Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган. Страница 4

Дієго вишкірився. Із застебнутого пакетика, який лежав у кишені, він дістав запальничку й почав підпалювати одяг жертв. Я теж вихопила запальничку – коли ми виходили на полювання, Райлі видавав їх кожному. Кевін мав би скористатися своєю – і таким чином причепурити місце злочину. Знекровлені тіла, насичені легкозаймистою отрутою, спалахували миттєво.

– Відступи, – застеріг мене Дієго, і я побачила, що він відкинув на першій машині заслінку й уже відкручує кришку бака. Я стрибнула на найближчу стіну й застигла на рівні другого поверху, спостерігаючи за діями Дієго. А він відступив на кілька кроків і запалив сірника. В отвір бака він поцілив бездоганно. І в ту-таки мить мій напарник опинився поряд зі мною.

Ціла вулиця здригнулася від гуркоту вибуху. У будинках за рогом почало вмикатися світло.

– Чудово впорався, – похвалила я.

– Дякую за допомогу. Повертаємося до Райлі?

Я нахмурилася. Будинок Райлі – останнє місце, де б мені хотілося збути залишок ночі. Не було охоти бачити тупе обличчя Рауля й слухати постійні крики та бійки. Не хотілося зціплювати зуби й ховатися за Бридким Фредом, щоб мене залишили в спокої. І книжки я вже всі перечитала.

– У нас є час, – сказав Дієго, зауваживши мій вираз обличчя. – Не обов’язково повертатися просто зараз.

– Непогано було б дістати щось почитати.

– І музику послухати, – всміхнувся він. – Пройдемося по крамницях?

Ми швидко перетнули місто – спершу рухалися по дахах, а коли будинки порідшали, квапливо долали темні вулички по землі, щоб дістатися привітнішої частини міста. Зовсім скоро ми опинилися біля супермаркету, де була й книгарня. Я обірвала замок на духовому віконці на даху, й ми прокралися в будівлю. Супермаркет був порожній; сигналізація стояла тільки на вікнах і дверях. Я попрямувала просто до літери «Г», тимчасом як Дієго рушив до музичного відділу у глибині крамниці. Минулу порцію книжок я закінчила читати на письменниці Шеннон Гейл, [1] отож просто підхопила дюжину книжок авторів, які йшли за алфавітом далі, – цього мені має вистачити на кілька днів.

Очима я пошукала Дієго – він сидів за столиком у кафе, вивчаючи текст на звороті дисків. Я пригальмувала, та потім усе-таки приєдналася до нього.

Почувалась я дивно – відчуття ніяковості було знайомим, але забутим. Колись я часто так сиділа – через столик від когось. Ми просто теревенили, і навіть не думали про життя чи смерть, спрагу чи кров. Але то було в моєму розмитому минулому.

А востаннє отак через столик я сиділа із Райлі. Було чимало підстав постаратися не згадувати тієї ночі.

– Як це так, що в будинку ти ніколи не впадаєш в око? – знагла запитав Дієго. – Де ти ховаєшся?

Я водночас реготнула й скривилася.

– Зазвичай я тримаюся позаду Бридкого Фреда.

Дієго наморщив носа.

– Серйозно? Як ти його витримуєш?

– До всього звикаєш. Позаду нього не так і погано, як попереду. Хай там як, а це найкраще місце для сховку. Ніхто й близько не підходить до Фреда.

Дієго кивнув, досі не змінивши бридливого виразу обличчя.

– Правда, правда. Шанс вижити.

Я стенула плечима.

– А ти знаєш, що Райлі дуже прихильний до Фреда? – запитав Дієго.

– Справді? Як так?

Бридкого Фреда всі просто терпіти не могли. Тільки я наважувалася скласти йому компанію, і то лише з метою виживання.

Дієго змовницьки нахилився до мене. Я вже так звикла до його дивної поведінки, що навіть не здригнулася.

– Я чув, як Райлі розмовляв по телефону із нею. Я сіпнулася.

– Отож, – зронив Дієго співчутливо. Звісно, немає нічого дивного в тому, що ми здатні співчувати одне одному, коли йдеться про неї. – Це було кілька місяців тому. І Райлі говорив про Фреда – його просто розпирало. З його злів я зрозумів, що деякі вурдалаки мають особливі вміння. Я маю на увазі, значно більші, ніж звичайні вампіри. А вона саме таких і шукає. У кого є дар-р-р…

Він так довго тягнув останній звук, що мені здалося, ніби він у голові по буквах пише це слово.

