Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 21

І не закричу.

І не заплачу.

Я дослухатимусь, як тріщить ліс і як по ньому щільними рядами йдуть мисливці, не даючи змоги для відступу. Який мені не потрібен.

Бо я біжу до води. А коли зроблю ковток — мені на голову звалиться велике старе дерево.

Я це знаю.

Але ковток і смерть прийдуть одночасно. І я встигну відчути, що все-таки дійшла туди, куди хотіла…

…жити інакше?!

Лискучі морди автомобілів вишикувалися вряд і були схожі на акул, що налаштувались атакувати баркас. Ми стояли у пробці.

Я не знаю, куди ми їхали, — просто вийшли, пішли вниз і чомусь, не змовляючись, ускочили в тролейбус, котрий уже відходив від зупинки.

Так, усе правильно.

Ми встигли ускочити в цей тролейбус.

Двері зачинилися. За ними ми були разом.

Так мало бути. Ми встигли.

Я притис її до себе. І… подумки, в режимі бліцу, програвав партію в преферанс: «Так… або раз по пікам… Ага… тут ще й король. Ну тоді сім хрестів чи мізер…» Це майже не допомагало. Я відчував її всю.

Її пакет шалено торохкотів унизу. Бувають же такі шелестючі пакети!..

…туди, куди хотіла…

Я все ще тримала в руці пакет з одягом, він дико шелестів — просто-таки торохкотів, як ринва, по якій летять вниз крижані брили.

Цей клятий тисячодоларовий пакунок жив своїм божевільним життям.

У ньому, недбало зібгане, лежало чиєсь життя, можливо — чиєсь щастя чи мрія.

Пакунок…

Він заважав обхопити тебе обома руками…

…такі шелестючі пакети. До чого тут пакет?

«Король, сімка. Я — пас…»

Рухаємось далі. Всередині цього пекла, який називається тролейбусом.

Я вже був в ній, хоча в цій тисняві ліпше було сказати — вона була в мені.

Навіщо нам цей клятий тролейбус?

Я не їздив у них сто років…

…обхопити тебе обома руками. А до чого тут пакет?

Щоб не думати про те, що я хочу обхопити тебе не тільки руками…

І намагаюся про це не думати — інакше помру раніше, ніж минуть два тижні!

…сто років тому я невідомо чому спостерігав за тобою.

Як ти складаєш носовичок. Як сидиш на підвіконні, схиливши голову над книгою, і волосся повністю закриває твоє обличчя. Я досі пам'ятаю, як у мене змокала сорочка від одного погляду на тебе.

Я більше не дозволю часу перетворитися на пісок. Не дам сповити себе, мов ляльку. Я перепробував усе, і мені нічого більше не смакує. Я хочу твого живого тепла — хочу бути в ньому, відчувати його і зберігати його в нас обох кожним подихом…

…помру раніше, ніж минуть два тижні…

Але тепер мені не буде так страшно.

Остання зупинка. Кінцева. Передмістя.

Я не помітив, що частину дороги ми їхали вже в майже порожньому тролейбусі. Тільки із заднього сидіння на нас дивилася худенька жінка середнього віку, час від часу стримано поглядала в наш бік.

У неї було стомлене обличчя мешканки передмістя, яка щоденно долає шлях від кінцевої до кінцевої з почуттям упокореної неминучості.

Перед тим як вийти, Ія поклала їй на коліна пакет, який так заважав нам цілуватися: «Це вам!» — і ми вискочили на дорогу.

Що далі? Навіщо ми їхали, куди? Адже все могло б бути простіше, як це зазвичай відбувається між такими дорослими людьми, якими ми були.

Автозаправка. Шашлична. Мотель: адміністративна будка і три дерев'яні котеджі посеред куцої галявини.

Подумки вихваляючи нові часи, за кілька хвилин я вже тримав у руці ключ.

В очікуванні, коли я вийду з будки, вона стояла неподалік і намагалася сховатись за деревом, адже адміністраторка все ж таки не втрималася від цікавого погляду.

Я знову здивувався — як мало вона змінилася!

