Записки українського самашедшого - Костенко Ліна. Страница 78

П’єр Рішар також пов’язав.

Депардьє сказав: «Слава Україні!» Він хоче зіграти Тараса Бульбу.

Помаранчевий — це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього.

Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе.

Сніг падав з нічного неба. Над Майданом, теж наче з неба, на великому екрані з’являлися священики всіх конфесій — православний, грекой римокатолицький, рабин, муфтій і пастор — відбулася спільна молитва усіх церков.

Усіх, крім церкви Московського патріархату, — вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі — і проти.

Спасибі, хоч не влаштовує хресного ходу і не предає нас усіх анафемі.

Чутки кружляють, як гайвороння. Що з Донецька прибувають частини бандформувань. Що в Запоріжжі

на потяг вантажать гармати. Що на кордоні уже російські війська. Що приїхали строковики з Криму. Що під Лаврою топчуться козачки, узброєні палицями й арматурою, а на стадіоні «Динамо» вже заготовані бейсбольні бити й наручники. Що в Ірпені під брезентом у машинах сидить російський підрозділ «Витязь». Не знаю, хто з них російський, хто з них який, усі ці «Тигри» й омони, «Беркути» і «Грифони». Знаю, що вони зачаїлись і лише чекають команди стрибнути нам на голову.

«Мне стыдно за Россию. Она может начать стрелять. Но вот я выйду на Майдан и перестану бояться маленького человека в Кремле». Це написав російський журналіст. Дивно. А чому ж дивно? Ми — інша Україна. Він — інша Росія.

На Майдані ніхто не боїться. Драйв екстриму, захисний інстинкт у часи небезпеки, коли не бояться нічого — нікого — і всі. Недарма водевіль виник на підмостках Французької революції. Щомиті якесь імпровізоване дійство. Хтось співає, хтось танцює, хтось розігрує скетч. Студенти консерваторії грають на тромбоні, трубі і флейті. Гуготить естрада. Відчайдушна Руслана зі своїми «Дикими танцями». «Океан Ельзи» зі своїм космічним стогоном любові. Тендітна співачка, найніжніший голос якої пронизує душу Майдану. Тріо «Ґринджоли», що стрімко в’їхали саме у цей сніг. Все це голосне й переможне, в ритмах тектонічних зрушень свідомості.

Хтось уже навіть женився, хтось вийшов заміж. А що? Ми з дружиною теж зустрілися на Майдані. Тут впізнаєш свою долю, і вона впізнає тебе.

Друг щодня дзвонить із Каліфорнії. Де й поділася його байдужість до наших тут справ. Розпитує, переживає. Я відхиляю мобілку від вуха — даю йому послухати шум Майдану.

— А чому такий гомеричний регіт? — питає він.

— А це хлопці пишуть листа турецькому султану, — кажу я. — Тим паче, що російський президент якраз у Туреччині.

Цілком парламентською лексикою, з підписами тисяч громадян — розстеливши стометровий оранжевий сувій, — наполегливо рекомендують йому не втручатися у наші внутрішні українські справи. Майже як на картині Репіна, навіть писар схожий, тільки там запорожець голий до пояса, а тут зима.

Мандрівний театрик «Вертеп», що об’їхав уже півУкраїни, показує свої лялькові вистави. Гротески такі злободенні, персонажі такі впізнавані — нація лікується сміхом. А надто, коли той чолов’яга хотів зняти свою улюблену кепку, щоб бути схожим на нашого провладного кандидата. Але тут вони перебрали. Невже б таки мер Москви зробив сам на себе таку пародію?

Або та прекумедна лялька, ні з чим непорівнянний гіньйоль: шапка набакир, очі безтямні, а текст — найзліший пародист такого б не придумав. Що вона виступає, так сказать, як супруга, не знає, як сказати, кого. Що «што там дєлаєтся в Кієвє, кашмар!» На Майдан привезли «американскіє валянкі» і «наколотиє апельсіни». А ми тут всі на Майдані наїлися тих апельсинів, і нас тут усіх штабелями вивозить з менінгітом швидка.

Правда, кажуть, що та лялька не персонаж «Вертепу», а справді дружина провладного кандидата, яку так хотів побачити народ. Але я не вірю. Не може ж бути, щоб у кандидата в президенти була така розумна жінка в натурі.

