Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген. Страница 30

Крім астропрогнозу, Юрій Юрійович, зважаючи на творчий потяг городян до красного слова і відсутність у редакції поетів, вів поетичний клуб, куди читачі, в основному графомани зі стажем, надсилали довжелезні вірші на кшталт «люблю глаза твои кареватые» і таке інше, на що Юрій Юрійович, як завзятий критик, рекомендував писати вірші короткі, бо, мовляв, чим вірш коротший, тим він кращий.

Улюбленою авторською рубрикою Юрія Юрійовича була, звичайно ж, кулінарна. До неї він ставився напрочуд серйозно і працював над вдосконаленням старовинних рецептів денно і нощно. І якщо астропрогноз він писав для економії коштів, «Клуб поетів» вів виключно через брак безпосередньо поетів і перебір графоманів на один квадратний метр міста, то кулінарія була рубрика для душі. Зрештою Юрій Юрійович винайшов собі зайняття і для мозку, придумавши рубрику «Тлумач», в якій роз’яснював читачам нюанси місцевого суржика. «Суржик є ідеальною мовою, — жартував він. — Бо суржик безпосередньо найкращими народними вустами і вухами всмоктує у себе найблагозвучніші, найзручніші, найоптимальніші слова і вирази з різних мов, асимілює їх, з’єднує і перетворює в оригінальний текст, своєрідне слобожанське есперанто. І поганий той суржик, що не мріє стати діалектом!»

Але й без таких от інтелектуальних вибриків всім давно стало зрозуміло, що Юрій Юрійович займає, як то кажуть, своє місце. Він знав, чим зачепити читача, і до вищеназваних тем і рубрик, які наповнювали уяву читача еротично-жахливими картинками, завжди міг додати що-небудь соціально актуальне, а то й вплести сюди політику. Наприклад, на день народження Леніна Юрій Юрійович написав текст під назвою «Пам’ятник Гітлеру», а Славко і радий був старатися продемонструвати технічні переваги улюблених «маків» і на фотографії реального пам’ятника Леніну, що стояв біля облдержадміністрації, поміняв голову вождя російського пролетаріату на голову вождя пролетаріату німецького. Статтю автор витримав, як завжди, у нейтральних тонах, поставивши, спираючись на історичні факти, як-то пакт Рібентропа — Молотова та ін., знак «дорівнює» між комунізмом та нацизмом. Колаж і статтю із превеликим задоволенням вони вліпили на першу сторінку і стали чекати на реакцію партії, яка ще не втратила остаточно всіх своїх могутніх можливостей. Немає сенсу описувати дзвінки та візити окремих гостей, бо однак найбільше задоволення редакція отримала від заголовку в рупорі комуністів газеті «Ленінська правда». «Юрій Є-ко — людина з чорною душею і кабанячим норовом», — писала газета робочих та селян і обіцяла пекельні муки всім причетним до паплюження світлого образу Ілліча.

Міг пожартувати Юрій Юрійович й на інші теми, хоча найбільше, думаю, всім запам’ятався колаж на Восьме березня, який просто збив із ніг всіх високовихованих городян із тонкою душевною організацією. Все вийшло, як завжди, випадково. На редколегії точилася дискусія, яку картинку поставити на першу сторінку. Вирішили, що треба ставити те, чого найбільше бажають жінки, але щось не банальне. Проте, що саме хочуть жінки, так і не змогли остаточно вирішити, можливо, тому що однойменний фільм із Мелом Гібсоном ще не вийшов на широкі екрани, а можливо тому, що це взагалі неможливо, тож, виклавши всі свої версії і побажання, ілюстрацію замовили художнику на ім’я Мікєша, сорокарічному невисокому міцному мужичку, чиїм основним заробітком була різьба та створення всіляких дерев’яних меблів. Але насправді знаменитий Мікєша був зовсім не тим — його обожнювали жінки. Де б він не з’являвся зі своїм псом, німецькою вівчаркою, — магазині, банку, офісі — миттєво їх оточували всі жінки дітородного віку і починали загравати з Мікєшою: мацати його, смикати, всіляко кокетувати і чи не схиляти до злигання. Один товариш Юрія Юрійовича, сам також художник, розповідав, що колись працював із Мікєшою над якимось замовленням, так до того стояли цілі черги жінок, причому різного віку, і той драв їх так, що стіни хиталися і репіли, чи не цілими днями, і жодна з панянок не пішла не задоволена. Правда це чи ні, ніхто не знає, але точно правда те, що Мікєшу дійсно вважали на тлі таких розмов особистістю легендарною, і звісно, поставивши ілюстратору таке неясне завдання, Юрій Юрійович заздалегідь розраховував на щось непересічне. Але те, що намалював Мікєша, навряд чи відповідало значенню слова «непересічне»: величезний, на всю сторінку, ерегований фалос, скупо замаскований вінками, квітами, ліанами, деревами та т. і., навкруг якого водять хоровод трохи вдягнуті дівчата.