— Я боюся… — сказала вона і завмерла.

Я мав зробити все, щоб їй не було страшно…

— Знаєш, як кохаються равлики?…

— Вони ось так — склеюються…

— Твоє ім'я — як вітер… Чуєш, він до нас цілком безсоромно приєднується: «І я-я-я…»

— Я сама — вітер…

Я малюю на тобі карту світу — ми маємо об'їхати його весь — і весь позначити своєю присутністю в ньому так, як я нині засвідчую своє існування в тобі.

Тут — Париж, де на вежі ми ловили такі самі докірливі, здивовані, співчутливі, лукаві, підбадьорюючі, сором'язливі і заздрісні погляди, як у тролейбусі, коли так неймовірно шелестів твій пакет.

А тут — Рим, я повільно веду по ньому указкою, мов учитель, а ти дивишся мені в очі…

— А це?

— А це мій язик. Під ним мед і молоко.

— Я люблю мед із молоком!

— Завтра? Так, так… Звісно — завтра…

«Завтра»? Хіба я могла дозволити йому вскочити в халепу, яка настане завтра, післязавтра і ще за якийсь час?

Я сказала, що мені пора.

Сказала так упевнено і чітко, що він розгубився.

День добігав кінця. Я попросила викликати таксі.

І назвала адресу — за два квартали від свого будинку.

І більше ні про що не хотіла говорити.

Ми їхали крізь ніч, крізь залите вогнями місто. Воно було таке гарне…

Я завжди була в ньому — із тобою. Як я могла думати, що блукаю по ньому сама?!

Ось там, на гірці, під парасольками, ми любимо пити пиво — влітку, а взимку обов'язково приїжджаємо під засніжені дерева відкоркувати пляшку шампанського. А потім йдемо вечеряти о-о-он в той ресторанчик внизу. На воді. Там грає наш знайомий піаніст. Ми ніколи не їмо, коли він грає…

Потім ми їдемо в цей мотель — і сувора тітка мовчки дає нам ключі від нашого номера. Вона заздрить нам. Вона вважає, що ми — дивна пара: так давно разом.

Так давно ми разом, що я можу продовжити будь-яке твоє речення, а ти можеш продовжити моє.

…Знаєш, як кохаються равлики…

Вони склеюються…

Ми за давньою звичкою любимо їздити в тролейбусі певного номера, бо там ми склеїлися вперше — так, що не розліпити. Навіть тепер…

Ми гуляємо парком і лягаємо в листя — восени і в сніг — коли він є. Ми мовчимо чи говоримо — це не має значення.

У нас на одній полиці стоять дві старі схожі книжки, в яких вицвілим зеленим кольором через один рядок підкреслено: «…слухай, я говорю лише для тебе, і не кажи нікому. Мага, заготовкою був я, а ти тріпотіла, чиста і вільна, як полум'я, а ще як ріка ртуті, як перший спів пташок, що зустрічають схід сонця, і як приємно сказати це тобі словами, які ти так любила, вважаючи, що вони існують лише у віршах і що у нас є на них право. Де ти будеш тепер, де будемо тепер ми обоє, дві маленькі точки в незрозумілому всесвіті…» — і ми досі вважаємо, що посеред інтелектуальних словесних вправ і справ, котрі на перший погляд здаються такими важливими, що серед них соромно бути сентиментальними, — вони як сигнал до капітуляції перед цими вправами і справами на користь двох точок, які могли б ніколи не зійтись ані в часі, ані в одній площині.

Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що на початку було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов'язково саме знайде свою причину — зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодного зусилля з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум'я, а часом — як хрест. Як я могла…

Це, певно, була не я!

Це була не я — і я: Ія.

«Твоє ім'я, як вітер…»

Господи! Я не спитала, як тебе звуть!

Таксі в'їхало в чужий порожній двір.

— О котрій тебе завтра тут чекати?

— Не знаю… О шостій… О сьомій…

— Я буду тут о п'ятій. Чекатиму на тебе з речами чи без речей. Байдуже. Так?