Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган. Страница 25

– Занадто небезпечно.

– Джаспере, – Карлайл обережно торкнув його за плече. – Ми не можемо вбити дитину.

Джаспер обпік чоловіка з добрими очима палючим поглядом, і зненацька я розсердилася. Він же не збирається скривдити лагідного вурдалака і його жінку, правда ж? Джаспер зітхнув, і я втямила, що все минулося. Моя злість випарувалася.

– Мені ця ситуація не подобається, – сказав він уже спокійніше. – Принаймні дозволь за нею наглядати. Ви двоє гадки не маєте, як поводитися з вампірами, які стільки часу вели дике життя.

– Звісно, Джаспере, – погодилася жінка. – Але будь до неї добрий.

Карлайл кивнув. Він простягнув Есме руку, й вони вдвох повз Джаспера вирушили до галявини.

– Гей, ти, – цього разу Джаспер обпік поглядом мене, – ходімо з нами. І не роби різких рухів, бо я тебе прикінчу.

Коли він обпалив мене очима, в мені знову піднялася хвиля злості, і якась часточка мене хотіла у відповідь заричати й вищирити зуби, але складалося враження, що він саме й чекає на такий привід.

Мов зненацька щось зміркувавши, Джаспер призупинився.

– Заплющ очі, – звелів він.

Я завагалася. Невже він усе-таки вирішив мене убити?

– Нумо!

Скреготнувши зубами, я склепила повіки. Ще ніколи я не почувалася такою безпомічною.

– Рухайся на мій голос і не розплющуй очей. Підглянеш – тобі кінець, ясно?

Я кивнула, міркуючи, що ж таке він хоче від мене приховати. Та принаймні вів він мене дбайливо – я не наскочила на жодне дерево. Коли ми опинилися на рівнині, звуки змінилися; дотик вітру був зовсім іншим, та й сморід від вогню, в якому горів мій клан, посилився. Я відчула на обличчі тепло сонця, і коли шкіра моя засвітилася, під повіками стало зовсім ясно.

Джаспер провадив мене ближче й ближче до потріскування язиків полум’я – підвів уже зовсім поруч, аж я відчула, як шкіру мою лоскоче дим. Я знала, що Джаспер може мене щосекунди вбити, але близькість вогню нервувала значно більше.

– Сиди тут. Не розплющуй очей.

Земля була тепла від сонця й багаття. Я сиділа непорушно і намагалася вдавати, що не становлю загрози, але відчувала на собі пекучий Джасперів погляд і від цього тільки дужче хвилювалася. Хоча я не мала зла на цих вурдалаків, вони ж бо справді просто захищалися, в мені почала прокидатися дивна лють. Я майже виходила з себе, наче на мене нарешті нахлинуло збудження, яке завжди охоплює під час битви.

Однак лють не затуманила мого мозку – я була занадто сумна, нещасна до глибини душі. Дієго не сходив мені з думки, я не могла не уявляти, як він помер.

Певна, що він ніколи б із доброї волі не виповів Райлі нашого секрету – секрету, завдяки якому я довіряла Райлі, поки не стало запізно. Внутрішнім зором я знову побачила обличчя Райлі – гладеньку холодну маску, котру він одягнув, коли погрожував покарати нас, якщо ми погано поводитимемося. Вдруге я слухала моторошну й на диво деталізовану оповідь: «…я відведу вас до неї і міцно триматиму, поки вона віддиратиме вам ноги, а тоді повільно-повільно палитиме пальці, вуха, язик – кожну частину вашого тіла»…

І тут я збагнула, що це Райлі описував смерть Дієго.

Ще тої ночі я вже була певна, що в Райлі щось змінилося. А змінило його вбивство Дієго – воно зробило його нечулим. Єдина річ із того, що казав мені Райлі, виявилася правдою: він цінував Дієго більше за всіх нас. Він любив Дієго. Але поза тим спостерігав, як наша сотворителька знищує єдину близьку йому істоту. І можливо, навіть допомагав їй. Убивав Дієго разом із нею.

Цікаво, якого болю потрібно було б завдати мені, щоб змусити зрадити Дієго? Мабуть, дуже сильного. І певна, саме такого дошкульного болю завдали Дієго, щоб змусити зрадити мене.

Мене мало не нудило. Хотілося прогнати з голови образ Дієго, який лементує і корчиться в муках, але картинка не щезала.

І тут лемент пролунав на галявині.

Повіки мої здригнулися, але Джаспер роздратовано рикнув, і я миттю знову склепила їх. Я не встигла нічого помітити, окрім важкого фіолетового диму.

