Зворотний бік темряви - Корний Дара. Страница 37

– Ну? Я що тобі сказав? Очі розплющ. Як мала дитина, а не бог.

Розмружився.

Стояв посеред величезної білої зали. Сліпуча білість просто видряпувала очі. Придивився. За спиною, в кількох кроках від нього, стояло два крісла – одне навпроти іншого. На одному з них сидів старий чоловік. Довге сиве волосся, така ж борода, довгі білі шати, які закривали повністю його тіло. Довгі рукави тоги повністю приховували руки, які міцно тримали в руках білу патерицю. Стрибог ковтнув слину. Це місце було незнайомим. Але не відчував тут жодної тривоги чи агресії, навпаки – зробилося затишно і спокійно. Підійшов до чоловіка. Той мав задоволений вигляд. Обличчя вщент помережене зморшками. Кажуть, що кожне зроблене Оракулом пророцтво залишало на його обличчі борозну. Скільки тих борозен отримав той чоловік? Без ліку. Очі в старця не мали очного яблука, тільки білкова оболонка. Оракул був сліпий. Стрибог німо дивився в очі цього діда і не міг відвести від них свої. Замість того, щоб задуматися над тим, що він Оракула питатиме, Стрибог безсоромно того розглядав. Знову першим озвався Оракул:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний, – сухі губи, зверху та знизу щедро помережені зморшками, неголосно заплямкали. Голос старого вже не здавався таким хрипким, як тоді, коли звучав в його голові: – Ну, що там у тебе?

– Е-е-е-е, той! – і Стрибог вмовк. А що там у нього? Розгубився, бо сам вже не знав, що хотів і чого прийшов.

– Ага, тепер уже й сам бачу. – Старий наче розмовляв із собою. Дивно плямкав губами, наче здирав з них луску. – Добре бачу. Розбите серце безсмертного. Розбите серце бога. О, хлопче-хлопче, ще ніколи я не зустрічав розбитих сердець богів. Це вперше. Розбите серце бога. І ти сам собі його розбив. І добре знаєш про це. Правда ж, знаєш? Бачу, що знаєш! Хоча звинувачуєш у цьому невинного. Точніше, невинну.

Старий замовк. Стрибог, докладаючи надзусиль, врешті відвів погляд від білих очей чоловіка.

– Що стоїш? Сідай. – Старий кивнув у бік ще одного крісла, навпроти. – Спеціально для тебе поставлено. Розмова може бути короткою, а може стати й довгою. Невідомо. Її може взагалі не бути або триватиме вічність. Сідай. Не люблю, знаєш, дивитися знизу вгору, не люблю, знаєш, дивитися і згори вниз. Люблю дивитися в людину. Тому сідай.

Стрибог чемно всівся. «Чим там він має дивитися? – думав Стрибог. – Хіба сліпці бачать?»

Старий почув його думки:

– Сліпці не бачать, а от сліпі бачать ліпше, аніж зрячі, бо дивляться не тілесним органом, вони зорять душею.

Стрибог збентежився. Почуте клав до серця, а те шалено калатало. Не розбите воно, наче старалося всім повідомити. Досі ціле.

– Так, хлопче, коли розглядати серце як частину фізичного тіла, то воно ціле. – Старий легко читав думки бога. – А суть? Найлегше всі свої негаразди перекласти на чужі плечі. Але ти ж не за тим сюди припхався, щоб чути те, що й так без мене знаєш. Запитуй.

– Хто врятував Птаху від смертельного закляття? – сказав те, що зараз гризло його.

– Тобто ти хотів мене запитати, хто врятував Птаху від твого смертельного закляття, яке мало її вбити? Легке запитання. Що, не задоволений результатом? Каєшся, що вона досі жива, і тому хочеш повторити спробу? – старий трохи насмішкувато перепитував.

«Знущається», – подумав Стрибог, але цього разу Оракул вдав, що не дочув.

– Птаха! – Оракул загадково посміхався беззубим ротом. – Надзвичайна навіть для світлої. Пригадую, як вона мене не один раз до шалу доводила. Для неї ослухатися пророцтва – це те саме, що в одну й ту саму воду ріки двічі вступити. Скажена та досконала. То ж треба мати талант такий і не просто ослухатися, а й решту безсмертних на свій бік прихилити. Незбагненно мудра жінка! Прекрасна жінка. А ти, дурисвіте, хотів її вбити? Телепень, а не чоловік. Вона незнищенна. Хоча, знаєш, на моїй пам’яті вже помирала і не раз. Та постійно поверталася до життя. Любить її батько Сварог, бо вона особлива. Хочеш знати, хто її врятував? Не пожалкуєш, що про таке запитуєш? Інколи ліпше не знати.

