Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган. Страница 21

Я роззирнулася, щоб упевнитись: ніхто не чекає від мене пакета, – і вирішила, що Фредові теж цікаво буде понюхати. Райлі перехопив мій погляд, ледь помітно всміхнувся й слабенько хитнув підборіддям в той бік, де сидів Фред. Від цього мені одразу закортіло зробити наперекір, але я стрималася. Не хотілося, щоб Райлі мене підозрював.

Отож я попрямувала назад до Фреда, не зважаючи на нудоту, яка зникла, щойно я опинилася поряд із ним. Я простягнула йому пакет. Здається, йому було приємно, що я про нього не забула: він усміхнувся й понюхав блузку. Через секунду він задумливо кивнув сам до себе. Пакет він повернув мені з багатозначним поглядом. Коли ми опинимося на самоті наступного разу, подумала я, він нарешті вимовить те, що вже давно мав на оці мені сказати.

Я жбурнула пакет хлопчині-павуку, який зреагував так, наче йому з неба на голову камінь упав, хоча в останню мить устиг підхопити блузку.

Всі обговорювали запах. Райлі двічі плеснув у долоні.

– Гаразд, це був десерт, про який я згадував. З жовтоокими обов’язково буде дівчина. Отож той, хто дістанеться до неї перший, і отримає десерт. Усе просто.

Залунало захоплене ричання й суперницьке гарчання.

Все просто, але… неправильно. Хіба не знищення ворожого клану – наша мета? Ключем до перемоги мала би бути єдність, а не десерт, який дістанеться найспритнішому. Бо в такому разі єдиний гарантований результат – смерть дівчини. Я могла б вигадати дюжину переконливіших видів заохочення війська. Наприклад, дівчину отримає той, хто вб’є найбільше жовтооких. Або той, хто покаже, що в нього найсильніший командний дух. Або той, хто найточніше дотримуватиметься плану. Або той, хто чітко виконуватиме накази. Або найцінніший гравець команди [7] тощо. Ми б мали у першу чергу зосередитися на загрозі, яка йде точно не від людини.

Я роззирнулась – і подумала, що ніхто в цій кімнаті не міркує в унісон зі мною. Рауль і Крісті пожирали одне одного палючими поглядами. Сара і Джен пошепки сперечалися, чи не варто їм розділити винагороду.

Ні, мабуть, Фред таки міркував так само, як я. І зараз він нахмурився.

– І по-третє, – мовив Райлі. І вперше в голосі його майнула неохота. – Можливо, усвідомити це буде навіть важче, тому доведеться вам показати. Я не проситиму вас робити нічого, чого не робитиму сам. Пам’ятайте: я з вами від першого кроку до останнього.

Вампіри знову завмерли. Я запримітила, що Рауль уже відібрав у блондинчика пакет із блузкою і зараз по-власницькому його стискає.

– Вам іще багато чого треба дізнатися про природу вампірів, – мовив Райлі. – Деякі речі зрозумілі, інші – ні. Те, що я зараз покажу, спершу може здатися неможливим, але я відчув це на власній шкурі й поділюся цим досвідом із вами, – він довгу хвилю мовчав. – Чотири рази на рік сонце світить під певним кутом, і тому протягом одного дня чотири рази на рік нам можна безпечно… виходити на денне світло.

Ні найменшого поруху. Ні подиху. Райлі балакав до кам’яних статуй.

– Сьогодні починається саме такий день. Сонце, яке зараз встає за вікном, не вразить нас. І ми використаємо цей рідкісний шанс, щоб заскочити ворога зненацька.

У мене в голові все перемішалося. Виходить, Райлі відомо, що ми можемо безпечно виходити під сонячне проміння? Чи все-таки він не знав – і наша сотворителька нагодувала його вигадкою про «чотири дні на рік»? Чи… це все правда, і нам із Дієго пощастило опинитися на сонці саме в один із цих днів? Але ж Дієго і раніше виходив надвір удень, ховаючись у тіні. А Райлі намагався запевнити нас, що це явище сезонне, як сонцестояння, – а ми ж бо з Дієго спокійно виходили на світло чотири дні тому.

Я могла зрозуміти, чому і Райлі, і наша сотворителька намагаються тримати нас під контролем вигадками про сонце. Це було очевидно. Але для чого говорити правду – таку обмежену правду – зараз?

