Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 33

— Абра теж вміє таке робити, — сказала вона (в цей період вона воліла казати про себе в третій особі, це було те, що Девід називав її власною «фазою Рікі Гендерсона^[128]»). — Абра може робити таке з льошками.

— От і добре, дівчинко, — відповів Містеріо. Він не звернув на це насправді уваги, і тут Джон не міг йому нічим дорікнути; хлопець щойно відпрацював напружене дитяче шоу, обличчя в нього, попри свіжий вітерець з ріки, було червоним і мокрим від поту, а йому ще треба було красиво від’їхати, крутячи вгору пагорбом педалі свого надвеликого трайка.

Він нахилився й погладив Абру по голові рукою в білій рукавичці.

— Щасливого дня народження тобі, і дякую усім вам, діти, за те, що ви були такими ласкавими і…

Зсередини будинку голосно долинув мелодійний передзвін, не вельми несхожий на звуки тих дзвоників, що звисали з рукоятей триколісного велосипеда, що годився б навіть Ґодзіллі^[129]. Діти тільки раз озирнулися в тім напрямку, перш ніж повернути голови назад, проводжаючи поглядами пана Містеріо, що педалював геть, але Люсі підвелася подивитися, що там упало в її кухні.

За дві хвилини вона вийшла знову надвір.

— Джоне, — покликала вона. — Краще вам на це подивитися. Здається мені, це саме те, за чим ви до нас приїхали.

Джон, Люсі й Кончетта стояли в кухні, безслівно дивлячись вгору, на стелю. Жоден не обернувся, коли до них приєднався Девід; вони були немов загіпнотизовані.

— Що… — почав було він, але вже й сам побачив, що там. — Свята срака.

І на це ніхто з них не відреагував. Девід ще трохи подивився, намагаючись зрозуміти сенс побаченого, а потім пішов. Він повернувся за пару хвилин, ведучи за руку дочку. В іншій Абра тримала повітряну кульку. Поперек її був, наче поясом, оперезаний шаликом, отриманим від Великого Містеріо.

Джон Далтон присів перед нею, опустившись на одне коліно.

— Це ти зробила, сонечко?

То було запитання, відповідь на яке йому вже була напевне відома, але він хотів почути, що скаже сама дівчинка. Він хотів дізнатися, наскільки вона це усвідомлює.

Абра спершу втупилася у підлогу, де лежала шухляда, в якій зберігалося столове знаряддя. Ножі й виделки розлетілися навкруги, коли шухляда вискочила зі свого гнізда, але всі вони лежали там. Утім, зовсім інше трапилося з ложками. Ложки звисали зі стелі, немов підтягнуті туди й утримувані там якоюсь екзотичною магнетичною силою. Пара ложок зависли, легенько похитуючись, на горішньому світильнику. Найбільший ополоник бовтався на капоті витяжки над плитою.

Всі діти мають власні механізми самозаспокоєння. Зі своєї довгої практики Джон знав, що для більшості таким слугує безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсі трохи відрізнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою і долонькою терла собі губи. У результаті її слова звучали приглушено. Джон прибрав її руку — делікатно.

— Що, сонечко?

Зніченим голоском вона промовила:

— Мені нагорить за це? Я… я… — почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втішливу долоню, але Джон її притримав. — Я хотіла зробити, як Мінстрозіо. — Вона заплакала. — Джон пустив її руку, і та вмить повернулася їй до рота, почавши його нестямно терти.

Девід підхопив її на руки і розцілував щоки. Люсі обняла їх обох і поцілувала доні голівку.

— Ні, сонечко, ні. Нічого не нагорить. Все з тобою буде гаразд.

Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.

Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, — чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.

Джон сказав:

— Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі — за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого — пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.

— Так багато! — присвиснув Девід.

Джон похитав головою:

— Зовсім не багато. Якби це була хвороба — а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, — вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів^[130]. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.

— Що саме є випадком Абри? — перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. — Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?

— Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь — тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.

— То що ж буде далі? — спитала Люсі. — Чого нам іще очікувати?

— Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.

— Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, — промовила Люсі. — Оце й уся казка.

Джон усміхнувся.

— Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. — Він усміхнувся. — Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.

— А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? — запитала Люсі. — Що нам тоді робити?

— Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?

— О, ще б пак, — сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. — Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»^[131].

— Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, — сказав Девід.

— Ось таке питання, — поцікавився Джон. — Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?

Стоуни обмінялися поглядами.

— Я… я так не думаю, — нарешті промовила Люсі. — Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…

— То задуже у вашій власній уяві, — заперечив Джон. — Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?