особливу увагу саме до того basket-baby, тому що коли в нього гноїлися обрубки, він марив по-українськи. Вона навіть не сказала «по-українськи».

Сказала: «по-нашому».

За вікном мерехтіли нічні вогні чужого міста. Над ліжком у номері готелю ніжно блимав світильник. Чоловік і жінка міцніше обнялися в гіркоті солодкої шлюбної ночі.

Голий ювілей

Сефер Єцира

Досвід її життя ніяк не сприяв тому, щоби вона бодай якоюсь мірою захопилася нумерологією. Круглі дати завжди підводили, несподівану радість приносили якісь випадкові числа.

Вона була переконана: всі властивості надали числам люди, а числа як такі нічого в собі не містять. І отой самий ювілей, оте число п’ятдесят, яке чи то люблять, чи то не люблять, але ніяк не може не враховувати ніхто з тих, хто послуговується десятеричною системою числення, воно також штучне.

Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п’ять.

Тоді як справжній давньоєврейський ювілей - це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей - це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого.

Але й перший ювілей має особливий сенс, якщо надавати великого значення семи й семи разам по сім… А чи було десятеричне числення в часи написання Сефер Єцири? Ото питання!

Як повідомляють мудрі книжки, - раз на 50 років рабо- власники-юдеї відпускали на волю рабів. Але, якщо не виходи ти на рівень великого знання, лишатися в колі повсякденності, то в житті сучасних громадян число 50, коли воно стосується людського віку, має якийсь варварсько-сакральний сенс, позбутися магії якого майже неможливо. П’ятдесят років треба неодмінно святкувати. Святкувати гучно, п’яно, із залученням великих грошей, які рекомендується починати відкладати, тільки-но тобі виповнилося сорок вісім. А то й раніше. Інакше ти просто не шануєш усіх, хто добре ставиться до тебе. Тих, хто готовий щиросердно тебе привітати. Тих, хто готовий подарувати тобі дорогу й непотрібну річ. Тих, хто також готується гуляти свій ювілей, і тебе вже внесено до списку запрошених. Їй пригадалося, як вона ще малою дівчинкою була з мамою на першому в своєму житті п’ятдесятиріччі, що його гуляла тітка Марія, їхня далека родичка. Було дуже багато гостей, раніше вона не бачила, щоб до малометражної квартири вминалося стільки люду. Було дуже багато всіляких наїдків.

Але запам’яталися не люди й не ковбаси, а величезне декольте ювілярки і те, як вона весь час легко вимовляла погані слова.

Ті, за які вчительки викликали до школи мам маленьких лихословів і погрожували виключенням із піонерів, тодішнім аналогом вічних пекельних мук.

- Ти, Маріє, стежила б за мовою, тут діти!

- А що тут такого? Час біжить швидко! Дитині скоро й самій буде п’ятдесят! - відповідала п’яна тітка Марія. Мама й не знала, як прокоментувати дитині тітчину лексику. Одначе не забрала маленької дочки з нечестивого свята, де лисі череваті дядьки піднімали чарки за те, аби перестиглій іменинниці й надалі було з ким скакати і в гречку, і в кукурудзу, а та гучно реготала, ніби її лоскотали під пахвами.

Час і справді біжить неймовірно швидко. Сім сімок, що їх так полюбляє Бог, промайнули, як сім тижнів. Жах ювілею прийшов і став під дверима її оселі, як міліціянт із кайданками. Що робити? Продавати старе авто хворого чоловіка, аби добряче напоїти кілька десятків жадібних до гульні й наїдків перестарків, щоб і вони, дійшовши до потрібної стадії сп’яніння, піднімали чарки за її хмільний і стиглий жіночий полудень, себто за стегна, на яких тріскають усі колготи, за відсутність талії, за живіт, що його не годна замаскувати жодна «грація»?

- А ти зорганізуй собі глибше декольте! Це дуже відвертає чоловічі очі від талії, якої нема! - порадила їй від щирого серця її шкільна подруга Олена, яку вона нещодавно зустріла просто на порозі свого університету. Вони з нею давно не бачилися. Коли хтось, кого знаєш віддавна, весь час перед очима, то його/її вікові зміни перебігають не так кричуще.

Олена корчить із себе стильну пані, в неї коса спідниця із золотими торочками, розстебнутий кожух посеред зими, рясне намисто в глибокому декольте, хустка, що невідомо як тримається на одному плечі. На животі - широкий пояс із металевими бляхами, певне, покликаний маскувати катастрофічне наближення талії до стегон.

- У тебе ще є місячні? - питає Олена, і вони гучно регочуть на всю вулицю. Згадують, як незліченну кількість років тому замикались у кабінці шкільного туалету, і та, в якої почалося раніше, демонструвала ще не проініційованій, що воно таке.

- А зараз нібито продовжили, - відсміявшись, каже одна з клімактеричок.

- Що продовжили?

- Жіночий вік.

- Хто продовжив?

- Мені моя дочка написала з Німеччини, що в останні роки продовжили.

- Дочка тебе повідомила. А хто продовжив? - регоче Олена.

- Не знаю. Природа продовжила. Суспільство.

- Чи Бог.

- Може, й Він.

Колись вони з Оленою та з Нінкою, ще однією їхньою однокласницею, кілька років поспіль святкували колективні дні народження, оскільки народилися в один місяць.

- Може, й зараз скооперуємося?

- Борони Боже! Я думаю, як би взагалі уникнути цього!

- Ти геть розум втратила? - Олена сповнена панічного жаху. - Ти хочеш не дожити до п’ятдесяти п’яти? Цей ювілей треба неодмінно святкувати!

- Хто сказав?

- Бог! Бог велів!

- А де це записано? На яких скрижалях? Десять заповідей не містять наказу святкувати ювілей.

- От єзуїтка! Відразу видно, що пишеш книги та береш участь у «круглих столах» на телебаченні! На все в неї є відповідь! А Нінка, до речі, вже замовила п’ятсот троянд до свого ювілею! - І куди вона їх планує встромляти?

- Не твоє діло! - в Олени з’являється несподівана агресія, ніби її дуже образили.

- Валеріє Миронівно! На факс ректорату прийшов лист для вас! - озивається до неї секретарка ректора, яка поспішає з обідньої перерви. - Іди, Миронівно! Читай свій лист!

Найкращі подарунки завжди робить доля. Прийшло за - прошення на двотижневий семінар із технологій індивідуального лідерства. Вона надсилала тези вже давно, і от її запросили. І саме на ті дні, коли… Отже, проблема святку- вання ювілею в стінах УГС (університету гуманітарних стратегій), де вона завідує кафедрою постмодерної толерантності, відпадає. Бо вже готова була йти до ректора, брати відпустку на два тижні, але все відкладала слизький візит. Адже ректор не міг збагнути, як можна не гуляти того, чого не гуляти не можна. А тут цей семінар. Звісно ж, тут ректор не відмовить.