Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 29

Джон знав. Так, ніби вони могли б розповісти тобі всі таємниці всесвіту, якби тільки вміли балакати. Були часи, коли він вірив, що так воно, либонь, і є, тільки Бог влаштував світ таким чином, що на той момент, коли діти вже спроможні на щось більше за гу-гу-га-га, вони про все те забувають, як ми вже через пару годин після пробудження забуваємо наші найяскравіші сновидіння.

— Побачивши нас, вона заусміхалася, а потім заплющила очі й умить заснула. Наступної ночі те саме трапилось знову. О тій самій порі. Ті самі двадцять дев’ять нот з вітальні… потім тиша… потім ми йдемо до кімнати Абри і знаходимо її без сну. Вона не совається, навіть соски не смокче, просто дивиться на нас крізь ґратки колиски. А тоді засинає.

— Це дійсно правда, — промовив Джон. Не зовсім перепитуючи, лише бажаючи уточнити. — Ви не в дурні мене пошиваєте.

Девід відповів без усмішки:

— Ми вам дах нічим не пошиваємо, навіть не намагаємося.

Джон обернувся до Четти:

— А ви самі це чули?

— Ні. Дозвольте Девіду закінчити.

— Пару ночей нічого не було, а тоді… пам’ятаєте, як ви нам самі казали, що секрет успішного батьківства полягає в плануванні.

— Звісно.

То була головна нотація Джона Далтона новим батькам. Як ви збираєтеся впоратися з нічним годуванням? Складіть собі розпорядок, щоби хтось завжди був напоготові й ніхто зайве не дратувався. Як ви збираєтеся купати, годувати, одягати дитину і гратися з нею, щоби вона мала регулярний, а відтак і приємний для неї заведений режим? Складіть собі розпорядок. Створіть план. Ви знаєте, що робити у надзвичайній ситуації? Скажімо, розвалилася колиска або дитина раптом чимсь вдавилася? Якщо ви маєте план, ви впораєтеся, і в дев’ятнадцяти випадках із двадцяти все обернеться добре.

— Отже, саме це ми й зробили. Наступні три ночі я спав на канапі навпроти піаніно. Музика почалася на третю ніч, якраз коли я збирався лягати. Кришка на «Фогелі» залишалася закритою, я підбіг до піаніно й підняв її. Клавіші не рухалися. Що мене не надто й здивувало, бо я вже почув, що звуки лунають не з піаніно.

— Перепрошую?

— Музика звучала вище інструмента. Нізвідки. На той час Люсі вже була в кімнаті Абри. До того ми нічого їй не казали, надто ми були ошелешені, але цього разу були вже готові. Люсі попрохала Абру зіграти знову. Якусь мить було тихо… а потім вона зіграла. Я стояв так близько, я міг би ті ноти мало не з повітря вихоплювати.

Тиша запала в кабінеті Джона Далтона. Він перестав писати в своєму блокноті. Четта дивилася на нього серйозно. Нарешті він промовив:

— І це так і продовжується?

— Ні. Люсі тоді посадила Абру собі на коліна і сказала їй, щоб вона більше ніколи не грала вночі, бо ми через це не можемо спати. І відтоді це припинилося. — Він помовчав, щось ніби зважуючи. — Майже припинилося. Якось, приблизно по трьох тижнях, ми почули ту музику знову, але тепер дуже тихенько і нагорі цього разу. З її кімнати.

— Вона грала для себе, — сказала Кончетта. — Вона прокинулася… і не могла відразу заснути знову… отже, й зіграла собі маленьку колискову.

6

Якось після полудня в понеділок, десь через рік після падіння Веж-Близнюків, Абра, — тепер уже ходяча і з впізнаваними словами, що почали вигулькувати з-поміж її ледь не безупинного лепету, — злегка похитуючись, підійшла до передніх дверей і гепнулась там на дупку зі своєю улюбленою лялькою в пелені.

— У тебе там гніздечко, милесенька? — запитала Люсі. Вона, сидячи за піаніно, якраз грала реґтайм Скотта Джопліна^[116].

— Тато! — оголосила Абра.

— Сонечко, тато не приїде додому раніше вечері, — сказала Люсі, але вже за п’ятнадцять хвилин на під’їзній алеї зупинилася «Акура» і з машини виліз Дейв, витягуючи вслід за собою портфель. Сталася аварія на магістральному водогоні, що вів до будівлі, де він викладав свій предмет по понеділках-середах-п’ятницях, тож усі заняття відмінили.

