Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 25

— Ні, я певен, що не буває.

Але тоді нова ідея зринула в його голові. А якщо дитина якимсь чином проковтнула англійську шпильку і та раптом розкрилася у неї в шлунку? «Дурниці, ми користуємося «Хаггісами»^[94], поряд з нею ніколи й зблизька не було жодних шпильок».

Тоді щось інше. Шпилька-невидимка Люсі. Вона могла випасти в неї з волосся просто в колиску. А може, навіть, Господи вбережи, якийсь уламочок пластику від Шрека, Віслючка або Принцеси Фіони.

— Дейві? Про що ти думаєш?

— Ні про шо.

Тарахтавка над її колискою була тут ні до чого. Він був у цьому впевненим.

Майже впевненим.

Абра продовжувала кричати.

Девід сподівався, що черговий лікар дасть його дочці щось заспокійливе, але це суперечило протоколу для немовлят, яких неможливо було діагностувати, а Абра Рафаела Стоун на позір була в повнім порядку. У неї не було температури, не малося ніяких висипів, а ультразвук прибрав підозри на пілоростеноз. Рентгеноскопія не показала ні сторонніх предметів у її горлі чи шлунку, ні кишкової непрохідності. По суті, вона просто не замовкала. У той вранішній час четверга Стоуни були єдиними пацієнтами у відділенні невідкладної допомоги і всі три медсестри на чергуванні намагалися якось заспокоїти Абру. Нічого не діяло.

— Може, ви дасте їй щось ковтнути? — спитала Люсі в лікаря, коли той повернувся до оглядової. Їй у голові майнула фраза «розчин Рінгера з молочною кислотою»,^[95] щось таке вона чула в якомусь телесеріалі про медиків, шанувальницею яких вона була ще з часів своєї підліткової закоханості у Джорджа Клуні^[96]. Але наскільки вона пам’ятала, рінгерівська молочна кислота була чи то лосьйоном для ніг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. — Вона не хоче брати грудь і від пляшечки відмовляється.

— Коли достатньо зголодніє, вона почне їсти, — сказав лікар, але ні Люсі, ні Девіда це не втішило. По-перше, лікар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (і це було значно гріше), в його голосі не чулося цілковитої впевненості. — А ви телефонували своєму педіатрові? — Він зазирнув до паперів. — Доктору Далтону?

— Залишили йому телефонне повідомлення, — сказав Девід. — Він, либонь, відгукнеться хіба що на початку дня, а на той час це вже закінчиться.

«Так або інакше», — подумав він, і його розум, що став некерованим через обмаль сну і надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настільки ясну, наскільки ж і жахливу: тужливі родичі стоять навкруг маленької могили. І ще меншої домовини.

О сьомій тридцять до оглядового кабінету, де помістилися Стоуни зі своєю маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увірвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентів на Президентську медаль Свободи^[97], була одягнена в прямі джинси і светр з емблемою Бостонського університету, дірявий на одному лікті. Це вбрання ще дужче підкреслювало, як вона схудла за останні три-чотири роки. «Ніякого раку, якщо це те, про що ви думаєте, — відповідала вона, якщо хтось щось казав про її варту подіумної моделі худорлявість, яку вона зазвичай маскувала під струмливими сукнями чи балахонами. — Я просто налаштовуюся перед фінішним колом на цьому треку».

Волосся, як правило, заплетене у косу або зібране у складні дрібушки так, щоби демонструвати її колекцію вінтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнівською хмарою. На ній не було жодного макіяжу, і навіть у своїй гнітючій безпорадності Люсі вжахнулася тому, якою старенькою виглядає Четта. Ну та звісно, вона ж і була старою, вісімдесят п’ять — це вже дуже серйозний вік, але до цього ранку вона мала вигляд жінки щонайбільше під сімдесят.

— Я б приїхала сюди на годину раніше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Бетті. — Бетті була її старою, недужою боксеркою.

Четта перехопила докірливий позирк Дейва.

— Бет уже помирає, Девіде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповісти мені по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.

— А зараз ти стривожена?

Люсі кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим докором в її бік.

— Так, — вона простягнула руки. — Дай-но її мені, Лючіє. Нумо подивимося, чи не заспокоїться вона заради своєї Момо.

