Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 6
Хіба що…
Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», — а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне — ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх.
Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…
За столом купа різних людей і, як на гріх, уся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю в перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.
Я майстер вищого розряду, вчилась у мадам Петиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз того дня, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Петиція відбула до Парижа, а на стіні, біля мого робочого місця, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.
Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку, мовляв — ось така вона, моя маленька дружина!
Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно зціплював зуби.
Потім із цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю стола, з якого й лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою — самі лише стиснуті й розтягнуті губи, які замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже на жало, — як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим — великий вигадник…
Так от.
Посміхаючись і турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стисненими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»
Тієї миті я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим знову ледь чутно промовив: «Ну-ну…»
І в цьому нестерпному «ну-ну» було все, що станеться далі, щойно ми вийдемо за поріг цієї привітної квартири…
Потім, коли увага товариства перемкнулася на щось інше, він так само нечутно говорив до мене короткими уривчастими словосполученнями, знаючи, що я ніяк не зможу на них відреагувати.
Навіть заплакати не зможу.
Він знав, що я добре вихована і не дозволю собі таких емоцій у чужій присутності. Збоку це мало вигляд розмови закоханої пари, щось на кшталт: «Сонечко, тобі покласти рибки?» — «Ні, зайчику, поклади собі, а мені налий водички…» — «Добре, маленька…» Уті-путі-сю-сю-сю…
Я посміхалася людям, невимушено наливала собі мінеральну воду, поправляла зачіску, аби тільки не плакати…
Аби тільки не плакати.
Потім, коли почалися танці, я вислизнула до коридору, тихо прочинила двері й швидко-швидко побігла сходами.
Він одразу вискочив за мною і почав гукати. Я побігла дужче і вирвалася на вулицю — в ніч, у темну ніч на околиці, куди краще було б викликати таксі. Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» — і знала, що на ранок буде все так, як і було.
Що ЗМОЖУ і БУДУ.
Адже…
Ну, я вже казала — надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене відчуття боргу і почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.
Ну, от такий випадок…
А було й багато інших. Хоча, як я вже казала, Вадим — чудова і розумна людина, респектабельний чоловік, якого ще пошукати! Мені заздрять. Це я знаю напевне.
Взагалі, я дуже люблю любити. Можливо, я невірно висловлююсь, але це саме так.
Я люблю любити.
Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала, заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода — свіжа і рухлива. Вона є, отже, варто жити далі.
Щоправда, була ще одна вправа для почуттів — адже почуття варто тренувати. Принаймні, таким як я, що час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…
А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши, — лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилась і викинула той папірець.
А потім сама вигадувала його продовження — щось зовсім безглузде і безсоромне, неможливе, задушливе, неймовірно прекрасне — таке, чого не можу повторити, адже тоді зникне магія невагомої незрозумілості й перетвориться на якийсь уривок із дамського роману чи… розмову по телефону з черговим «нічної варти для самотніх».
У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я й уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…
Певно, подумала я…
…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще — в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.
Але я скажу, що цей лист — суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!
…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.
І стояла така тиша…
Така нестерпна тиша…
Ось воно!
Скоро я чутиму її завжди — от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися з нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.
Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути — аби почути, осліпнути — аби побачити.
Нині я так само була оглушена й осліплена — і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш із літака…
Я ніколи — ніколи не сиділа на землі в білому плащі!
Я засміялася: це ж треба — сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!
Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити птаха, вивчити і випробувати на практиці всі вправи камасутри!
Я лягла на спину і засипала обличчя листям.
Так от.
На чому ми зупинились?
Ага, на вправах камасутри.
Я згадала, як реготала над цією книжкою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила — не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями — такі нині заведено дарувати молодятам на весілля, — а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук, аби — не дай боже! — ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.