Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган. Страница 12

– А якщо він повернеться звідти, куди ходив, раніше? Ти ж хотів побалакати з ним ближче до світанку, щоб у разі чого показати, як світиться наша шкіра.

– Так… тут виникає невеличка проблемка. І через неї розмова може зайти не туди. Сьогодні Райлі, здавалося, вельми поспішав. Можливо, для того, щоб закінчити все, що він задумав, йому знадобиться цілісінька ніч?

– Можливо. А може, йому просто так нетерпеливилося зустрітися з нею. Знаєш, щось мені не хочеться заскочити його зненацька, коли десь поблизу вона.

Ми обоє здригнулися.

– І то правда, – нахмурився він. – Тобі не здається: те, що насувається, вже зовсім близько, от-от має статися? Що в нас замало часу, аби все з’ясувати?

– Ще й як здається! – сумно кивнула я.

– Тому доведеться ризикнути. Райлі довіряє мені, а в мене гарний привід, щоб із ним побалакати.

Я обміркувала запропоновану стратегію. Хоча я знаю Дієго заледве один день, усе одно була певна, що ця хвиля параної – нетипова для нього.

– Твій складний план… – почала була я.

– А що з ним не так? – перебив мене він.

– Це сольна партія. Ту т і не пахне таємним клубом. Особливо якщо йдеться про небезпечні повороти.

Дієго скривився, і я миттю збагнула, що поцілила в яблучко.

– Це ж була моя ідея. І саме я повинен… – він на мить завагався, підшукуючи слово, – довіритися Райлі. І саме на мені має це окошитися, якщо виявиться, що я помилявся.

Хай я і страшенна боягузка, але тут у мені заграв дух спротиву.

– Таємні клуби створюються зовсім з іншою метою.

– О’кей, – кивнув він із незрозумілим виразом обличчя, – по дорозі ще поміркуємо.

Але мені здалося, він просто хотів від мене відчепитися.

– Тримайся серед дерев, – повторив він, – стеж за мною згори, гаразд?

– Гаразд.

Він метнувся назад до дерев’яної хати-зрубу. Я ж рушила йому навздогін по гілках – ліс ріс так густо, що тільки зрідка мені доводилося перестрибувати з дерева на дерево. Намагалася пересуватись якнайнепомітніше, сподіваючись: якщо сторонній спостерігач і зауважить, як піді мною вгинаються гілки, то просто подумає, що це вітер гойдає дерева. Сьогодні було вітряно, і це добре. Загалом літо видалося холодне, хоча для мене температура повітря не мала жодного значення.

Дієго легко відшукав біля будинку запах Райлі й уже пішов по сліду, а я тим часом віддалилася на кількасот кроків на північ – видерлася на пагорб, щоб триматися понад стежкою, якою рухався Дієго. Коли дерева росли занадто щільно, він раз у раз чіплявся плечем за стовбури, аби я не збилася зі сліду.

Отак ми і просувалися вперед (він біг, а я зображала летючу білку) хвилин п’ятнадцять, аж тут Дієго почав сповільнювати ходу. Мабуть, ми вже близько. Я подерлася вище, майже до самих верхівок, щоб мати добрий огляд. Вилізла на дерево, яке нависало над своїми сусідами, і роззирнулася.

Менш ніж за півмилі звідси поміж дерев проглядалась галявина площею кілька акрів. Трохи на схід, ближче до дерев, але все одно майже по центру галявини стояв пряничний будинок-переросток. Пофарбований у яскраві барви – суміш рожевого, зеленого й білого, він мав настільки складну архітектуру, що це межувало з комічністю: де тільки можна, він був оздоблений ліпниною, а шпилів узагалі було не порахувати. Якби не така напружена ситуація, я б точно не втрималася від сміху.

Райлі ніде не було, але Дієго зупинився, і я збагнула, що саме тут і закінчується слід. Може, саме цей будиночок і готував як запасний Райлі, коли наша хата-зруб теж завалиться. От тільки був він зовсім маленький – набагато менший, ніж усі наші попередні помешкання, і не схоже було, що в ньому є підвал. До того ж розташований він був навіть далі від Сієтла, ніж наша теперішня домівка.

Дієго глянув угору на мене, і я жестом покликала його до себе. Він кивнув і по власному сліду трохи повернувся назад, а потім зробив неймовірний стрибок (навіть я, дужий новостворений вампір, не була певна, що змогла б такий стрибок повторити) і зачепився за товсту гілку на півдорозі до мене. Хіба що напрочуд прискіпливий слідопит зможе простежити, що Дієго відхилився від власного сліду. І все ж Дієго ще трохи поплигав із дерева на дерево, щоб його новий слід не вів прямісінько до мене.

