Зворотний бік темряви - Корний Дара. Страница 25

– Темні? Що ти. У темних інша місія. Вони старалися, як і ми, втрутитися, бо світ втрачав свою цілісність. Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих.

Птаха зробила паузу. Горпина мовчала.

– Ти знаєш, хто такі сірі? – щиро здивувалася безсмертна.

– Знаю, Птахо, знаю. Не вважай смертних малими дітьми. Інколи ті діти мають вроджені таланти. – Тоді спокійніше додала: – Тому ви той світ і знищили, через сірість? А може, слід було зачекати та дати тому світу можливість реабілітуватися?

– Ми знищили? – Птаха трохи втомлено і навіть не гніваючись відповідала: – Що ти. Ми не маємо аж такого права на втручання. Земля-мати того світу сам їх із себе скинула. Ти як травниця мене зрозумієш. Що ти будеш робити, якщо заразишся коростою? Будеш лікуватися чи терпляче розчухувати своє тіло аж до виразок, поки тебе отой жучок-паразит повністю не з’їсть?

– І?

– Одного дня штучно створене сонце перегоріло… Нове ніяк не змогли запустити, бо вітровії враз перестали слухати людей. Збій в системі керування – так, здається, це називалося. Вітри не слухали відтепер безсмертних. Ми знали, що так станеться. Тобто передбачали. Вітри ревли з шаленою швидкістю, ламаючи, перевертаючи, вбиваючи, тоді з’явилися буревії та урагани. Блискавки шаленіли над світом, спалюючи, руйнуючи, вбиваючи. Народилися смерчі, океан ковтав сушу. То відступав, то нападав. А потім… Потім стало холодно. Дуже холодно. І світ почав замерзати. Що світ без тепла, сонця, живої землі? Світ помер. Хто не згорів та не втопився, той замерз. Тепер це сіра пустеля. Єдиний, хто з людей вижив, – це Остап. Мені вдалося переконати Рать Голів світів, що для збереження рівноваги у Всесвіті слід врятувати бодай одне дитя з того світу. Послухали, врятували. Остап мені як син. І ще одне: відтепер він, як і Мальва, позначений. І от така халепа. Сонне серце…

Наприкінці розповіді Горпина чомусь проясніла на обличчі, наче знайшла вихід із непростої ситуації.

– Ти кажеш, що світ Остапа мертвий і майже від його народження мертвий?

Птаха хитнула на знак згоди головою.

– Мама Остапа зі світу Замерзлого Сонця, і вона мертва. Я відчуваю це, коли торкаюся до його руки. Але батька я там не бачу. Він з іншого світу, тобто з живого світу. І він досі живий.

– Горпино, розумна жінко, а ти впевнена в тому, що Мара тобі ніколи Перемінника не пропонувала? – Птаха аж заплескала радісно у долоні. Вона захоплено дивилася на звичайну смертну жінку. – Тобі й розповідати нічого не треба. Ти й так усе знаєш.

– Впевнена. Не пропонувала, – Горпина посміхалася тільки кутиками вуст. – Я лише смертна людина, Птахо, яка йде тою ж дорогою, якою колись йшла ти, поки не стала безсмертною. Але маю вроджене вміння чути усе живе, особливо те, що не приховують від мене, однак таять від інших. Бачиш, і прості смертні можуть бути потрібними.

– Ні, Горпино. Не просто потрібні. Ви важливі для світобудови. Ви – це майбутні ми. – Птаха радісно посміхнулася.

Горпина розуміюче кивнула та додала:

– А я, здається, знаю, як можна в Остапові все виправити. Колись був такий звичай: коли дитина народжувалася, її пуп слід було закопати під деревом. Якщо народився хлопчик, то під дубом, якщо дівчинка – під калиною. Це твоє коріння, твій початок, з якого починаєш свій шлях. Початок Остапа зовсім не торкався землі, не бачив сонця, як і початок його мами і, напевне, бабусі також та ще хто-зна скількох поколінь по маминій лінії. Тому Остапу так важко віднайти себе. Він уже не в одному порідді мов зрізана квітка, яка має корінчики, а проте її ніяк не висадять у землю. Він не від того не чує, що не має таланту, а від того, що початок його матерії, яка має живитися природною силою, заблоковано. Так, Остап зі збоченого світу, де земля мертва. Але його батько походить зі світу, який ще досі живий. Я це відчуваю. І батько хлопця живий, і навіть старший батько, тобто дід. Отут із пуповиною усе гаразд. Вона потужна. У такім випадку Остапу доволі легко повернути пам’ять землі, відкрити його серце. І ти знаєш, що далі робити. Правда, Птахо?!

