Мiстер Мерседес - Кінг Стівен. Страница 27

Він зробив перепрошивку телевізорам у їхній хаті, і тепер Брейді з матір’ю задарма приймають не лише базові канали, а й усі передплатні (включно з кількома екзотичними, на кшталт «Аль-Джазіри»), і нема жодного збіса способу, щоб «Тайм Ворнер», «Комкаст» чи «ЕКСФІНІТІ» могли цьому завадити [141]. Він хакнув DVD-плеєр, і той тепер грає не тільки американські диски, а й диски з будь-якого регіону світу. Це легко — три-чотири швидких операції з дистанційним пультом плюс шестизначний розпізнавальний код. Класно в теорії, але чи все це знадобилося? Ні, в будинку № 49 на В’язовій вулиці аж ніяк. Ма не дивитиметься нічого, якщо воно не подається їй з ложечки чотирма найбільшими телемережами, а сам Брейді майже весь час або працює на якійсь зі своїх двох робіт, або перебуває тут, у командно-контрольному центрі, де й займається своєю справжньою роботою.

Перепрошивка — це чудова справа, але ж водночас і нелегальна. Наскільки йому відомо, хакати DVD також незаконно. Не кажучи вже про його хакерство «Редбоксів» і «Нетфліксів». Усі його найкращі ідеї протизаконні. Узяти хоч Річ Першу та Річ Другу.

Річ Перша лежала на пасажирському сидінні «мерседеса» місіс Трелоні, коли він тим туманним ранком у минулому квітні їхав від Міського Центру — з кров’ю, що заштрихувала лобове скло й стікала з погнутого радіатора. Ця ідея прийшла йому в похмурий період три роки тому, після того як він врешті вирішив убити цілу купу людей — про той час він думав, як про свою терористичну фазу — але раніше, ніж він вирішив, як саме, коли і де це зробити. Весь переповнений різними ідеями, він тоді був нервовим, мало спав. У ті дні він почувався так, ніби заковтнув цілий термос чорної кави, присмаченої амфетамінами.

Річ Перша була модифікованим дистанційним пультом для телевізора з мікрочипом, що слугував їй мозком, і блоком живлення для збільшення радіусу дії… хоча дальність усе ще залишалася доволі невеличкою. Якщо навести її на світлофор з відстані ярдів двадцять-тридцять [142], червоне світло можна змінити на жовте одним натиском кнопки, червоне на блимаюче жовте двома натисками, а червоне на зелене — трьома.

Брейді був у захваті від цього приладу й кілька разів його випробував (завжди сидячи в своєму старому припаркованому «Субару»; морозивний фургон набагато дужче впадав у вічі) на перехрестях з інтенсивним рухом. Після кількох промахів йому вдалося таки викликати справжню аварію. Лише удар бамперами, але все одно весело було спостерігати суперечку двох чоловіків, які з’ясовували, чия в цьому вина. Якийсь час здавалося, що вони ось-ось перейдуть до кулаків.

Річ Друга народилася невдовзі по тому, але саме Річ Перша визначила для Брейді вибір цілі, бо вона радикально підвищувала шанси на успішну втечу. Відстань між Міським Центром і занехаяним складом, який він вибрав тим місцем, де йому треба буде покинути сірий «мерседес» місіс Трелоні, становила точно 1,9 милі [143]. Уздовж запланованого ним маршруту втечі працювали вісім світлофорів, але з його прекрасним гаджетом він не мусив непокоїтися щодо жодного з них. Але того ранку — Ісусе Христе, хіба ти цього не знав? — усі вони горіли зеленим. Брейді зрозумів, що якусь роль у цьому грало те, що був ранній ранок, але все одно це його збісило.

«Якби в мене не було мого гаджету, — думає він, ідучи до комірчини в дальнім кінці підвалу, — щонайменше чотири з тих світлофорів, горіли б червоним. Саме таким чином відбувається все в моєму житті».

Річ Друга виявилася єдиним його творінням, яке насправді приносило гроші. Невеликі гроші, але, як кожний знає, гроші — це не все. Крім того, без Другої Речі не було б і «мерседеса». А без «мерседеса» і Бійні біля Міського Центру.

Добра, мила Річ Друга.

