Мiстер Мерседес - Кінг Стівен. Страница 41

Він береться готувати сніданок: шинку з яйцями. Може, запах долетить нагору, до Ма, і пробудить її. Не велике діло, якщо ні. Він сам з’їсть її порцію. Він доволі голодний.

— 2 —

Цього разу подіяло, хоча коли, зав’язуючи на собі халат, Дебора Енн з’являється, вона ще не зовсім прокинулася. У неї червоні повіки, щоки бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи «Тамзи» [185]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.

Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.

«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, — думає Брейді. — А якби почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»

— Пахне гарно, — мовить вона. — І для мене є?

— Скільки захочеш. Кави?

— Будь ласка. Побільше цукру.

Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?

— Ти не одягнув свою уніформу, — каже вона, маючи на увазі синю сорочку на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого репертуару.

— Мені виходити не раніше десятої, — пояснює він, і немов ці слова виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.

— Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на сніданок.

Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз» Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному центрі «Березовий Пагорб»).

Він натискає кнопку й мовить:

— Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.

— Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. — Тоунз не може примусити Брейді їхати на виклик у його пізній день, звідси й цей його улесливий тон. — Плюс, це місіс Роллінз, а ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.

Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль» отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток — одною з клієнток Брейді — була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під «Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.

— Не знаю я, Тоунзе…

Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу № 729, думаючи: «Це моя заслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку до її “Мака”».

Комп’ютери, вони чудесні.

— Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш «жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити отой ідіотський морозивний фургон.

— А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? — це вже відверте глузування. Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.

— Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це також знаю.

Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.

— Окей, — каже Брейді. — А як тобі, якщо я поїду власною машиною?

— Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального автомобіля, — каже Тоунз.

— Це також політика компанії, — відгукується Брейді. — Правильно?

— Ну… атож.

У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів» — це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не бракує.

А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.

— Окей, — погоджується Фредді, — але ти мені будеш винен.

— Дякую, друже.

Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не друг, і ми обидва це знаємо».

— 3 —

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському [186] шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.

— Ох… Брейді! Слава Богу!

Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з безлюдного острова, де вона провела три дні без води та їжі, але він чує оту крихітну паузу перед його іменем і помічає, як вона скинулася очима, щоб прочитати ім’я в нього на грудях, хоча він бував тут уже з півдюжини разів. (Як на те пішло, Фредді теж не менше; Пола Роллінз серійна ґвалтівниця комп’ютера.) Йому байдуже те, що вона його не пам’ятає. Брейді подобається бути забутнім.

— Це просто… я не знаю, що з ним не так!

Ніби ця тупа вагіна бодай колись це знає. Останнього разу як він приїздив сюди, шість тижнів тому, в неї трапилася «паніка ядра» [187], а вона була впевнена, що якийсь комп’ютерний вірус пожер усі її файли. Брейді делікатно спровадив її з кабінету, пообіцявши (не вельми обнадійливим тоном) зробити все можливе. Потім він сів, перевантажив комп’ютер і якийсь час пошарився в неті, перш ніж покликати хазяйку й повідомити їй, що якраз вчасно зумів владнати проблему. Ще б півгодини, сказав він, і її файли дійсно пропали б. Вона вручила йому вісімдесят доларів. Того ж дня він сходив із Ма повечеряти й вони розпили пляшку доволі непоганого шампанського.

— Розкажіть мені, що трапилося, — питає Брейді похмуро, як якийсь нейрохірург.

— Я не робила нічого, — скиглить вона. Вона завжди скиглить. Чимало з клієнтів, до яких він з’являється за викликом, скиглять. І то не тільки жінки. Ніщо не позбавляє мужності будь-якого високопосадовця стрімкіше за ймовірність того, що все, що малося на його «МакБуку», відлетіло на цифрові небеса.