Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения. Страница 8

- Тут вийдете? Я не можу з’їжджати з траси.

- Ой, дякую! Дякую! - Вона все-таки простягла водієві одну з великих купюр з не своєї сумочки.

- Та сховайте ви гроші! Тільки виходьте швидше. Тут не можна стояти.

Вона вийшла. І побачила, що вже зовсім темно. В небі блимають зорі. Світить повний місяць. В його дев’ятиповерхівці світяться майже всі вікна. Там кипить життя. Зараз лише п’ятнадцять по дев’ятій. З помешкань на першому поверсі пахне смаженою цибулею. Вона здригнулася від страшної судоми, затулила рота рукою й відступила в темряву, до темних кущів, якщо раптом знудить. Але повіяв вітерець, запахло бузком, і їй стало легше.

Вона розшукала телефон на стіні його будинку. Але в знайденій сумочці нема телефонної картки. Тільки весь час плутаються непотрібні великі купюри, ах, Господи, а в моїй сумочці була зовсім нова картка на сто двадцять хвилин, так, а чи був там паспорт? Тепер ті негідники можуть знайти її, і тоді вже доведуть справу до кінця… Так, здається, паспорта там не було, але було посвідчення з роботи, буде морока його поновлювати, і так само по ньому можна її знайти… І тільки зараз вона помічає, що її сумочка висить у неї на плечі, певне, ще відтоді, як вона йшла вздовж траси, поспішаючи по свою скупу порцію ніжності. Добре, що ніхто не звернув уваги на жінку з двома сумочками, одна на плечі, друга в руках, от комічне видовисько!

Поки вона, незграбно тримаючи під правою пахвою знайдену сумочку, шукає у своїй, яка висить на лівому плечі, телефонну картку, телефон займає група підлітків. Вони довго регочуть біля автомата, встромляють і висмикують картку, кличуть до дроту то Лєну, то Вітю. А вона нервово чекає неподалік, бліда розпатлана жінка з двома сумочками в руках. Її раз по раз хапають судоми нудоти, але рятує бузковий вітерець із темряви. Нарешті підлітки звільняють телефон. Вона набирає його номер. Їй кажуть, що він уже ліг спати. Ще не було десятої, й вона зважилася зателефонувати вдруге. Була готова говорити «Покличте його, прошу, це дуже важливо!», але цього разу слухавку він узяв сам.

- Щось сталося?

- Так, якісь п’яні пики завезли мене в ліс, я втекла випадково!

- Де ти? Я зараз вийду.

Він вийшов, і вони стали під кущем бузку, і вона розповіла йому і про чергу на маршрутне таксі, і про те, як рушила пішки, і як опинилась у пошарпаному авті, де поролон сиплеться з дірок у дерматині, і як випадково вирвалася звідти, і про повернення до міста, і про чужу сумочку.

Він допоміг їй розібратися із вмістом тої сумочки, де крім грошей були тільки чиїсь губні помади й пляшечки парфумів. Не було ні документів, ні записника. Він сказав, щоб вона й не думала шукати ніяких власниць. Сама доля дає їй матеріальну компенсацію за моральні збитки. Їй ще довго буде млосно від тих парфумів. Це зрозуміло. Але гроші, як відомо, не пахнуть, і навіть не смердять. І він переклав їх до її сумочки. А чужу протер хусткою, щоб у разі чого не лишилось ніяких відбитків пальців, і закинув її далеко в кущі.

Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її.

І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.

- Ходімо до гаражів, - він повів її поміж дев’ятиповерхівок.

- Вибач, я… може, недоречно зателефонувала…

- Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала.

Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.

Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.

- Ти зачекаєш, поки він під’їде? - нервово спитала вона.

- Так, звичайно, звичайно.

Вони лишилися самі у темряві серед густої весняної зелені.

Він поклав їй руку на плече й прошепотів:

- Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері. Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжності. І найстрашніше - залишитися без них.

- А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.

Він стиснув її міцніше, притяг до себе. Обережно торкнувся губами її чола, притулив її до грудей. Вона відчула його серцебиття. Так вони й стояли серед квіту бузку й шипшини, поки вдалині не засяяли фари. В ту ж саму мить він хутко відсторонився від неї.

У машині по дорозі назад вона знов пережила жах того, що могло статися з нею, від чого врятував Бог - або випадок.

Або доля. Так, доля. І та сама доля підкинула їй гроші - вона й сама не чекала від себе такої спритності! Витягла з-під сідниці того бевзя чужу сумочку, а її власна спокійно висіла в неї на плечі. А головне… головне, хоча побачення було неповним, і не було ні білого мартіні, ні чорних маслин, але свої вистраждані п’ять хвилин ніжності вона таки отримала.

Фронтові листи

Отже, наприкінці п’ятдесятих у великій комунальній квартирі на Великій Житомирській одну з кімнат займали мати й син. Батько повернувся був з війни, але по кількох роках помер від фронтових ран. Мати працювала у школі, син закінчував політехнічний інститут. На вечірці у студентському гуртожитку хлопець познайомився з дівчиною й закохався. Нібито взаємно. Вони цілувались у скверах, аж танули лютневі сніги. А потім він проводжав її до підворіття на одній з тих вуличок, які вели вниз від площі Богдана до Майдану, тодішньої площі Калініна. Далі вона йти не дозволяла, щось казала про лютого п’яного батька. І зникала в темряві. І тут його мати отримала путівку в санаторій. Директор школи наполіг, щоби вона поїхала, бо ж улітку путівку навряд чи дадуть, а полікуватися їй треба. Вчительки не люблять кидати роботу посеред навчального року, дирекція любить це ще менше. Але раптом усе сталося саме так, і мати зникла на двадцять чотири дні у лютому, посеред такої відповідальної третьої чверті.

Він привів кохану до себе, у них було кілька неймовірних побачень. А потім вона зникла. Зникла назавжди. Не прийшла на призначену зустріч до пам’ятника Богданові, де він чекав її кілька годин. Кілька разів він обійшов усі підворіття тих вуличок, шукаючи Віолу, - дівчина назвалася саме таким незвичним ім’ям. Заходив у крихітні кам’яні подвір’я, стукав у збиті з дощок прихатки-голуб’ятні, піднімався вузькими сходами у темні під’їзди. Ніхто не знав такої. Розпитував друзів, хто привів тоді на ту вечірку в гуртожиток чужу для їхнього гурту дівчину Віолу.

- То ж ти її й привів! - відповідали однокурсники.

А один раптом пригадав:

- Дівчина підійшла до мене і спитала, де Володька Сірий з п’ятого курсу? Їй показали. За хвилину вони вже кружляли в повільному танці під вінілову платівку 78 обертів. Отже, Віола прийшла в гуртожиток, вже знаючи, що їй потрібен саме він. Але навіщо, навіщо? Щоби звабити на кілька днів і зникнути?

Та болісно міркувати над цим він буде згодом. А тоді він був готовий обійти все місто, аби знайти кохану дівчину, від якої втратив розум, яка не могла зникнути просто так.