Хтось заволав, потім почулося дивне дике виття. Гучне завивання, яке линуло звідусіль. Не уявляю, який біль може змусити видати такий жахливий звук, і це незнання робило виття ще страшнішим. Жовтоокі вурдалаки так відрізнялися від нас! Принаймні від мене вони відрізнялися точно, бо ж із нас лишилась я сама. Зараз Райлі й наша сотворителька, мабуть, уже далеко.

Я чула, як хтось викрикує імена: Джейкоб, Лі, Сем. Долинули чіткі голоси, хоча рев не вщухав. Стало очевидно, що Райлі збрехав і щодо чисельності ворожого клану.

Виття потроху вгамовувалося, лишився тільки один голос – зболений нелюдський лемент, який змусив мене зціпити зуби. В уяві моїй так чітко постало обличчя Дієго, що мені здалося: це він кричить.

Голос Карлайла перекрив усі інші голоси й навіть рев. Карлайл просив на щось поглянути:

– Будь ласка, дайте поглянути. Будь ласка, дозвольте мені допомогти.

Ніхто з ним не сперечався, але щось у його тоні підказувало, що він не зміг нікого вмовити.

Лемент звучав уже на найвищій ноті, і зненацька Карлайл палко мовив: «Дякую!» – і на фоні лементу почулися звуки, ніби водночас вовтузилося чимало тіл. До мене наближалися чиїсь важкі кроки.

Я прислухалася пильніше – і вчула дещо несподіване й неможливе. Важке дихання – ніхто в моєму клані не дихав так гучно – і гупання дюжин… сердець. Але не людських сердець. Бо той звук я знала занадто добре. Я потягнула носом повітря, але вітер повіяв не до мене, а від мене, і приніс мені тільки запах диму.

Без жодного попередження хтось торкнувся мене і за мить міцно стиснув мені голову з двох боків.

Я сіпнулася, в паніці розплющуючи очі, напружившись від бажання вивільнитися, але в цю мить наразилася на Джасперів застережливий погляд, який застиг за пару дюймів від мого обличчя.

– Припини, – гавкнув Джаспер, з силою всадовлюючи мене назад.

Я ледве розчула його слова – так міцно він обома руками затиснув мені вуха.

– Заплющ очі, – звелів він знову, мабуть, нормальним голосом, але для мене той звучав приглушено.

Я силкувалася заспокоїтись і знову склепити повіки. Отже, є щось, чого мені не слід не тільки бачити, а й чути. Нічого, переживу – якщо взагалі житиму.

На якусь мить перед моїм внутрішнім зором постало обличчя Фреда. Він сказав, що чекатиме один день. Цікаво, чи дотримає він слова? Хотіла б я розповісти йому правду про жовтооких, а ще про те, що в світі існує безліч речей, про які ми й гадки не маємо. Та ми взагалі нічогісінько про світ не знаємо!

Непогано було б дослідити цей загадковий світ. Особливо поряд із кимось, у чиїй присутності я невидима й у безпеці.

Але Дієго більше немає. У пошуках Фреда він не приєднається до мене. І від цього уявляти майбутнє було нестерпно.

До мене пробивалися навколишні звуки – здебільшого виття і чиїсь голоси. Що б не означало дивне гримотіння, зараз воно звучало занадто тихо, і я навіть не пробувала вгадати, що це таке.

Але слова я розрізняла: за кілька хвилин заговорив Карлайл:

– Вам слід… – на секунду голос його зовсім стишився, – звідси просто зараз. Ми б допомогли, якби мали змогу, але поки що не можемо нікуди йти.

Зірвалося гарчання, але – на диво – зовсім не загрозливе. Лемент стишився до ледь чутного скиглення, яке поволі вщухало, мовби віддаляючись від мене.

Кілька хвилин було зовсім тихо. До мене долинали приглушені голоси, серед них я розрізняла Карлайла та Есме, але були й незнайомі. Хоч би запах який донісся: сліпота вкупі з глухотою не давали розслабитися, я шукала бодай якогось джерела інформації. Та ніщо не могло перебити жахливого солодкавого духу.

Був один голос, який я розрізняла чіткіше за інші, – високий і дуже чистий.

– Ще є п’ять хвилин, – сказав цей голос. Я була певна, що він належить дівчині. – А Белла розплющить очі за тридцять сім секунд. Я не сумніваюся, що вона вже зараз нас чує.

Що це означає? Може, когось іще примушують тримати очі заплющеними, як і мене? Чи, може, дівчина гадає, що мене звуть Белла? Я нікому не називала свого імені. Я ще раз принюхалася.