Князь Єремія Вишневецький - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 64

А козаки вже перескочили через греблю і врізались в польські полки, били, кололи, різали й топтали. «Тоді пани орали землю списами і устеляли болота прапорами, не чванились, що розженуть чорноту та голоту нагайками», — каже тодішній літописець Самовидець, що сам бачив на свої очі панську погибель.

Вітовський та Оссолінський якось вилізли з води, сіли на коні й покотили до князя Домініка з страшною звісткою. Вже сонце стало на вечірньому прузі, а козацькі шаблі все блищали. Багато полягло козаків, а ще більше впало додолу шляхетських голів на землю. На поляків напав жах і страх. Хто не впав додолу, кинувсь навтікача, скільки було сили. Вже козакам не було з ким і битись. Свіжі польські полки вже не виходили в поле на битву од страху.

Потомились козацькі руки. Пощербились шаблі об шляхетські шиї. Козаки повернули назад до греблі. Уся низина сливе суспіль була вкрита шляхетським трупом. На греблі й за греблею трупи лежали покотом. Суспіль вкрили землю шляхетські оксамитові та шовкові кунтуші. Злітались гайворони, зачувши кривавий поживок. Багато сліз пролилось по всій Україні та Польщі після того страшного дня.

— А ба! чванились пани, що розженуть нагайками і пооднімають в нас наші ридвани, цебто клунки та торби з сухарями. А теперечки мосьциві пани устелили нам шлях до волі своїми саєтами, парчею та оксамитами. Кажи гоц, аж як перескочиш! — сміялись козаки, вертаючись до табору.

І потоптали козаки дорогі шляхетські саєти та оксамити чобітьми, потоптали хлопи постолами та босими порепаними ногами.

Дуже вже завзято рубали козацькі та хлопські сокири та колуни, гріючи зашпори в пальцях, що позаходили віками в козацькі руки од польських морозів.

І поліг пишний цвіт польської шляхти! поліг не за славу, добро й волю, не за високу ідею, а за зло й кайдани, й неволю і те пекло для України, в котрому вони й надалі бажали смажити та шкварити народ на Україні.

А скільки поміж мосьцивими панами полягло й українських перевертнів, що наклали головами за пишний шляхетський рай, до котрого вони так спочували, і заводили пекло для своєї колишньої України! Скільки їх запагубило там своє живоття, і честь, і шану, і славне імення своїх предків, що захищали й боронили Україну од усяких напасників! Марно загинула й сила, й міць України!

Як Вітовський та Оссолінський вигреблись з бистрини і принесли страшну звістку на далекий кінець табору, до князя Домініка, пани трохи не зомліли од страху та жаху.

Князь Домінік тільки що всмак пополуднував з значними панами і ще сидів за столом. Стіл був заставлений срібним посудом, срібними блюдами, тарілками та мисками з усякими наїдками. Неподопивате вино блищало в золотих та срібних кубках та пугарях.

Вітовський та Оссолінський вскочили в намет мокрі, як хлющ, аж одежа на їх хлющала, подали страшну звістку і побігли далі, щоб оповістити других приводців війська. Князь Домінік схопився з місця, несамохіть вихопив шаблю з піхви і підняв її вгору, неначе для оборони. Йому чогось здалося, що козаки і татари вже недалечко, от-от незабаром вскочать в його обоз, в його намет. Він зблід, неначе здеревенів і закляк на місці з піднятою вгору шаблею. Перед ним майнули дикі татари, страшні козаки з шаблями, перед його очима ніби заблищали криві шаблі, блиснув пучок сириці: йому вже здавалось, що його ніби в'яжуть сирицею, скручують назад руки. Князь Домінік стояв і не ворушився. Вій нічого не примічав, нічого не бачив, нічого не чув. Страшна прийдешня доля неначе приголомшила йому памороки.

Поли намету одслонились. В намет вскочив жвавий Конецпольський, білий, як крейда, за ним вступив Остророг з каламутними, ніби згаслими очима, а позад їх стовпились натовпом усі значні пани, перелякані, непритомні.

Князь Домінік швидко опам'ятався, побачивши, що то були не татари і козаки, а його колеги, і заворушився.

— Що нам тепер чинити? Що почати? — крикнули пани до Домініка.

— Оступатись! тікати! — промовив ніби крізь сон князь Домінік.