– Дар?

– Схоже, вміння можуть бути різні – і читання думок, і здатність вистежувати собі подібних, і навіть передбачення майбутнього.

– Та ну тебе!

– Я не жартую. Мені здається, дар Фреда – не підпускати до себе інших. Він наче вкладає нам цю думку в голову. Змушує нас відчувати відразу, коли ми опиняємося поблизу нього.

– І що ж тут хорошого?

– Він досі живий, хіба ні? І ти досі жива, забула?

Я кивнула.

– Не забула. А Райлі більше ні про кого не говорив?

Я спробувала пригадати, чи не відчувала нічого дивного в комусь іншому, проте Фред був єдиний у своєму роді. Оті клоуни, які сьогодні на темній алеї корчили з себе суперменів, не вміли нічого більшого за решту з нас.

– Ще він згадував Рауля, – сказав Дієго, опускаючи кутик рота.

– І яка така обдарованість у Рауля? Супертупість?

Дієго пирхнув.

– І це також. Але Райлі вважає, що Рауль має в собі щось магнетичне – люди так і тягнуться до нього, згодні назирці за ним ходити.

– Тільки дебіли.

– Атож, Райлі так і сказав. Не схоже, щоб уплив Рауля поширювався на… – Дієго чудово зімітував інтонацію Райлі, – «ручних діток».

– Ручних?

– Я так розумію, він мав на увазі таких як ми – здатних подеколи вмикати мозок.

Мені не сподобалося, що хтось вважає мене «ручною». Якщо так подумати, це не надто приємне визначення. Перефразоване означення Дієго звучало набагато краще.

– Скидається на те, що Райлі не без підстав потребує лідерського таланту Рауля – щось десь затівається.

Коли він це сказав, у мене по спині пробіг дивний холодок, і я виструнчилася.

– Що саме?

– Ти гадаєш, чого це Райлі весь час напосідається на нас, щоб ми поменше звертали на себе увагу?

Перш ніж відповісти, якусь мить я повагалася. Не такого питання я очікувала від правої руки Райлі. Та к наче Дієго ставив настанови Райлі під сумнів. Чи, може, Дієго шпигує для Райлі? Розвідує, щo «дітки» про нього думають? Але чомусь я в це не вірила. Багряні очі Дієго були відкриті й викликали довіру. Та й чого б це Райлі переймався через нас? Може, те, що патякають про Дієго, не має під собою жодного ґрунту. Звичайні плітки.

Тому я відповіла щиро.

– Атож, я й сама про це весь час міркую.

– Ми ж не єдині вурдалаки у світі, – серйозно зронив Дієго.

– Знаю. Райлі іноді щось таке натякає. Але ж не може в світі бути багато вампірів. Бо в іншому разі ми б їх помітили, хіба ні?

Дієго кивнув.

– Я теж так уважаю. Ось чому вельми дивно, що вона продовжує створювати новеньких, як гадаєш?

Я нахмурилася.

– Справді дивно. Бо ж насправді Райлі байдуже до нас… – я зробила паузу, чекаючи, щоб Дієго заперечив. Але він не зронив ні слова. Просто чекав, легенько кивнувши на згоду, тож я продовжила. – І вона навіть на очі нам не показується. Ти маєш рацію. А я й не подумала! Ну, я взагалі останнім часом мало думала… Ладно, проїхали… Але для чого їм потрібні ми?

Дієго звів брову.

– Хочеш почути мою думку?

Я обережно кивнула. Проте зараз моя настороженість не мала нічого спільного з самим Дієго.

– Як я вже казав, щось насувається. Гадаю, їй потрібен захист, і на передній край вона виставила Райлі.

Коли я це обміркувала, на мене мов приску сипонули.

– То чому ж нам нічого не кажуть? Невже нам не треба триматися насторожі абощо?

– В цьому був би сенс, – погодився Дієго.

Довгу секунду ми з ним мовчки витріщалися одне на одного. Мені більше нiчого було сказати, і йому, здається, теж.

Нарешті я скривилася й бовкнула:

– Не знаю, чи купилася б я на таку дурницю – буцімто Рауль має якісь особливі вміння.

Дієго розреготався.

– З цим важко посперечатися, – мовив він і визирнув у вікно – було ще темно, але ранок насувався. – Час вичерпано. Якщо не хочемо підсмажитися, краще повертатися додому.