Записки українського самашедшого - Костенко Ліна. Страница 64

Знову над Києвом пропливла тінь відрубаної голови.

А цикл справді завершився. Недарма наші дони і шевальє так шастали у Москву. І поки наші патріоти скузувалися тут між собою, міняли принципи й конфігурацію, вони там наводили братні мости між народами, бодай частково регенеруючи СРСР під умовною назвою — Єдиний Економічний Простір. Навіть не спільний, а єдиний.

І ось уже чотири президенти, як і тоді, у 1922-му, — чотири! — тільки тепер замість Грузії Казахстан — зібралися в Ялті. Готується договір.

Знову заходимо на те саме коло. І скрипить нам та сама вісь.

«Робимо перші кроки до зради», — сказав один депутат.

Думаю, що вже передостанні.

Більшість депутатів проголосували за, опозиція — проти, а решта всі перемовчали. Я пив каву і боявся підвести очі на дружину.

— Знаєш, — сказала вона, — я вперше відчула такий сором за мужчин своєї нації. Не так страшний той договір, як те, що вони такі безхребетні.

І додала зовсім тихо:

— Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю.

Що я можу їй сказати?

Я схопився б за зброю, я пішов би на барикади. Мій День Гніву уже настав. Але у нас в яку ситуацію не ступиш, гарантована провокація. Ти кинешся на барикади боротися за правду, за справедливість, «За вашу і нашу свободу!» — я дуже люблю це гасло польських повстань — а поруч раптом вигулькне ідіот і наверзе такого, з чим ти себе не можеш ідентифікувати.

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.

Вересень на відльоті.

А там і жовтень. Тринадцята річниця нашого голодування на граніті. Нашого політичного голодування. Та скільки там тої політики було, багато ми тоді вимагали? Вимоги практично були мінімальні, зате вибух протесту максимальний.

І річ не в тому, що того граніту вже нема, річ у тім, що немає тих нас.

А Україну таки докотили до прірви. І знову треба боротися, знову треба хапати голіруч те колесо Історії, щоб не зірвалося. Але хто, хто здатен тепер це зробити?! Вистачило ума скористатися свободою, на інше не спромоглись.

Хоча барикади у нас є. Є навіть Остання барикада. Щоправда, це не остання й не барикада, а всього лише кав’ярня, де тусуються, п’ють вино і жують канапки. Та ще був один бренд барикади — бренд! — бо тепер навіть барикаду можна звести до бренду, — однойменна телепрограма, де молоді інтелектуали вербалізували свій сарказм.

Верді вже тут нічого робити.

Урочисто завершується Рік Росії в Україні.

У Москві фестиваль «Вареники без кордонів», танці і співи.

Здійснено дружній транснаціональний переліт на теплових аеростатах. Гігантські повітряні кулі, стартувавши в Москві і подолавши п’ять тисяч небесно-земних кілометрів, приземлилися на Майдані Незалежності, додавши ще й спортивно-святкового пафосу до ідеї Єдиного Економічного Простору.

Президенти України й Росії безнастанно зустрічаються. Йдеться до ратифікації договору.

І, очевидно, на розвиток ідеї Єдиного Економічного Простору Росія раптом почала будувати дамбу навпрошки через Керченську протоку, пригрібаючи острів Тузлу собі. Щодня й щоночі підганяють по 100 КАМАЗів, вивертають у море тонни каміння й щебеню. Дамба стрімко росте в наш бік, ніби з дна морського підіймається кам’яний хребет якогось допотопного чудовиська. Міграція риби порушена. Здивованих островитян підбивають переходити в російське підданство. Україна обурилась: це провокація! — і виставила своїх прикордонників. Одне на одного дивляться у бінокль.

Міністерство закордонних справ дає ноту протесту. Президент терміново повертається з Латинської Америки. Там тої Тузли кіт наплакав, але для пробного каменя дружби досить.

Ось уже й тисяча днів нового століття. Сьогодні, 29 вересня, — тисяча днів! Завтра тисяча один день, отже, й тисяча одна ніч. А одвічна Шехерезада — Історія — розказує дедалі кривавіші казки.

1 жовтня. Перші втрати, перші свинцеві гроби з Іраку.

Свій застрелив свого, з необережності, не знав, що автомат заряджений.

І перекинувся бронетранспортер, задавив власного командира. Тіла з Багдада через Німеччину доправлять до України.