— Треба зібрати військову раду і передніше ще порадитись, — тихо обізвався Остророг.

— Треба зібрати військову раду і порадитись, — механічно промовив князь Домінік за Остророгом.

Усі три приводці, усі найзначніші пани звеліли конюшим сідлати коні, скочили на коні й покатали на раду далеко за обоз, в чисте поле. Їм усе здавалось, що козаки й татари от-от незабаром набіжать на їх обоз, вже слідкують за ними навздогінці.

— Що тепер, «мосьці панове», нам чинити? — спитав князь Домінік в панів на раді.

— Треба доконче тікати, бо це непереливки! — крикнув дехто з панів.

— Треба тікати якмога швидше! — раяли усі пани і постановили передати верховенство й приводництво над військом князеві Єремії, а самі аж тряслися та все поглядали на обоз, чи не шугнули вже туди козаки й татари. Усім панам не бажалось їхати до Криму на одвідини гетьмана Потоцького та Калиновського.

Рада скінчилась. Пани поскакали в свій обоз і зараз послали верхівця в Єреміїн табір з листом, у котрому доручали Єремії приводництво над усім військом взагалі. Усі приводці й найзначніші пани зараз кинулись втікати, давши загад вирядити уперед ридвани з пожитками. Челядинці запрягли коні в карети. Пани метушились, бігали з переляку по наметах, сновигали, неначе козаки вже й справді нападали на самий обоз. Князь Домінік з переляку неначе остовпів, стояв в наметі й неначе нічого не бачив. Срібний посуд валявся на столі, а князь не примічав його; не примічали його й слуги і покидали на столі срібні тарілки, вази, жбани, неначе то були лопати або ночови та корита, не варті того, щоб їх забирати. Домінік вхопив в руки скриньку з червінцями, вийшов з намету й ждав, доки подадуть йому карету. Непосидящий Конецпольськнй вскочив в свій намет і з переляку не знав, що хапати, неначе його намет навкруги вже обняла пожежа. Хапкий, верткий, в'юнкий та спішний на вдачу, він і в звичайний час все чогось ніби кудись хапався, кудись поспішав, вертівся, метушився: і їв швидко, і пив ніби нахильці, і говорив, то запикувавсь, ніби нитки рвав. Тепер в цей страшний час Конецпольський метушився по наметі, крутився, як муха в окропі, не знав, що хапати, що кидати, брав одне й кидав на стіл, брав друге й кидав додолу. В його руки трусились, неначе в пропасниці. Він вхопив капшук з червінцями і навіщось кинув на стіл. Червінці брязнули і розкотились та розсипались по столі, по неприбратому срібному посудові. Дрижачими руками він хапав розсипані червінці й ховав їх в кишені. Йому в руки влізла золота сільничка з сіллю: він убгав в кишеню й сільничку, потім вхопив заразом з червінцями срібну чарку і засунув її в другу кишеню, а далі налапав окраєць паляниці, й паляниця опинилась в кишені. Повернувшись назад, він кинув оком на дорогий кинджал з золотим держалном, вхопив його й засунув туди ж таки, в кишеню. Кинджал штрикнув гострим кінчиком в ногу. Конецпольський крикнув, вихопив кинжал з кишені, пожбурив його додолу, а сам вискочив надвір, покинувши на столі капшук з червінцями.

За порогом він наткнувся на Остророга. Остророг, вхопивши в своєму наметі тільки оберемок латинських книжок, вискочив з намету й стояв непорушно, ждучи карети.

Конюхи подали карети. Приводні повскакували в карети без тями, без жодної свідомості в головах і кинулись навтеки до Старого Костянтинова. Князь Заславський тікав поперед усіх. За ним рушили навтікача усі значні пани. Лащ не діждався й карети. Накинувши на плечі наопашки кунтуш навиворіт і забувши надіти шапку, він вскочив на коня й шугнув конем, неначе птиця: він тямив, що козаки, впіймавши його, одразу розшматували б або й справді гепали б ним об палі.

Втікаючи самі перед вечором з обоза, приводці не подали навіть до військового табору загаду оступатись.

В тон саме час князь Єремія сидів коло свого намету й задумався, дивлячись на противний височенький берег Пилявки, де ворушився козацький невеличкий обоз. Єремія виряджував своїх жовнірів на герці з козаками, але не рушив усього свого війська в битву. Він певно ждав, який буде кінець баталії.