Записки українського самашедшого - Костенко Ліна. Страница 46
А посередині штир колони з маленькою фігуркою нагорі.
Колони діло хороше, скрізь є колони, але скрізь їх вивершує якась адекватна постать. У Барселоні — Колумб. У Торуні — Коперник. У Петербурзі — янгол з хрестом. У Варшаві на колоні Зиґмунда — король Зиґмунд. У Парижі Вандомська колона з Наполеоном.
У Лондоні на Трафальґарській площі — адмірал Нельсон. А у нас хто? Лялечка. Статуетка. Збаналізований образ України. У людей Сиренка, у людей Русалонька, а в нас українська Барбі. Хтось її називає Христя, а дехто й Дівка на фалосі, і навіть — Тріумфалос, бо тут на свята споруджується трибуна і марширують паради. Тут же відбуваються й поп-концерти і шоу, а в будні курсують проститутки, можна «зняти девочку» за скількись там баксів.
Не люблю цього Майдану. Це вже зовсім інший Майдан. В ньому немає ні простору, ні свободи. В ньому немає Майдану. Він спрофанував обличчя міста, він поблискує, як незрячий, шкельцями своїх недоладних теплиць. Він не зміг би пройти дорогами своєї історії, навіть намацуючи палицею асфальт.
У неділю вибралися в зоопарк, малий наш мав сатисфакцію. Це, звісно, не ловити черепах на березі Тихого океану, а все ж покатався на черепасі. Я й не знав, що у нашому зоопарку є гігантські черепахи. Оце, мабуть, на такій катався Дарвін на Ґалапаґосах. Колись їх там було незліченно, серед кактусів і каміння. Але ж їх поварварськи знищували. Пірати набирали у трюми як провіант тривалого зберігання. На екзотичних базарах з них, ще живих, вирізали м’ясо для черепахового супу. Людина високоорганізована істота, чого не придумає. А це ось вперше бачу такий вид спорту — черепашачі перегони. Маленькі жокеї в кепочках гопали верхи, цьвохкали і погейкували. Але черепахам дух змагання не притаманний, хіба що яка поведеться на жмуток свіжої трави чи банан. Пускали кататися дітей до семи. Малий наш ще зійде за сім, Борька виглядає на старшого, однак і йому дозволили. Але Борьці не пощастило, черепаха під ним заснула. А наш малий вийшов у фінал.
Так ми й перебули цю спеку у місті. Навіть не робили рекреаційних спроб. Скочили, правда, з Ґламур і з Борькою на їхню дачу. Вони тепер туди самі не їздять — дача двічі горіла, так і стоїть з обгорілим фасадом. Жінки ночували у єдиній вцілілій кімнаті, вікнами у здичавілий сад. Борька з малим на горищі. А ми з Левом, інвертованим на пустелю, на обплетеній хмелем веранді. Шибки майже усі побиті, камін обдертий, порубано кілька стільців, видно, зимували бомжі. Грілись біля каміна, може, й варили наркоту, недопалки на підлозі обсипані маком. Борьчина мати ходила в притемнених окулярах — чи проти сонця, чи проти сліз, шкельця мов закіптюжені димом. Діти ганяли в хащах, навіть пройнялися природою: знайшли пташине гніздо і не видерли. Але ми швидко втекли. Спека і стійкий тут запах згару. Та ще й щось чорне сиділо на верхній полиці під стелею, Ґламур злякалась до смерті — містичний згусток темряви, а то, виявилось, кажан. І як він сюди залетів? Забився в куточок, я його ледве дістав і виніс в газеті.
Під завісу літа, як завжди, кілька нещасть. Одне запам’яталось найдужче, такого ще не було. У Кармадонській ущелині, в Північній Осетії, льодовик накрив російську знімальну групу, понад сто чоловік. П’ятий день шукають, прорубуються крізь льоди. Приїхала навіть ясновидиця, екстрасенс, обстукувала, обмацувала ті крижані брили, припадала вухом, нарешті сказала: — Тут! — І справді, знайшли. Але крізь лід, мов крізь шибу вічності, їм усміхнувся якийсь давній скелет, з якоїсь іншої експедиції.
Журавлі відлітають. Цікаво, чи на Канарах є журавлі?
Канарки точно є, вони звідти родом.
Навчальний рік почався з протестів, львівські вчителі вийшли на вулицю.
Фактично у нас тепер завжди хтось протестує. Шахтарі стукотять касками, вчителі дзвонять дзвониками, письменники палять рукописи, інваліди гримлять колясками, чорнобильці виходять з плакатами, науковці оголошують страйки. Навіть наш президент раптом виступив з ініціативою перейти до іншої моделі державного устрою.