— Що це? — не втрачаючи сили духа, запитав у Мікєши Юрій Юрійович. Сталося це в понеділок пізно ввечері, художник, як завжди, затяг виконання замовлення до останнього і прийшов на добрячому підпитку. — Ти нічого не переплутав, Мікєшо?

— Як ви і просили — те, чого найбільше хочуть жінки, — відригуючи, впевнено відповів, спираючись на свій власний досвід, Мікєша.

— Це ж фалос?!

— Ну чого ви кричите? Фалос.

— І як я його поставлю на першу сторінку?

— Я цього не знаю. Ви мене просили — я намалював. На мій погляд, дуже красиво.

— Красиво, якщо на стіну цей малюнок повісити над ліжком. А в газету на першу сторінку — це не дуже красиво.

— Та яка різниця, де воно висітиме, тобто стоятиме, чи то пак все ж таки висітиме, зовсім пан редактор спантеличив мене: на стіні над ліжком чи у газеті? Якщо воно красиво, то воно скрізь красиво.

Аргументи Мікєши були не позбавлені логіки, і Юрій Юрійович подумав, що красу дійсно нічим не зруйнуєш. А намалював Мікєша фалоса фантастично: дуже натурально, і в той же час напрочуд романтично, що казати, талановитий вийшов малюнок. Та й у поясненні, що кращого подарунку на Восьме березня жінкам справді не знайти, бачилося щось містичне, суто Мікєшене розуміння таїнств життя та міжгендерних стосунків. Піддавшись цим чарам, загнаний у часовий цейтнот Юрій Юрійович прийняв роботу художника і поніс на верстку. Славко витвір Мікєши підтримав на «ура» обома руками і завзято почав доводити його до електронної довершеності. Все йшло чудово, аж поки «білки», тобто чернетку для вичитки коректорам із фалосом розміром на всю сторінку А4, не побачив кандидат психологічних наук Володимир Іванович.

Позачергова редколегія тривала до дванадцятої ночі, і на всякий аргумент «за» завжди знаходився аргумент «проти», тому вирішили голосувати, в результаті чого редакція розкололася навпіл: відповідальний секретар Володимир Іванович і коректор Олександр Васильович, обидва викладачі педагогічного університету, зрозуміло, голосували категорично проти; Славко й Юрій Юрійович голосували «за»; Тоня, не зважаючи на особисті симпатії та пору кохання, яку вона якраз переживала, утрималася. Мабуть, це був єдиний випадок, коли Юрій Юрійович використав своє становище головного редактора у вирішенні дискусії на свою користь — газета таки вийшла з фалосом на першій сторінці, чим знову спричинила до себе підвищений інтерес і бурю телефонних дзвінків від розлючених читачів, а Володимир Іванович у знак протесту три дні не ходив на роботу.

З цього випадку Юрій Юрійович зробив один, але дуже важливий висновок: завдання потрібно формулювати максимально ясно і зрозуміло, щоб не виникало несподіваних тлумачень, особливо людям творчим, схильним до природних фантазій і вживання алкоголю.

Тим часом з’ясувалося, що Добронравова дійсно заарештували і, швидше за все, на нього чекають суд та в’язниця. Вістей від засновника редакція не мала жодних, лише інколи в гості на склянку чаю заскакували колишні співробітники фірми, яка засяяла і згасла на небосхилі місцевого бізнесу так само яскраво і швидко, як і феєрверк на презентації. Недавні колеги жалілися, що Микола Миколайович — страшний козел, бо не заплатив їм ні фіга, і от тепер вони змушені нести важкий тягар жебрацького існування безправних безробітних. Юрій Юрійович за старою звичкою уважно вислуховував усіх бажаючих влаштуватися на якесь тепленьке місце у редакції (більшість висловлювала бажання працювати чомусь сторожем або начальником складу), інколи навіть відчував нестерпний потяг допомогти і взяти нещасного під своє крило, але лише сама згадка про їхню коротку, але напрочуд яскраву трудову біографію на фірмі змушувала ввічливо відмовляти, посилаючись на поганий матеріальний стан газети та скоре повернення Добронравова. Ні в перше, ні тим більше в друге ніхто, звісно ж, не вірив, тому по місту про Юрія Юрійовича швидко пішла гуляти слава невдячної людини, що нехтує друзями і товаришами, які помирають з голоду.