На петлях при дверях комори висить великий єльський замок [144]. Брейді відмикає його одним з ключів, що висять у нього на низці. Світло всередині — також влаштоване ним флуоресцентне — уже горить. Комора маленька, а завдяки широким, простим дерев’яним полицям здається ще меншою. На одній із полиць стоять дев’ять коробок від взуття. Усередині кожної коробки лежить фунт саморобної пластикової вибухівки. Брейді випробував трохи цього продукту в далекій сільській місцевості в покинутому гравійному кар’єрі, і діє він просто чудово.

«Якби я жив десь там, в Афганістані, — думає він, — носив чалму і отой химерний халат, я міг би зробити собі непогану кар’єру, підриваючи бронетранспортери».

На іншій полиці у ще одній взуттєвій коробці лежать п’ять мобільних телефонів. Це одноразові апарати з тих, що їх наркоторговці у Лоутавні називають «пальниками». Ці телефони, які продаються в нормальних аптеках і цілодобових крамничках, і є проектом Брейді цього вечора. Їх треба модифікувати так, щоб після набору одного номера всі вони задзвонили разом, створивши імпульс, достатній для одночасної детонації того вибухового пластиліну, що лежить у решті коробок. Він ще не вирішив остаточно, чи використовуватиме пластит, але в душі йому цього хочеться. Так, дійсно. Він написав тому жирному екс-копу, що не прагне повторити свій шедевр, але це теж було черговою брехнею. Багато чого залежить від самого жирного екс-копа. Якщо той зробить те, чого бажає Брейді — як місіс Трелоні зробила те, чого бажав від неї Брейді, він упевнений, тоді це прагнення втихомириться, принаймні на якийсь час.

Якщо ж ні… ну…

Він хапає коробку з телефонами, робить крок до дверей комори, потім застигає і кидає погляд назад. На одній з інших полиць лежить лісорубський стьобаний жилет «Л. Л. Бін» [145]. Якби Брейді дійсно збирався ходити в ліс, йому б згодився жилет середнього розміру — він худенький, — але цей має розмір XL. На грудях у нього наліпка-посмішка, того типу, що в темних окулярах і з вискаленими зубами. У жилеті лежать ще чотири фунтових блоки пластикової вибухівки, два в зовнішніх кишенях, два у внутрішніх, прорізних. Поверхня жилета бугриста, бо він заповнений підшипниковими кульками (точно такими, як у Ходжесовому Веселому Ляпанці). Брейді довелося розпороти підкладку, щоби їх туди засипати. Йому потім навіть майнуло в голові, чи не попросити Ма, щоб вона зашила розпороті місця, і він щиро реготав з такої думки, поки заклеював прорізи липкою стрічкою.

«Мій особистий самогубчий жилет», — думає він з любов’ю.

Він його не використовуватиме… ймовірно, не використовуватиме… але ця ідея також має свою привабливість. Це поклало б кінець усьому. Більше жодного «Дискаунт Електронікс», жодних поїздок на виклики кібер-патрульним, щоб виколупувати арахісове масло або крихти печива з центрального процесора якогось ідіота, жодного фургона з морозивом. А також жодних змій, які ворушаться на задвірках його мозку. Або під пряжкою ременя.

Він уявляє собі, як робить це на рок-концерті; він знає, що у червні на Приозерній арені мусить виступати Спрингстін [146]. А як щодо святкового параду Четвертого липня на Озерній вулиці, головній торговельній вулиці міста? Чи, може, краще відкриття Літнього вуличного ярмарку і фестивалю тротуарних малюнків, який відбувається щороку в першу суботу серпня. Це було б класно, але чи не матиме він смішний вигляд у стьобаному жилеті посеред спекотного серпневого дня?

«І то правда, але творчий розум завжди може розрішити такі проблеми», — думає він, розклавши на своєму робочому столі одноразові телефони й починаючи витягати з них SIM-картки. Крім того, самогубчий жилет — це, як-там-воно-називається, ага, сценарій судного дня. До його використання, либонь, ніколи не дійде. Хоча приємно мати його напохваті.

Перед тим як підніматись нагору, він сідає перед комп’ютером Номер три, заходить в інтернет і перевіряє «Блакитну Парасольку». Нічого нема від жирного екс-копа.