І аж тепер з’ясувалося, що у наших миротворців екіпірування неважне, взуття натирає ноги. То чого ж ви їх туди послали, на ту розпечену «шахівницю»? Там же пісок під ними горить. Там же той ірано-іракський кордон, який їх кинули охороняти, одне з найнебезпечніших місць. Там їхній патруль вже напоровся на міну. Там же з-за кожного рогу на них чигатиме смерть.

А осінь гарна. Листя літає, як золоті метелики.

Поїхати б у ліс по гриби. Почути шурхіт сухого листя. Вловити димок від спалюваних картоплищ. Але скрізь по лісах таблички про радіацію. З малим не поїдеш. Самим не хочеться. Сиджу в інтернеті.

Важка осінь. У Криму вбито татарську родину, шість людей.

На обухівській дорозі під колесами депутата загинув 20-річний хлопець, що приїхав будувати елітні дачі, хотів заробити на весілля.

У Мелітополі загинув ще один журналіст. Знайшли повішеним на ручці холодильника, кваліфікували як нещасний випадок.

У Броварах знову вибухнула ракета. Цього разу не з військового полігону, а на приймальному пункті металобрухту.

В Артемівську, на Донеччині, злетіло в повітря сто вагонів боєприпасів. Снаряди падають на місто. Комусь упало прямо на лоджію. Місто в паніці. Поранило школярку. Контузило офіцера. Все горить, траса перекрита. Дерева падають на лінії електромереж.

І це тільки те, що потрапило в поле мого зору. Те, що я записав. Чого не міг не записати.

У Черкасах чомусь стрілялися міліціонери. Якась загадкова серія суїцидів. І навесні ж там стрілився генерал міліції, специфічним пострілом у підборіддя. Ходять чутки, що це якимсь чином пов’язано зі справою Ґонґадзе, з перепохованням і підміною трупа, і що це не самогубства, а хтось усуває свідків. Але й цей сюжет пішов у затемнення.

В Артемівську усе ще вибухає. Створено оперативний штаб. Склять вікна шкіл і дитячих садочків. Жителі збирають боєприпаси за містом, як розтрушені з машин буряки. їм не звикати. У 2000-му там теж вибухало.

Дружина виводить мене на хвилю оптимістичних новин.

В Австралії кенґуру врятував хазяїна, якого привалило дерево.

З Тузлою нібито уладналося, зупинили дамбу.

Австрійський спортсмен перестрибнув через Ла-Манш.

Ілюзіоніст Девід Блейн завис над Темзою у плексиґласовій капсулі.

А в тій самій далекій Австралії знайшли реліктову валлемійську сосну. Так що новий 2004 рік можна зустріти під сосною юрського періоду.

І таки сталося повне затемнення Місяця, прогнозоване ще два роки тому. 8 листопада, в ніч на неділю, місяць був щез., як у Гоголя, на кілька хвилин.

Ми з дружиною стояли на балконі, вона, сміючись, цитувала, як чорт підкрадався до Місяця і вже простягнув було руку схопити, але відсмикнув, посмоктав обпечений палець, дриґнув ногою і заскочив з іншого боку. Потім таки схопив і, дмухаючи, як на жарину, перекидаючи з долоні в долоню, сховав до кишені. А коли Місяць виринув, хмари побігли — уявлявся нам силует Вакули, що осідлав чорта і летів у нічному небі.

А може, то була хмара, що несла вже торбу зі снігом.

Вранці ми не хотіли вставати. Сніг таки справді випав. За вікном було біло-пребіло. Хотілося почати життя з чистого аркуша. Але, п’ючи каву, розгорнув газету і прочитав, що в Іраку, в місті Нассірія, загинуло дев’ятнадцять італійських військових, що брали участь у якійсь акції біля Вавилона. Жити перехотілося.

Сьогодні передавали: в розшуку тисячі призовників, що ухиляються від осіннього призову. І від весняного ухилялись. Не хочуть хлопці в армію. Ні Україну захищати, ні в Ірак нести демократію. Нічого не хочуть. Зникла мотивація, нема відчуття Батьківщини.

18 листопада. Сьогодні загинув ще один миротворець. Молодий офіцер, перекладач з арабської. Застрелився з табельної зброї. Коротко. Без пояснень.

А потім було ще й предивне повідомлення, що наші миротворці здійснили «блискучу військову операцію біля міста Ес-Сувейра». Змійкою у ЗМІ проповзло нове формулювання: «Участь у стабілізаційних силах в Іраку».