Але Абра не заспокоїлася заради своєї Момо, хоч як та її колисала. Не подіяла й на диво мелодійна колискова (наскільки міг зрозуміти Девід, Четта наспівувала ту саму «Колеса на автобусі» італійською). Вони по черзі пробували метод ходіння з дитиною на руках, спершу проносячи її по периметру маленького оглядового кабінету, потім по коридору і назад до кабінету. Пронизливий плач все лунав і лунав. У якийсь момент за дверима виникла якась метушня — привезли когось з очевидними пораненнями, припустив Девід, — але в оглядовому кабінеті № 4 ледь звернули на це увагу.

За п’ять хвилин до дев’ятої двері прочинилися і до кабінету увійшов педіатр Стоунів. Ден Торренс упізнав би лікаря Джона Далтона, хоча й не за прізвищем. Для Дена він був просто доктором Джоном, який щочетверга заварював каву на вечірніх читаннях «Великої книги» у Північному Конвеї^[98].

— Слава Богу, — проказала Люсі, вручаючи педіатрові свою лементуючу дитину. — Ми тут сидимо вже стільки часу покинуті напризволяще!

— Я був уже в дорозі, коли отримав ваше повідомлення. — Далтон прийняв Абру собі на плече. — Обхід тут, потім у Касл-Року^[99]. Ви ж чули, що трапилося, чи не так?

— Що чули? — перепитав Девід. З прочиненими дверима він оце лише зараз цілком усвідомив, що надворі лунає якийсь неясний шум. Голосно балакають люди. Хтось плаче. Коридором пройшла медсестра, яка їх приймала, лице мала червоне, все в плямах, щоки вологі. На дитину, що плакала, вона навіть не поглянула.

— Пасажирський лайнер врізався у Всесвітній торговельний центр, — сказав Далтон. — І ніхто не вважає це випадковою авіакатастрофою.

То був рейс № 11 «Америкен Ерлайнз». Рейс № 175 «Юнайтед Ерлайнз» врізався у Південну вежу Всесвітнього торговельного центру на сімнадцять хвилин пізніше, о 9:03. О 9:03 Абра Стоун раптом припинила плакати. О 9:04 вона вже міцно спала.

По дорозі додому Абра так само мирно спала в своєму крісельці на задньому сидінні машини, а Девід з Люсі слухали радіо. Новини були нестерпно важкими, але вимкнути їх було немислимо… принаймні, поки диктор не оголосив назви авіаліній і номери рейсів: два літаки в Нью-Йорку, один біля Вашингтона, один розбився об землю на порожньому полі у Пенсільванії. Аж тоді Девід нарешті простягнув руку і заглушив цей потік жаху.

— Люсі, я мушу тобі дещо розказати, мені наснилося…

— Знаю, — вона промовила це безвиразним тоном людини, яка щойно пережила шок. — Мені теж.

На той час коли вони перетнули кордон Нью-Гемпширу, Девід уже почав думати, що якийсь сенс у тих балачках про народження в сорочці може й матися, врешті-решт.

У певному містечку на західному березі річки Гадсон у штаті Нью-Джерсі є парк, названий іменем найславетнішого тутешнього мешканця. У ясний день звідси відкривається чудова панорама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув у Хобокен^[100] восьмого вересня, зупинившись на заздалегідь зарезервованій ексклюзивно на десять днів приватній парковці. Оборудку владнав Татко Крук. У вродливого і привітного, років під сорок на вигляд Крука улюбленою була та майка, на якій був напис: Я ЛЮДИНА ТОВАРИСЬКА! Звісно, що на жодні перемовини як представник Правдивого Вузла він не з’являвся одягненим в бодай якусь майку; тільки в костюмі й краватці. Це відповідало очікуванням мугирів. Його офіційне ім’я було Генрі Ротмен. Юрист з дипломом Стенфордського університету (випуск 1938 року), який завжди носив при собі готівку. На різноманітних рахунках по всьому світі Правдиві володіли понад мільярдом доларів — дещо тримали в золоті, дещо в діамантах, дещо в антикварних книжках, поштових марках і картинах, — але ніколи, ніде не платили чеками або кредитними картками. Всі з них, без винятку, навіть Горошина і Стручок, які були на вигляд дітьми, мали при собі пачки десяток і двадцяток.