Господи, тепер до наступних виборів будемо переходити до іншої моделі!
Після цьоголітньої спеки у світі заговорили про зміну клімату, зміщення кліматичних зон, і що планета уже й не кругла, а трохи сплюснута. І що початком глобальної екологічної кризи можна вважати саме це спекотне літо 2002 року.
Вчені створюють комп’ютерну модель зміни клімату.
На Етні здійснюють експерименти, наближені до марсіанських умов.
Наш малий уже в другому класі. Вчиться погано, поведінка незадовільна. Мріє бути хакером. Зламувати бази даних.
Новеньку блакитну сорочку відмовився носити:
— Скажуть, що голубий.
Вчора прийшов зі школи, смикається плечем. Ми злякалися — може, що болить, може, до лікаря. Виявляється, у них у класі є лідер, переросток, смикається плечем, то й вони всі смикаються.
Борька теж препогано вчиться. А надто йому не дається українська мова. Ґламур уже шкодує, що віддала його в цю школу за компанію з нашим малим.
Читав, що десь уже винайшли пристрій-перекладач із собачої мови. Борька страшенно зацікавився. Ротвейлера у них вже немає, нащо їм тепер такий великий собака? У них тепер шнаусер, довгоморденький чубатий песик, от би з ним поговорити! Думаю, що собачу мову Борька опанував би швидше. З української у нього двійка.
Нарешті запрацював парламент. Депутати за літо загартувались, набралися сил і енергії. У Верховній Раді, як у діжі. Хтось вчинив, хтось заквасив, хтось вимішує тісто. Хоче виліпити з нього «більшість», як коровай, прикрашений зозульками, щоб кукали суголосно із владою. Ті, що пройшли більшістю, тепер стали меншістю внаслідок всіляких пасьянсів, альянсів і перебіжок. Хто в’їхав у парламент на популярності нашого нетипового екс-Прем’єра, тепер потроху його здає і вигулькує в інших фракціях. А він якийсь м’який, толерантний, зі всіма шукає консенсусу.
— Манілов він, ось хто, — каже дружина. — Мостік построїть, к сосєду ходіть чай піть.
Але я не згоден. Він людина культури. Спектр його уподобань мистецький. Патріотизм непідробний. Це ж не те, що деякі народні обранці, носії лексики соціальних низів. Кричать, сваряться, змагаються в траєкторії плювка. Ще інші вмостилися передрімати й цю каденцію. Скаржаться тільки, що крісла незручні, затісні для такого фундаментального панства, і спинка під таким кутом, що можна катапультуватись. Що викликає в народі певний оптимізм.
16 вересня. Два роки з дня загибелі Ґонґадзе. Не знаю, під які тамбурини танцювала Саломея, а сьогодні мені чується «Танець смерті» Ліста, і вже теперішня невидима Саломея проносить над світом голову Ґонґадзе. А якийсь Ірод потирає руки. Сучасний Ірод, дрібний і підлий. І такі ж його слуги, дрібні і підлі. Вони знають, хто вбив Ґонґадзе, але покривають цей злочин, і тому вони вбивці теж.
Нова експертиза, я вже й не встежив, звідки, ще раз підтвердила, що «таращанське тіло» це таки Ґонґадзе. Після чого генпрокурор сформулював остаточний вердикт: «Причиною смерті Ґонґадзе є відрізання голови від тіла», що є майже цитатою з Воланда, який свого часу сказав, що «після відокремлення голови життя в людині припиняється і людина відходить у небуття». І хоч тоді йшлося про голову, відрізану трамваєм, а тепер про відрубану сокирою, екзистенційної суті це не міняє, з чого можна зробити висновок, що або наші прокурори читають Булгакова, або в них періодично вселяється Воланд, хоча для нього це була б місткість задрібна.
Мати Ґонґадзе не вірить і цій експертизі. Просить зробити ще одну, але вже остаточну, безпомилкову, щоб не мучили сумніви.
Приїхали «Репортери без кордонів». Теж вимагають провести ще одну експертизу, комплексну й незалежну. Щоб уже аж цій, комплексній і незалежній, можна було беззастережно повірити.
Хтось із росіян ще в 90-х роках сказав, що всі біди Росії від того, що в них там у Москві, в мавзолеї, лежить непохований труп. Але ж і в нашому Києві уже два роки лежить непоховане тіло. Невже ж ніхто не замислиться, це ж непрощенний гріх! А слідство тягнуть і тягнуть, імітують діяльність, топлять справу у версіях.