Можу заприсягтися, що це якось пов’язано з тими жахливими темними плащами. Вона, певно, не хоче затягувати до останнього дня. Плащі ж не пообіцяли їй життя в тому разі, якщо ми переб’ємо всіх жовтооких. Гадаю, вона кулею полетить ховатися за тридев’ять земель, щойно виконає свою місію. Спершу треба знищити всіх жовтооких, а тоді можна взяти довгу відпустку й поїхати собі в Австралію абощо – кудись на той кінець світу. І можу на що завгодно закластися, що вона не збирається надсилати нам тиснені золотом запрошення. Тільки-но повернеться Дієго, ми теж маємо тікати. Подалі від Райлі та сотворительки. І ще слід натякнути про це Фреду. Я вирішила, що саме так і зроблю, коли нам випаде хвилька наодинці.

В промові Райлі було стільки маніпулювання, аж я не була певна, що вхопила геть усе. Якби ж тут був Дієго – ми б із ним усе проаналізували удвох!

Якщо Райлі вигадав байку про чотири дні на рік на ходу, я можу його зрозуміти. Не міг же він просто сказати: «Гей, я вам тут брехав усе ваше життя, а зараз уперше скажу правду». Він потребує нас для битви й не може похитнути бодай слабеньку довіру, яку завоював.

– Я розумію, вас лякає сама думка про це, – звернувся Райлі до статуй. – Ви всі досі живі, бо слухалися мене й поводились обережно. Ви вчасно поверталися додому, не коїли помилок. Страх робив вас мудрими й обачними. Я не сподіваюся, що ви легко відкинете цілком прагматичний страх. Але… – він швидко оглянув кімнату. – Я маю надію, що за мною ви зважитеся вийти надвір.

Очі його на частку секунди відірвалися від аудиторії та ковзнули на якусь точку понад моєю головою.

– Дивіться на мене, – звелів Райлі. – Слухайте мене. Довіряйте мені. Коли переконаєтеся, що зі мною все гаразд, вірте своїм очам. У цей особливий день сонце має на нашу шкіру дивний вплив. Ви побачите все на власні очі. І вам це в жодному разі не зашкодить. Я б ніколи без потреби не поставив вас під загрозу. І ви це добре знаєте.

Він рушив сходами нагору.

– Райлі, а не можна просто дочекатися… – почала була Крісті.

– Слухай уважно, – відтяв Райлі, рівним кроком і далі рухаючись нагору. – Це дасть нам вагому перевагу. Жовтооким чудово відомо про чотири дні на рік, але вони й гадки не мають, що ми це також знаємо, – не припиняючи говорити, він відчинив двері підвалу й вийшов у кухню. В кухні були зашторені геть усі вікна, сюди не проникало жодного промінчика світла, проте ніхто не наважувався наблизитися до відчинених дверей. Крім мене. Голос Райлі віддалявся. – Молоді вампіри нешвидко звикають користатися цим винятком, і не без підстав. Адже якщо ви втратите пильність за білого дня, довго не протягнете.

Я відчула на собі очі Фреда й озирнулася через плече. Він стурбовано дивився на мене, наче ладен був щомиті накивати п’ятами, от тільки бігти йому було нікуди.

– Усе гаразд, – прошепотіла я майже беззвучно. – Сонце нам не зашкодить.

«Ти йому довіряєш?» – самими вустами відгукнувся він.

«Аж ніяк».

Фред звів одну брову і трохи розслабився.

Я озирнулася. На що це Райлі так видивлявся перед тим? У підвалі нічого не змінилося: ті самі світлини мертвих членів родини, маленьке люстерко, годинник із зозулею. Гм-м-м… Райлі перевіряв, котра година? Мабуть, наша сотворителька перед ним теж поставила кінцевий термін.

– О’кей, дітки, я виходжу, – мовив Райлі. – Сьогодні можете не боятись, я вас запевняю.

Крізь відчинені двері підвал затопило світло – підсилене (як я вже знала) відблиском шкіри Райлі. На стінах затанцювали яскраві сонячні зайчики.

З шипінням і гарчанням наш клан позадкував у найтемніший куток, тримаючись оддалік Фреда. Крісті забилась якнайдалі – схоже було, що вона використовувала своїх поплічників як щит.

– Розслабтеся! – гукнув згори Райлі. – Зі мною все гаразд. Ні болю, ні опіків. Виходьте – і самі переконаєтеся. Ну ж бо!

Ніхто й кроку не зробив до дверей. Позаду мене попід стіною скорчився Фред, у паніці витріщаючись на світло. Я ледь помітно хитнула рукою, щоб привернути його увагу. Він зиркнув угору на мене й цілу секунду вивчав мій спокійний вираз обличчя. Потім повільно випростався поряд зі мною. Я заохочувально усміхнулася.