Очевидно, здогадувалася. Мала знайти другу батьківщину Остапа. Тобто світ, з якого прийшов колись світлий безсмертний Шепіт. Птаха нічого не знала про його походження. Безсмертний Шепіт її не цікавив навіть тоді, коли опустився зі свого сірого неба і прийшов до неї просити за сина. І в думках ніколи не стала б цікавитися зрадниками. Учитель Посолонь, мудрий та справедливий, ніколи не називав таке навернення до напівтіней зрадою. А тоді що це? Учитель казав доволі спокійно: «Віра – то велике диво, дочко. Якщо вона справжня, то це легкий перехід з одного рівня на інший». Не розуміла тих слів, ніколи з ними не погоджувалася. Зрадник – це зрадник. Хоча, щоб не ображати почуття Остапа, відповідала хлопцю словами Вчителя Посолоня. Ні, вона не стане зараз занурюватися в питання моральності чи аморальності, правди чи істини. То різні речі, і кожна по-філософськи могутня.

Однак історію Шепота має добре пам’ятати Учитель Посолонь, бо той колись давно був його учнем. Єдина надія на Вчителя. Самого сірого Шепота знайти майже нереально. А от діда… Горпина запевняє, що і дід живий. Якщо живий, то значить він із безсмертних. Ох, не все так зле. Тільки б він також не був сірим! Он Шепіт за сімнадцять років жодного разу не поцікавився сином. Це й не дивина. Сірі старалися навіть випадково не зустрічатися зі світлими, вважаючи тих, вкупі з темними, винуватцями усіх бід та безладу у світах. Себе ж визнавали справжніми виконавцями волі творця, його правицею та лівицею. Часто-густо провокували такі ситуації, стукаючи лобами дві ворогуючі сторони, а поки темні та світлі між собою чубилися, сірість брала гору. І тоді вже темним зі світлими треба було спільними зусиллями рятувати світ від сірості, яка з легкістю, коли не боротися, ковтала світи. Це як ракова клітина в організмі. Вона є в кожному тілі. Сприятливі умови – і вона росте. Результат її росту – смерть.

Уранці Остап із Птахою поверталися в Яроворот. Птаха попрощалася з Горпиною і чемно відійшла вбік, дозволяючи Остапу проститися з Горпиною.

– Ти гарний хлопчина, синку. Я рада, що моя онука вибрала тебе.

Остап зашарівся.

– Не червоній. Я це знаю. Вона ж моя онука. Вір у себе, синку, і в тебе все вийде.

Остап хитнув головою, погоджуючись, відповідав доволі серйозно:

– Бабусю, можна я буду так вас називати? – Горпина не заперечувала, хитнувши згідливо головою. – Бабусю, я знаю, відчуваю, ви якимсь дивом тримаєте з Мальвою зв’язок. Я почув випадково, як ви запевняли вчора Птаху, що у Мальви все гаразд. Я радий, дуже радий. І не запитую, як ви це робите, бо то не моє діло. Але, якщо зможете, передайте їй оце.

Остап витягнув зі своєї оберегової кишеньки маленьку мушлю, частинку його світу.

– Це частинка мене. Я люблю Мальву. Любитиму завжди.

Нарешті Птаха дала Остапу спокій, відпустивши в Яроворот трохи перепочити. Місяць метушливої тяганини світами у пошуках ключів від замкнених дверей серця – вони побували не в одному світі. Остап почувався переповненим. І хоча для безсмертного такі подорожі й не дуже виснажливі, однак для початківця, особливо для його ще не зовсім стабільної душі, то важкі випробування. Кілька днів відпочинку в звичному для ока оточенні серед мальв, добрих людей біля тисячолітнього дуба – і сили повернуться…

Птаха йшла Яроворотом. Могла, звичайно, переміститися за допомогою варгана – швидко та безболісно втрапити в те місце, куди прямувала. Однак вона також, як і Остап, любила Яроворот, його вулички, квіти, просто неймовірно глибоке небо. Це завжди тішило око, звеселяло душу. Перед Білобоговою фігурою зупинилася. Стала навколішки, склала руки на грудях хрестоподібно. Дивилася в кам’яні очі бога і шептала слова молитви, знаної з дитинства. То ще мама її навчила. І, коли промовляла наче звичайні слова, відчувала, що серце в грудях стає сонцем і добро наповнює навколишній світ. Наче сам творець благословляв її на той крок, який мала зробити. Перед кожною важливою справою приходила сюди, щоб отримати благословення. Інколи Батько-Білобог мав сумніви. Таке було, коли Птаха вперто тримала в собі таємницю про народження Мальви. Тоді вперто просила Білобога терпіння, вже знаючи, що Стрибог зрадник. Творець її любив, терпляче приймаючи всі її рішення. І коли вона привела у Світлий світ Стриба, творець перший прийняв його. Біла голубка опустилася на плече темного Стрибога, коли він разом із нею стояв навколішки перед Білобогом. Вона відчувала, що і Стрибог у той момент відчував це саме – єднання з небом, цілісність із ним, без різниці на якому ти боці, ти – частинка цілого і маєш право БУТИ.