Приснилася пальма Мерцалова, на якій сидить мавпа і їсть наколоті апельсини.

Щодня щось пікетуємо. То Верховний Суд, то Верховну Раду. Депутати вже проскакують через підземний хід, мов щури, що ще більше розпалює пристрасті.

Люди закипають, люди обурені — що там робиться, що вирішується? Від цих угодовців можна чекати всього! Деякі гарячі голови уже хочуть брати штурмом парламент, і не з трояндами в руці. У нас тут є такі хлопці Атланти, що можуть небо України утримати собою, а не те, що винести стелю парламенту на собі. Але наш лідер їх зупинив — «щоб ані шибка не тріснула».

Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі у крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.

Забіг додому. Нарешті зустрівся зі своїми. У нашій квартирі покотом сплять хлопці з Майдану. Посиділи у Борьчиної матері. Вона заварила чай у товстостінних керамічних чашках, я пив і вже звично грівся, обхопивши чашку руками. На голубому екрані з’явився гарант. Вчора він змотався до президента Росії, але той, кудись відлітаючи, прийняв його нашвидку в аеропорту, і тепер він, як ошпарений, звинувачує опозицію в намірі здійснити державний переворот.

Світ готується до Нового року. Санта-Клаус відкрив поштове відділення у Німеччині. Діти пишуть йому листи, замовляють подаруночки. Студенти Берлінського університету готуються до різдвяних містерій. А у нас вибори. Перевибори. Недовибори. Прагнемо Третього туру. Верховний Суд терміново розглядає наш позов. Одні трясуть документами, інші аргументами. Слова літають, як отруєні стріли. Очима блискають опоненти. Представники обох сторін мало не перекидають столи. «Они казались диким сонмищем гномов, окруженных тяжелым паром, во мраке непробудной ночи», — цитує дружина Гоголя. А особливо одна депутатка. Іноді здається, що вона відкусить вухо засідателю, як гоголівська Аґафья Федосєєвна.

Боїмося, що суддів підкуплять. Уповаємо на справедливість. Віримо, що таки оберемо свого президента, і аж тоді вже нам усміхнеться Доля згідно з довготривалим прогнозом нашого Гімну.

Люди стоять на Майдані. На всіх Майданах України.

Це вже суцільний Майдан.

З гучномовця попереджають, що в центрі міста з’явилися провокатори. Мають на рукавах помаранчеві стрічки, часом зелені пов’язки. Прикидаються людьми Майдану, брудно лаються й провокують бійки.

— Зберігайте спокій і уникайте сутичок! — застерігають польові командири. — Пильно дивіться, хто поруч з вами. Ви їх впізнаєте, у них зовсім інші очі.

Але на Майдані провокатори нефункціональні. Вони швидко напиваються і їх гидливо витісняє живий, пружний і красивий натовп. Плечем до плеча стоять люди, спокійні і певні своєї сили. Вони радісні й розкуті. Я, на жаль, не такий. Я не люблю закликати й вигукувати, не піддаюсь загальному настрою, мене з душі верне, коли людські маси шаліють, прославляють чи скандують чиєсь ім’я.

Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно.

А от за Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей.

Уже приїжджають з Донбасу не куплені й не підпоєні, не декласовані й специфічні — приїжджають нормальні стомлені люди. Декого зняли прямо зі зміни. Дехто думає, що тут справді переворот. Дехто просто хоче розібратися, що, власне, діється у столиці.

Хто їх намалював бандитами? Що ми не поділили? Хто нас розвів по різні сторони барикад? Чого ми боремося за них між собою? Ми ж повинні боротися за себе, а не за них! Зрештою, це Майдан, це віче, це давня наша традиція — сюди можуть прийти всі, крім тих, що за гроші, і кожен висловити свою думку, і спільно вирішувати свої проблеми.

Натомість вирішують за нас. А ми аплодуємо, ми скандуємо. А що ми знаємо, за великим рахунком, про тих, що пропонуються нам у вожді? На маскарадах піару ми ж не бачимо їхніх справжніх облич. Суб’єктивно мені подобаються ті чи ті, а об’єктивно я ж не знаю, які вони. Може, такі, може, інші. Може, і такі, й інші, що ще гірше.

Але на цьому відтинку історії саме ці постаті вийшли на кін. І стоять на головній сцені Майдану, і похитуються в такт мажорним ритмам, прикладають руки до серця і співають разом з народом.