Коли він нарешті вирішив, що тепер уже може безпечно до мене приєднатися, то одразу взяв мене за руку. Я, сіпнувши кутиком рота, безмовно кивнула на пряничний будиночок.

Ми синхронно рушили до східної його стіни, тримаючись верхівок дерев. Підійшли так близько, як нам стало духу, – тепер лише кілька дерев відділяли нас від пряничної хатини, – і завмерли, дослухаючись.

На щастя, вітер стишився, і до нас почали долинати звуки – дуже дивне шурхотіння і цокання. Я спершу нічого не могла зрозуміти, та зненацька Дієго кривувато усміхнувся, витягнув вуста і чмокнув повітря.

Звук поцілунку між вампірами вельми відрізняється від звуку людських цілунків. Бо у вурдалаків шкіра не така м’яка, пухкенька й волога, як у людей. Натомість – кам’яні неподатливі губи. Я тільки раз чула звук вурдалацького поцілунку – коли вчора вночі Дієго торкнувся моїх вуст, але я б усе одно ніколи в житті сама не здогадалася. Бо такого я очікувала найменше.

Від нашого відкриття у мене запаморочилось у голові. Я ж бо гадала, що Райлі прийшов зустрітися з нею, аби отримати вказівки, привести нову партію рекрутів… ну, не знаю!.. Я й уявити не могла, що тут ми наразимося на… на гніздечко закоханих. Як узагалі міг Райлі цілуватися з нею? Я здригнулася й зиркнула на Дієго. У його погляді також майнула тінь жаху, але він тільки здвигнув плечима.

Мені прийшов на пам’ять останній день мого людського життя. Скулюючись на згадку про пекельний пломінь перетворення, я спробувала відновити мить, яка передувала вогню, але все було як у тумані… Здається, вперше мені стало моторошно, коли Райлі під’їхав до темного будинку, – відчуття затишку, яке перед тим нахлинуло на мене в яскраво освітленій забігайлівці, цілковито випарувалось. Я напружилася, відсуваючись у куток, але Райлі кам’яними пальцями ухопив мене за зап’ясток і висмикнув із машини, мов невагому ляльку. Коли він одним стрибком здолав десять кроків, які відділяли нас від дверей будинку, я страшенно перелякалась і не могла повірити своїм очам. Та коли Райлі, тягнучи мене через поріг у чорний будинок, зламав мені руку, для подиву не лишилося місця – його витіснили жах і біль. А тоді я почула голос.

Зосередившись, я вдруге викликала його в пам’яті. Високий і співучий, наче голосок маленької дівчинки, але воднораз буркітливий. Наче дитя влаштувало батькам сцену.

Я пригадала її слова: «З якого дива ти привів оцю? Вона занадто мала».

Здається, саме так вона і сказала. Може, я не дослівно повторила її фразу, але зміст був саме такий.

Коли Райлі відповідав, у голосі його чітко прозвучало намагання догодити і страх розчарувати: «Ще одне тіло. Принаймні ще одна розвага».

Здається, я заскиглила, і він боляче мене струсонув, але не зронив до мене ні слова. Наче я була собака, а не людина.

«Вся ніч минула марно, – пожалівся дитячий голосочок, – я всіх убила. Ет!»

У цю мить, пам’ятаю, весь будинок здригнувся, наче в нього з розгону врізалася машина. Зараз я розумію, що вона, певно, просто щось роздратовано буцнула ногою.

«Гаразд. Навіть маленька дівчинка краще за нічого, якщо вже тобі нікого іншого знайти не вдалося. Я так напилася, що зараз точно зможу змусити себе зупинитися».

Кам’яні пальці відпустили мене – і Райлі залишив мене наодинці з голосом. На цей час паніка так підім’яла мене, що я й не писнула. Просто заплющила очі, хоча й так у темряві почувалася цілковито сліпою. Зойкнула я, тільки коли щось гостре й пекуче, як облите кислотою лезо, протяло мені горло…

На саму згадку про це я зіщулилася, силкуючись витіснити з пам’яті продовження сцени. Натомість зосередилася на коротесенькій почутій розмові. У мене не склалося враження, що вона розмовляє з коханцем чи бодай із приятелем – радше з прислужником. З тих, кого недолюблює і скоро, швидше за все, вижене.