— Мені про це розповідала Люсі, — сказала Кончетта, — але я, звісно ж, знала і про напад плачу одинадцятого вересня, і про фантомне піаніно. Я зібралася їхати до них десь за пару тижнів по тому. Наказала Люсі ні слова не казати Абрі про мій візит. Але Абра вже знала. Вона всілася перед дверима за десять хвилин до мого з’явлення. Люсі спитала в неї, хто прийде, і Абра їй відповіла: «Момо».

— Вона робить багато таких речей, — сказав Девід. — Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знає і любить… майже завжди.

Наприкінці весни 2003 року Люсі знайшла дочку в батьківській спальні, та тягнула на себе другу шухлядку Люсіного комода.

— Гро! — сказала мала матері. — Гро, гро!

— Я не розумію тебе, сонечко, — сказала Люсі, — але можеш поритися у шухляді, якщо тобі хочеться. Там тільки стара білизна і залишки косметики.

Проте Абра на позір не виявила інтересу до шухляди; навіть не зазирнула туди, коли Люсі її витягла, щоб показати, що всередині.

— Позау! Гро! — А тоді, глибоко зітхнувши: — Ма, гро позау!

Батьки ніколи не можуть цілком навчитися дитячої мови — не вистачає часу, — хоча більшість її розуміє на якомусь рівні, тож Люсі врешті-решт второпала, що її дочку цікавить не вміст комода, а щось поза ним.

Заінтригована, вона його відсунула. Абра миттю кинулась у проміжок, Люсі, побоюючись, що там може бути пил, а то й навіть комахи якісь чи миша, зробила порух вхопити дочку ззаду за сорочку, але схибила. Не встигла вона відтягти комод на відстань достатню, щоби протиснутися туди самій, як Абра вже тримала в руці двадцятидоларову банкноту, яка була знайшла колись собі щілину, куди завалитися, між поверхнею комода і нижнім краєм дзеркала.

— Диви! — радісно вигукнула мала. — Гро! Мої гро!

— Ба ні, — сказала Люсі, вихоплюючи банкноту з дитячого кулачка, — діти не мають грошей, бо гроші їм не потрібні. Але ти щойно заробила собі ріжок морозива.

— Мо’озиво! — закричала Абра. — Моє мо’озиво!

— Розкажи тепер доктору Джону про місіс Джадкінс, — сказав Девід. — Тоді ти особисто була присутня.

— Дійсно, була, — кивнула Кончетта. — Це трапилося у вікенд після Четвертого липня.

Влітку 2003 року Абра вже почала говорити більш-менш повноцінними реченнями. Кончетта приїхала до Стоунів на весь вікенд. У неділю, шостого липня, Дейв поїхав до «7-Одинадцять» купити каністру «Блакитного носорога»^[117] для барбекю на задньому подвір’ї. Абра гралася з кубиками у вітальні. Люсі з Четтою були в кухні, хтось з них періодично ходив поглянути на Абру, щоби пересвідчитися, що вона не вирішила витягти з розетки й пожувати штепсель телевізора або вилізти на Диванну гору. Але Абра не виявляла інтересу до такої діяльності; вона захоплено вибудовувала зі своїх пластикових малечих кубиків щось схоже на Стоунхендж^[118].

Люсі з Четтою вивантажували посудомийну машину, коли Абра раптом почала кричати.

— Крик був такий, ніби вона помирає, — сказала Четта. — Ви ж знаєте, яким таке лячним буває, еге ж?

Джон кивнув. Він знав.

— Бігати в моєму віці не вельми природно, але того дня я помчала, мов та Вілма Рудолф^[119]. Випередила Люсі до вітальні на півдистанції. Я була настільки переконана, що дитя поранилося, що пару секунд насправді бачила кров. Але з дівчинкою було все гаразд. У фізичному сенсі принаймні. Вона підбігла до мене й обхопила руками мене за ноги. Я її підхопила. Тоді вже поряд зі мною опинилася й Люсі, і ми зуміли бодай трохи заспокоїти Абру. «Ванні! — промовила вона. — Момо, поможи Ванні! Ванні упала!» Я не знала, хто така Ванні, але знала Люсі — Ванда Джадкінс, леді, яка живе на тій же вулиці навпроти них.

— Ванда — улюблена сусідка Абри, — пояснив Девід, — бо вона пече коржики і зазвичай приносить Абрі один, із виписаним на ньому її іменем. То родзинками викладеним, то глазур’ю. Вона вдова. Живе сама.