Стрибог заперечливо захитав головою, наче відповідав – не пожалкую ніколи, тому й прийшов, щоб запитати.

Оракул закрив і так незрячі очі, забубонів щось нерозбірливо під ніс. То тривало якусь мить, тоді, не піднімаючи повік, прорік:

– Її врятував чоловік.

– Знаю, що не кінь, – злісно випалив Стрибог. – Але хто і чому? Як його звати?

Оракул, не відкриваючи очей, говорив далі:

– Так, врятував чоловік. Справжній чоловік, її чоловік. Він досі кохає. Вона призначена для нього була, як ти тепер призначений для неї.

– Що ти таке говориш, старий? Хіба таке може бути? Тобто вона, тобто як її чоловік? – Стрибог важко дихав, розбите серце вистрибувало з грудей. – Я її чоловік! Яка така «призначена для нього». Кажи, не мовчи, старий.

– Не нервуй, хлопче. Куди тобі поспішати? Ти вже скрізь встиг. Встиг втратити та знайти, встиг покохати та вбити, встиг народити і закопати в землю…

Стрибог то стискав, то розтискав кулаки, ледве стримуючись, щоб не злетіти з місця і не надавати по пиці цьому старому пришелепі. Древній брехун. Теж мені, провидець. Чув дзвін, та не знає, де він. Треба забиратися звідси, поки справді не дав тому старому під зад. Намагався підвестися, та крісло не відпускало, силою тримаючи його при собі.

Хриплуватий булькаючий звук донісся зсередини старого. Стрибог здивовано витріщився на нього, розгублено розуміючи, що то сміх:

– Сиди, дурню. Коли вже прийшов, то треба слухати господаря, а не поводитися наче харцизник. Слухай уважно, що кажу, бо я тобі не батько, щоб сто разів повторювати, і не мати, щоб сопельки підтирати. Ще раз переказую для недалеких. Її врятував той, хто палко та вірно кохає Птаху. Він не дозволить її скривдити ніколи і нікому, тому що вона завжди належала йому. Знайдеш її, знайдеш і його. Він завжди поруч, пильнує. А коли їй загрожуватиме небезпека, він легко може потрапити в пастку, якщо ти будеш розважливим та розумним, а не ревнивим дурпеликом. Темрява закутала розум:

– Зрадниця, негідниця, – Стрибог скаженів від люті. Він рогатий віслюк. Вона його зраджувала, мала іншого. Тобто він дарма тільки гризся сумлінням щодо своїх тілесних утіх, вважаючи Птаху ідеалом.

– Зовсім усе не так, як тобі здається. Не закипай. – Оракул старався згладити кути. – Вона не зрадниця і справді досконала. Хоча я не є її прихильником, і ти про це знаєш. Лишень кажу завжди правду. Як і вона, до речі. Вона може не сказати, коли не запитують, всієї правди, але ніколи не збреше. Ось ти її коли-небудь запитував: «Чи ти від мене щось приховуєш, Птахо?» Правда ж, ніколи? А коли б запитав, вона б відразу розповіла тобі й про Мальву, і про світ Сарматок. А ти завжди був надто самовпевненим. От і отримав те, на що заслужив. Тож не будь ідіотом.

– Але ж ти сам щойно сказав, що вона належить тому, хто її врятував.

– Ні. Я сказав належала. Тепер ти належиш їй, а вона тобі.

– Отже, вона мені зраджувала.

– Ні, не зраджувала. Не зраджувала ніколи.

– Як не зраджувала? Ти ж сам щойно сказав. Дурня з мене робиш?

– Ох, важко зробити з дурня дурня! Ти не бог, ти глуха тетеря! Хочеш почути те, що виправдає тебе, але не хочеш чути правди.

Старий важко зітхнув. Стрибог не тямився від люті. О, він тепер знає, що робитиме. Він впіймає цього облудника, який посягає на Птаху. Шльондра, найсправжнісінька курва, яка переконувала його, що була незайманою. Чи не переконувала? Замислився. Та яка різниця? Просто сказала, що чекала на нього і що він її чоловік, бо творець, сам творець їй подарував його. То вже він сам собі домислив, що вона безгрішна та чиста всередині та ззовні, правильна в усьому… Ех, він добереться до них, витрусить з неї та з того пройдисвіта, тобто її коханця, всю правду.

– Він належав їй, коли вона ще тебе не знала. Вона належала йому, коли ще була іншою. Кохання – чи не єдина в світі річ, яка все прощає. Бо воно саможертовне, бо воно ніколи не спалить, не зітре, тільки возвеличить, зробить могутнім…