Зворотний бік темряви - Корний Дара. Страница 18

Обережно зазирнула юнакові в очі. Так. Біль і рішучість вкупі. Добре, дуже добре. Птаха обережно взяла мушлю в свої руки. Мушля досі пам’ятала час, коли була живою. Кінчиками пальців жінка відчувала це. Легке, ледь відчутне поколювання. Мушля хотіла до моря, мушля хотіла додому…

– Бережи її, Остапку. Вважай, не загуби. Мені чомусь здається, що вона не просто так знайшлася, і якщо це знак, то добрий знак. – Птаха повернула хлопцеві назад його скарб.

Той обережно розв’язав мішечок-оберіг у себе на шиї, який йому подарувала Птаха, коли вирушала в мандри на пошуки Мальви. Поклав туди мушлю, зав’язав мішечок.

– Це добре, що ти маєш завжди її біля себе. Вона не лише частинка твоєї рідної землі, вона маленький початок тебе чи продовження твого світу, втраченого світу. – Остап здивовано дивився на Птаху, вона додала: – Ти це зрозумієш. Бо немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

Гарний хлопчина і так добре все розуміє, не задаючи дурних запитань. Усе чітко й математично точно. Син своєї матері, не останнього вченого-кібернетика з мертвого світу. Птаха трохи знала її, навіть якось пробувала навернути до світла. Та сірість просто поглинула жінку. І не тому, що та була слабка чи немудра. Навпаки – була надто сильна, щоб опиратися впливу і світлих, і темних. Але чи можна опиратися коханню?

– Що ж, бачу, ти готовий, – стверджувала Птаха. – Зараз ми з тобою підемо до Південних воріт і через них помандруємо в світ Замерзлого Сонця. Птаха-Магура швидко нас домчить. Пересуватися за допомогою варгана тобі поки що не можна. Ти пригадуєш, що було минулого разу, коли ти наважився?

Остап пам’ятав. Він ледве тоді не помер. Кивнув на знак згоди.

– Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.

Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.

– Тут буває ніч? – навіть не запитував. Скоріше чекав спростування.

– Ні, – тихо відповіла Птаха. – Як і дня, навіть час тут зашерх. Ус е застигло, і все тут мертве.

– Мертве. Але ж… Ви щойно сказали, що немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…

– Молодець. Ти уважний учень, – похвалила хлопця Птаха і додала: – Якщо все тут і спить, то мертвим сном.

– Як же це так, Птахо, і чому? – не втримався і закричав Остап. І від того, що нічого не відчуває, і від розуміння, що зруйнували цей світ його земляки.

– Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів, галактик, релігій, вірувань, філософських учень та повчань. Бо, коли вбиваєш, пам’ятай, даність завжди повертається. Посієш смерть – вродить смерть, посієш біль – вродять сльози, посієш розпач – народиш горе.

Птаха опустилася на одне коліно. Набрала в жменю пилу й підкинула його вгору. І той кволо, зовсім нерадісно почав опускатися назад.

– Пил замість води… Я привела тебе до місця, де колись шумів океан. Як давно це було. Із води вибралося на сушу життя. Із маленької мушлі все почалося. Почався світ Сонячної Мушлі. Так красиво колись називали цей світ.

– Але ж, як це, пані Птахо? Чому? Ох, чому ви не втрутилися?

Почуте знання боліло, пекло. Остап зараз дорікав усім безсмертним – це вони допустили, не вберегли. Для чого тоді здалося те безсмертя, якщо воно не допомагає?

– Давай все за порядком. Ти добре роздивився все тут і що відчув?

– О Свароже, що тут роздивлятися і що відчувати? – роздратовано відповідав хлопець. – Тут усе мертве, і я нічого не відчуваю, тільки прикрість, біль та нерозуміння.

– Так-так! Ти кажеш – Свароже! Але його тут немає, Остапе. Боги давно покинули це місце. Інколи сюди заносить заблудлих чи самітників. Мені сумно та прикро, що ти нічого тут не відчуваєш. Я хотіла вірити й сподівалася, що цей світ не просто кавалок мертвої каменюки, щедро засипаної пилом. Хотілося, щоб цей світ просто міцно спав. Бо «немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…»

Птаха важко зітхнула. Узяла Остапа за руку і повела за собою. Вони вийшли з того місця, де колись шумів океан, та попрямували в бік мертвого міста. Йшли мертвою алеєю, Остап так для себе вирішив чомусь, що то алея. З двох боків стояли притрушені шаром пилу напівзруйновані фігури, які нагадували контурами людей. Час невблаганно доруйновував їх. Мертві скульптури були німим нагадуванням про тих, хто сам себе знищив, і не лишень себе, а й світ, який існував ще до людей.

Увійшли в місто. Схоже, колись то була околиця. Вуличка з одноповерхівок. А за нею відкривалася жахлива картина – безліч понівечених, знищених, розтрощених хмарочосів. Усе це вкривала сіра смага. Перед одним із одноповерхових будинків мандрівники зупинилися. Його дахівка була не просто побита. То виглядало так, наче хтось надкусив її шматок, мов пиріг, разом із частиною будинку. Недобре передчуття прокинулося всередині юнака:

– Це мій дім. – Він не запитував. Він стверджував. На подвір’ї знайшлася стара гойдалка, вчеплена до гілки дерева. Вона якимсь дивом уціліла. Остап підбіг до цього видива. Провів рукою по стовбуру дерева. Невже справжнє, мертве, але справжнє? Воно було…

– Пластик, – сказала Птаха. – Відколи світ Сонячної мушлі перетворився на світ Замерзлого Сонця, тут усе несправжнє. Трава, квіти, метелики, хмари в небі – все ілюзорне.

Остап з огидою відсахнувся від стовбура могутнього пластикового гіганта. Тоді всівся на вцілілу гойдалку, цього дерева, в голові просто на шаленій швидкості калейдоскопом промчалися документальні кавалки з життя цього світу. Його ледь не розірвало від розуміння того, що людство в цьому світі просто було приречене на знищення. Картинки замінювали одна одну. Люди, котрі вважали себе творцями, забули того, хто їх породив, і захотіли знищити того, хто дав їм життя. Люди, котрі сплюндрували інші прояви життя у своєму світі, вважаючи лишень себе справжніми повноцінними творцями. І земля, і небо просто в один день відмовилися їм служити. Небо розчахнулося і впало на голову самозакоханих творців вогняним дощем, а потім вогонь став водою. І ті, хто не згорів, утопився. Але вода – це життя, і, щоб забрати у того світу останню надію на «почати знову», земля відкрила свої криниці і забрала воду, замкнувши навіки в собі всю силу та міць, замкнувши життя. Остап бачив, як приходили світлі безсмертні, дуже сильні безсмертні і просили землю відкритися – замовлянням, обіцянками, магією. Віра світлих давала їм на це право: бо кожен має отримати ще один шанс, шанс почати знову, з чистого аркуша. Але мати-зем-ля мала в собі такий страх, що не відгукувалася, німувала. Наче впала в летаргійний сон чи померла разом із людьми. І всі намагання Мокоші чи Лелі запустити колесо буття закінчувалися поразкою. Приходили сюди і темні. Остап бачив і чув їх. Але й вони терпіли фіаско…

– Остапку, ти все бачиш? – Птаха розуміла, що з ним.

– Не треба нічого оповідати, пані Птахо, вже не треба, я про все дізнався. Так, я відчув та побачив, бо це таки мій світ і я останній живий з нього. І, хоч мені важко і говорити, і думати від того, що я побачив, не можу втриматися та не запитати, бо, напевне, і для цього також я тут. Чому я? Чому врятували лишень мене? Чому?

Птаха наблизилася до Остапа, всілася навпроти на якомусь камені, можливо, той колись слугував за стіл чи крісло, і почала говорити: